Державний устрій

Золоту Орду досить добре можна характеризувати як імперію, в первісному значенні цього слова - військова влада. Основу держави складало кінне військо, на початку свого існування утворене степовими кочовими племенами. Відомо, що один з найважливіших принципів побудови дієздатного війська - принцип єдиноначальності і безумовної покори начальнику. Саме це ми бачимо в Золотій Орді - вся влада (законодавча, виконавча і судова) зосереджена в одних руках, за невиконання наказу - смерть.

Ще одна важлива особливість устрою Золотої Орди - велике значення родоплемінних зв'язків. На чолі орд, які входили до складу Золотої Орди стояли як правило представники однієї родини - нащадки Чингіз-хана, чингізіди. Тому вирішення внутрішніх справ у Золотій Орді часто нагадує вирішення справ в одній великій родині.

Знання територіального устрою Золотої Орди є ключем до розуміння витоків територіального устрою часів кінця існування Київської Русі, Московської держави, а також козацької держави - Запорізької Січі. В дечому устрій також дуже подібний до устрою Римської імперії. До складу Монгольської імперії входили окремі військові одиниці - орди, кожна з яких контролювала область, яка за розмірами могла утворити окрему державу. В різних історичних джерелах ці області фігурують під назвами - улус (в сучасній турецькій перекладається як країна), царство, князівство, уділ, ханство, в Західній Римській імперії цій територіальній одиниці відповідає королівство. Уділ у свою чергу ділився на тумани (виставляли до 10 000 воїнів, давньоруською - тьма, у римлян - легіон), який підкорявся темнику (інша назва - воєвода). Туман ділився на тисячі (у козаків їм відповідають полки), якими керував тисяцький, тисячник (полковник). Тисяча ділилась на сотні (у римлян - центурії) якими керували сотники (у римлян - центуріони), сотні ділились на десятки, якими керували десятники.

Відношення до Монгольської імперії в сучасному світі неоднозначне. З одного боку вона позбавила самостійності велику кількість народів і племен, з іншого - вона протягом двох століть забезпечувала мир і законність на величезній території від Східної Європи до Тихого океану. Це стало основою розвитку міжнародної торгівлі (Великий Шовковий Шлях) і фінансової системи, поширення культури і знань. Деякі дослідники розглядають Монгольську імперію як ту силу, яка дала поштовх для розвитку торгівлі і фінансової системи Західної Європи, епохи Відродження і стала причиною розвитку сучасної західної цивілізації.

Монголо-татарське іго затримувало економічний і культурний розвиток руських земель, ослабляло їх політично, призводило до посилення феодального роздроблення. В Південно-Західній Русі боротьбу проти Золотої Орди на початку 1240-х років очолив князь Данило Романович Галицький. Проте невдовзі він змушений був визнати владу монголо-татарських ханів, але взагалі галицько-волинські князі перебували у меншій залежності від Золотої Орди, ніж князі Північно-Східної Русі. В 14 ст. внаслідок розвитку феодальних відносин, міжусобної боротьби монголо-татарських феодалів за ханську владу, посилення визвольної боротьби підкорених і залежних народів воєнно-політична могутність Золотої Орди поступово занепадала. В 2-й пол. 14 ст. Золота Орда починає розпадатись. Скориставшись з феодальної роздрібленості західних і південно-західних руських земель та з ослаблення Золотої Орди, литовські феодали захопили Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину, Східну Волинь, які перебували під монголо-татарським ігом, а польські феодали загарбали Галицьку землю і західну частину Волині.

У Північно-Східній Русі боротьбу проти гніту Золотої Орди очолило Московське велике князівство. Під проводом великого князя московського Дмитрія Донського об’єднані руські збройні сили в Куликовській битві 1380 р. вщент розгромили величезне військо золотоординського темника Мамая. Вирішальну роль у розгромі відіграв засадний полк під командуванням князя, воєводи Боброка-Волинського, родом із Волині. Завдяки раптовому ударові засадного полку татарське військо зазнало в Куликовській битві остаточної поразки.

Пізніше значних ударів Золотій Орді завдав середньоазіатський правитель Тімур (походи 1389, 1391, 1395-1396 рр. на Поволжя, Крим та інші території). Спроби Єдигея та інших правителів Золотої Орди припинити розпад і відновити її могутність успіху не мали. Виділилося в кінці 15 ст. Сибірське ханство, в кінці 14 – початку 15 ст. – Ногайська орда, потім виникли Казанське ханство (1438 р.), Кримське ханство (1449 р.), в 1460-х роках – Казахське, Узбецьке, Астраханське ханство. Розпавшись у 2-й половині 15 – на початку 16 столітя на окремі самостійні ханства, Золота Орда припинила своє існування.

Відносини з КР

Перші завойовницькі походи монголо-татар. Битва на р. Калці. У монгольських племен, які жили в Центральній Азії наприкінці XII — на початку XIII ст., завершувався розклад первісного, родового ладу і на базі великого скотарського господарства і власності на пасовища розвивався ранній феодалізм. Хаа Демучин який у 1206 р. став Чінгісханом (великим ханом), розгорнув широку завойовницьку політику і підпорядкував своїй владі Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Незважаючи на відчайдушний опір народів Середньої Азії, монголо-татарські орди розгромили Хорезмську державу, підкорили Північний Іран і, обійшовши з півдня Каспійське море, через Закавказзя вторглися на Північний Кавказ. У причорноморських степах монголо-татари зіткнулися з половцями й розбили їх. На заклик половецького хана Котяна руські князі Мстислав Удалий, який тоді княжив у Галичині, Данило Романович, що князював на Волині, князі київські, чернігівські, смоленські зі своїми військами спільно з .шведами виступили проти татар. Битва 1223 р. на р. Калці. яка впадає в Азовське море, була вирішальною. Руські війська не мали єдиного командування, князі діяли не узгоджено, половці не витримали натиску і почали тікати. Хоча руські воїни билися хоробро, внаслідок усього цього вони зазнали поразки. Лише частині руського війська й князів удалося відступити, інших татари перебили або взяли в полон. Полонених князів татари підклали під дошки і сіли на них зверху обідати, і так скінчили князі своє життя. Навала Батия та завоювання монголо-татарами руських земель. Героїчний опір Русі. Після цього татарські хани поставили собі за мету завоювання Східної Європи. У 1236 р. з верхів'їв Іртиша і західного Алтаю в похід вирушило півторасоттисячне військо під командуванням онука Чінгісхана Батия. Того ж року монголо-татари захопили Камську Болгарію, а протягом 1237—1238 pp. спустошили Північно-Східну Русь. Незважаючи на хоробрість і героїзм населення, розрізнені війська князів не могли спинити просування монголо-татар. Вщент були зруйновані Рязань, Коломна, Москва, Владимир, Суздаль, Ярославль, Твер, Торжок. Весною 1238 р. монголо-татарські полчища рушили на Новгород, але, ослаблені попередніми боями, а також через бездоріжжя, весняну повінь, повернули на південь. У Чернігівському князівстві сім тижнів витримували облогу монголо-татар жителі невеликого м. Козельська, за що татари прозвали його «злим містом». Вийшовши в південні степи, військо Батия рушило за Волгу. У 1239 р. монголо-татарські орди, розгромивши половців, почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Одна частина військ оволоділа «копьем» і «избила» Переяслав, інша обложила в «силе тяжце» Чернігів. Військо на чолі з князем Мстиславом Глібовичем монголо-татари розбили, захопили й спалили місто. Восени 1240 р. величезне військо Батия підійшло до Києва і оточило його. Як пише літописець, облягла Київ «сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні в місто ввійти. ї не можна було чути в місті один одного від скрипіння возів, ревіння верблюдів, від звуків труб і органів, від іржання стад кінських і від крику та галасу незчисленної кількості людей». Батий приставив до міських стін багато пороків (таранів), які били безперестанно в стіни вдень і вночі, а городяни мужньо боролися, і багато було мертвих, і лилася кров, як вода. Пороки пробили стіни, і татари увірвалися в місто, але кияни кинулися їм назустріч, і почалася страшенна січа, коли від безлічі стріл не було видно неба. На вечір городяни, якими керував воєвода Дмитро, були переможені, але за ніч вони побудували навколо Десятинної церкви другий город. Наступного дня був лютий бій, від ваги людей завалилися хори й стіни церковні. 7 грудня 1240 р. татари взяли Київ і зруйнували його. Після взяття Києва монголо-татари рушили на Волинь і в Галичину. Вони обманом захопили і зруйнували м. Колодяжин, взяли Кам'янець (на р. Случ), Ізяслав (на р. Горинь) , але Кременець і Данилів взяти не змогли і обійшли їх. Потім «взя и копьем и избии не щадя» Володимир, а також Галич, и «иньш грады многы, им же несть числа». Завдавши руйнувань галицьким і волинським землям, монголо-татари рушили далі на захід і вдерлися в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Але героїчний опір руського народу послабив сили Батия. Великих втрат зазнавали монголо-татари і внаслідок опору народних мас у польських, чеських, угорських, словацьких землях. Дуже ослаблені, війська Батия в 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги Батий заснував свою державу Золоту Орду із столицею в м. Сараї. Отже, західноєвропейські народи, вся західноєвропейська цивілізація були врятовані від монголо-татарського гноблення передусім завдяки героїчній боротьбі народів Руської землі, а також інших слов'янських народів. Мужній опір Русі монголо-татарській навалі мав також велике загальноєвропейське, міжнародне значення. Золотоординське іго Подніпров'я під владою монголо-татар. Завоювавши руські землі, ординці зруйнували тисячі міст і сіл, взяли в полон і вивезли велику кількість населення, особливо ремісників, підірвали продуктивні сили Русі. Як писав сучасник, архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, що з 1274 р. став єпископом володимирським, внаслідок навали Батия були зруйновані божі церкви, осквернений церковний посуд, потоптане було все святе, святителі стали поживою для мечів, тіла преподобних монахів кинуті були на харч птицям; кров батьків і братії нашої, як вода велика, землю напоїла; князів наших, воєвод зникла могутність, дуже багато братів і дітей наших у полон забрано було; села наші деревом позаростали, і велич наша покорилася, краса наша загинула, багатство наше іншим на користь пішло, плоди праці нашої язичники успадкували, земля наша перейшла у володіння іноплемінників. Руські землі потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Князі мусили їхати до хана на поклон. і одержували від нього ярлики (грамоти), на князювання. За це вони мали сплачувати данину, підносити ханові багаті дари і за його наказом виступати у похід із своїми військами. На руське населення накладалися данина («вихід», «данина неминуча»), різні платежі й повинності. Особливо тяжким золотоординське іго було для простих людей — селян і міської бідноти, які зазнавали подвійного гніту й експлуатації: своїх, руських феодалів, князів та бояр і татарських ханів. Головним засобом, за допомогою якого монголо-татарські хани намагалися утримати руський народ у покорі, були масові вбивства і грабування. Однак руський народ вів боротьбу за своє визволення. У 1259 р. спалахнуло повстання в Новгороді. У 1262 р. повстало населення Ростова, Владимира, Суздаля, Ярославля та інших міст Північ-но-Східної Русі. Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівське і Переяславське — під час навали Батия зазнали величезних втрат. Міста були зруйновані і пограбовані, частина населення перебита чи виведена в полон, а частина втекла в безпечніші місця — на північ чи в Галичину. Люди, що залишилися, зазнавали нестерпного гніту й принижень. З середини ХШ ст. Києвом правили або татарські баскаки, або князі — безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центру Русі. Митрополит з Києва переїхав до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви. Чернігово-Сіверським князівством продовжували управляти за «ярликами» ординських ханів місцеві князі. Воно дробилося на дедалі більшу кількість князівств. Через великі спустошення, заподіяні ординцями, Чернігів втратив значення головного міста Чернігово-Сіверщини. Політичним центром стає Брянськ, розташований на північний схід від Чернігова. Розташоване найдалі на півдні князівство Середнього Подніпров'я — Переяславське — після навали Батия зовсім не згадується в історичних джерелах. Галицько-Волинське князівство після навали Батия. Боротьба проти золотоординського іга. Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля Бели IV, сам угорський король і польські феодали. Угорські рицарські війська, очолювані Ростиславом і угорським воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з польських князів, а також дружини галицьких бояр виступили проти Данила. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська Данила розгромили ворогів. Сам угорський бан Фільній («гордий Філя», як його називає літописець) потрапив у полон до Данила, де його було страчено. Ростислав утік на захід. Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля. Наприкінці 1240 — на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське Турово-Пінське князівство. Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників. Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254—1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський). Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців. Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів населення. У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока». Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст. Наприкінці XIII—на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. Водночас на південно-західні і західні руські землі все більше починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали. Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325—1340 рр.) — син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

№9 Укр землі у складі ВКЛ

1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.    Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.    Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.    Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.    Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.    Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах.    За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації”

Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.    Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.    Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли “подорожну” повинність, “путну” службу. “Панцирні слуги” — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.    Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.    Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.    Невільні селяни — колишні холопи, челядь. З розвитком фольваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селянство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене.    Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.    Привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об’єднувалися в цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах — ще й власнику.    При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом — широкі економічні та культурно-освітні функції.    Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була “Руська Правда”. Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика — сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.    1468 р. було створено власну збірку законодавства — Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була “Руська Правда”, привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від “Руської Правди” вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару.    Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується положення про підсудність панських людей суду пана.

3. Органи центральної влади і управління Київської Русі.

4. Система місцевого управління в Київській Русі.

Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад (див. Віче). Громади об'єднувалися у волості --- адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. К.Р. сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію --- дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура К.Р. відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка --- «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням у К. Р. були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові. В усіх землях існували єпископії, що ділилися на парафії. Протягом 11-13 ст. було засновано десятки монастирів, зокрема Києво-Печерський монастир.

Політичний устрій. Система органів управління Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди. Великий київський князь. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство. Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони "рубали" на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях "посади мужи свои". Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління. З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодальне залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання. У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов'язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. Управляти київським князям допомагали посадники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями, відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя посадники виконували його функції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збирання данини — погости. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших "добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів'', які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст, у воєнний час — керівники союзників. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради "кращих людей". Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушании": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного. Коли Давньоруська держава об'єднала всі східно-слов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Так, Святослав "сажає" свого сина Олега "в Деревех". Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Їскоростені, Владимирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого, перетворившись у великих землевласників-феодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзереном (великим київським князем) у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном "старійшинство". Місцеві князі-брати як нащадки великого київського князя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у XI— XII ст., підривали міць Київської Русі. Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам. З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими) змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі ниті управління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна "тіун" (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися "тіуном огнищаним", старий конюх — "тіуном конюшим", староста сільський і ратайний — "тіуном ратайним і сільським". Тіун огнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги виконували також завдання державного характеру. Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовими особами були: воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконував важливі державні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости. Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення. Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів ("снемів"). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждьій пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З'їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів. Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі. Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі. У 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков). Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного. Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів. Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та інші. Молодші дружинники ("отроки", "пасинки", "дитячі") постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи. Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні. До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки. Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію. Дохристиянська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою. У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім — народ. Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації. Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви. Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — "княж двір". Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники. У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р. Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

№30 Державний та суспільний устрій на українських землях в складі Австрійської імперії (друга половина XVIII - початок XX ст.ст.)

Австрія XVII — першої пол. XIX ст. — це типова мо­нархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівст­во Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. До бу­ржуазно-демократичної революції 1848 року губернатори призначалися виключ­но із числа австрійців. Королівство поділялося на округи на чолі з окружними старостами.

З метою створення видимості політики освіченого абсолютизму у Галичині 1775 року створюється становий сейм, який на ділі жодним чином не обмежував абсолютну владу монарха.

Після створення Австро-Угорської імперії кожна з двох держав продовжу­вала мати свій двопалатний парламент — в Австрії він називався Рейхсрат (Дер­жавна Рада), а в Угорщині — Сейм. Спільного законодавчого органу затвердже­но не було. Увесь апарат управління частини держави діяв незалежно від іншої.

Централізувала державу особа австрійського імператора, що одночасно но­сила титул угорського короля. Ухвалені австрійським рейхсратом чи угорським сеймом рішення потребували обов'язкового підпису імператора. Він представляв країну на зовнішній арені, призначав і відправляв уряди у відставку був голо­внокомандувачем збройних сил імперії.

Ради міністрів, окремо в Австрії і Угорщині, були вищими органами вико­навчої влади. Раді міністрів підпорядковува­лася крайова влада. У Галичині і в інших чотирнадцяти провінціях Австрії при­значався намісник, а на Буковині — крайовий президент. Органами крайового самоуправління бу­ли крайові сейми в Галичині та Буковині.

Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років не обійшли та­кож і місцеве управління. Уся територія Галичини була поділена на 74 повіти, які очолювали начальники повітів. На Буковині також запроваджувалася повіто­ва система місцевого управління. Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий ко­ронний край.

Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повно­важеннями. Місцеві органи влади зосереджувалися у так званих сільських пред­ставництвах, які мали в своєму складі сільські управління на чолі зі старостами.

Судова система проголошувалася незалежною від органів державної адміні­страції. Судді призначалися імператором на довічний термін. Без особистої зго­ди суддю не можна було перевести на іншу посаду. Найвищою судовою інстан­цією в Австрії став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Для всієї Галичини існували спільні органи державного управління. Виня­ток становили тільки судові установи. Для переважно польського населення За­хідної Галичини діяв Вищий крайовий суд у Кракові, для численного українсь­кого населення Східної Галичини — ідентичний суд у Львові.

Суспільний лад. На найвищому щаблі суспільної ієрархії перебували по­міщики, великі торгівці, духовенство. Цісарським патентом у 1781 році католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було урівняно в правах. У найбільш залежному становищі перебувало сільське населення. Щоправ­да, у 1780-х роках цісарем Иосифом II було видано ряд патентів, спрямованих на поліпшення становища селянства. Зі смертю Йосифа 2, за кілька десятиліть селяни повернулися в повну адміністративну залежність від своїх господарів. Ліквідація кріпацтва в Австрійській імперії у 1848 році не виправдала всіх селянських сподівань, адже більшість земель перейшла поміщикам, а за общинні землі вони мусили платити. Із впровадженням реформи 1848р., все вагомішою ставала роль промислової, банківської, сільської буржуазії, все інтенсивніше формувався ро­бітничий клас як в Австрії загалом, так і на західноукраїнських землях зокрема.

№31 Селянська реформа 1861р. в Україні та особливості її проведення

Селянська реформа, започаткована маніфестом Олександра II й Поло­женням про вихід селян з кріпосної залежності від 19 лютого 1861 р. Ці й наступні закони проголошували скасування кріпосного права. За селянами формально було закріплено такі права: брати шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи, купувати нерухоме майно, вести торгівлю й тримати ремісничі підприємства, запису­ватися в цехи, вступати в купецькі гільдії. Селяни ставали суб'єктами права та судового процесу — за ними закріплюва­лося право подавати позов і відповідати в суді, а також висту­пати представниками сторін. На зразок міських обивателів у селах створювалися волосні й сільські органи самоуправління та суду, що підлягали царській бюрократії — повітовій адмі­ністрації. При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язанні відвести селянину наділ, від останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався угодою (уставна грамота) між поміщиком і селянином, вона мала бути складена протягом 2р. за доп. Мирового посередника. При цьому поміщик сам визначав, де дати наділ і на Україні вони хотіли собі залишити кращі землі, тому норми наділів були малі. Наділення селян землею проводилося за кількістю ревізьких душ у сім'ї. Жінки землею не наділялися. Селяни в обов'язковому порядку повинні були взя­ти наданий їм наділ, і тільки через 9 років вони могли від нього відмовитися. Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати, то різницю у нього забирали, ці землі називалися – відрізки. Вони становили майже третину загальної площі селянського землекористування, але тепер за рахунок відрізків землю одержували, ті, хто її раніше не мав. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності. – оброк чи панщину. Спеціальне положення про викуп розрізняло право викупу садибних ділянок землі і право польового наділу. Садибні ділянки землі селянин міг викупити в будь-який час, при цьому сума визначалася угодою. Польові наділи селянин міг викупити тільки за згодою поміщика, при визначенні ціни було покладено було покладено розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. Держава взяла на себе проведення викупу, 80% потрібної суми держава давала селянам в борг на 49р. Проте дворянство не втратило свого панівного становища. Дворяни продовжували зберігати у своїй власності вели­чезні земельні посілості, їм належали значні кошти у вигляді викупних платежів, вони отримували прибутки від здачі землі в оренду.

№32 Судові реформи 1864р. Та особливості її проведення в Україні

Запроваджувалися нові принципи судо­чинства та процесу. А саме:

- незалежність суду, відокремленість його від адміністрації;

• створення безстанового суду;

• рівність усіх перед судом;

• запровадження інституту присяжних засідателів; - запровадження прокурорського нагляду; - усність, гласність, публічність судових засідань; - забезпечення рівності сторін;

- змагальність процесу; презумпція невинуватості.

ще вищий кримін. суд Реформою передбачалося створення місцевих і загальних судів. До місцевих судів належали мирові судді і з’їзди мирових суддів. Діяли за формулою: один суддя на одну судову дільницю. Мировий суддя обирався на З роки повітовими земськими зборами, а у великих містах — міськими думами. Обраних кандидатів затверджував Сенат. Мирові судді мали право розглядати справи про дрібні злочини і проступки. Мирові судді поділялися на дільничих і почесних, до останніх належали ті, що виконували свої функції безоплатно. Апеляційною інстанцією для мирових суддів був з'їзд мирових суддів, який територіально відповідав мировому округу. З'їзд складався з усіх дільничих і деяких почесних мирових суддів. До загальних судів відносилися окружні суди і судові палати. Окружні суди — це суди першої інстанції, які запроваджувалися для кількох повітів чи однієї губернії, становлячи судовий округ. Суди складалися з двох відділень — кримінального і цивільного. Кримінальне відділення поділялося на коронний суд і суд присяжних засідателів. Участь присяжних доз­волялася лише з кримінальних справ. З одного боку були присяжні засідачі та коронний суд з іншого (3 судді). Окружним судам були підсудні всі кримінальні справи, вилучені із відання мирових судів, а також цивільні, сума позову яких становила більше 500р. Для проведення попереднього слідства за кримінальними справами створювались відділення судових слідчих, які тісно співпрацювали з міліцією. Друга інстанція – судова палата, одна на кілька губерній, вона складалася з двох департаментів - цивільного і кримінального. Голови і члени палати призначалися імператором за поданням міністра юстиції.

Вищим судовим органом був Сенат— орган, який формувався за указом імператора. Водночас з новою системою судоустрою продовжували діяти станові суди для духовенства, військових, селян. Існував Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільних посадових осіб, генералітету, придворної аристократії.

№33 Органи місцевого самоврядування за Земською реформою 1864р.

З 1 січня 1864 року „Положенням про губернські і повітові земські установи" впроваджувалися нові органи місцевого управління, що отримали назву земства. До їх відання належало управління місцевим госпо­дарством, освітою, медичним обслуговуванням, благоустроєм. Діяльність земств контролювало Міністерство внутрішніх справ, губернатор і предводитель дво­рянства. Керівництво земських установ затверджувалося імператором або міністром внутрішніх справ.

Положенням запроваджувалися розпорядчі і виконавчі органи земського управління. Перші поділялися на губернські та повітові земські збори, другі — відповідно на губернські та повітові земські управи. Розпорядчі та виконавчі ор­гани місцевого управління мали представницький характер і обиралися на 3-річний термін. Однак вибори до земств були нерівними і багатоступеневими, пе­ревагу на них отримували представники дворянства.

№34 Міська реформа 1870р. Міські органи самоврядування

У 1870 році було започат­ковано міську реформу. У містах створювалися органи місцевого управління. Вони поділялися на три ланки: міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган), міська управа (виконавчі повноваження).

Міські виборчі збори скликалися тільки в період проведення виборів. На зборах обиралися гласні (члени) міської думи, які в свою чергу на 4-річний термін обирали міську управу. Залежно від розмірів і адміністративного значен­ня міст України кількість гласних у них коливалася в межах 30-70 осіб. Очолю­вав міську думу і управу міський голова. Голова губернського міста затверджу­вався міністром внутрішніх справ, повітового — губернатором. Вибори до міської думи, як і до земських установ, були багатоступеневими. Правом голосу володіли тільки російські піддані, котрі проживали в місті не менше 2-х років, досягли 25-літнього віку і мали нерухомість чи аналогічну власність на території міста. Державним службовцям, працівникам правоохоронних органів забороня­лося брати участь у виборах до міської думи.

На Україні міська реформа 1870 року проводилася поетапно. Спочатку вона запроваджувалася у великих містах, насамперед у Києві, Полтаві, Харкові, Хер­соні, Чернігові, Одесі. Лише через п'ять років вона охопила Правобережжя, і до кінця 1880 року була проведена на всій території України.

№35 Зміни в суспільному устрої України в другій половині XIX - ст. на початку XX ст.

Суспільні відносини на Україні після ліквідації Гетьманщини пройшли швидку адаптацію до суспільного ладу Російської імперії, набравши, зрештою, ідентичних форм. Серед соціальних груп виділялося чотири основні верстви:

Дворянство. Серією загальних і спеціальних законів першої половини XIX ст. українське дворянство було урівняне в правах із російським. Після селянської реформи 1861 року дворянство втратило беззастережне право розпоряджатися долями мільйонів кріпаків. Проте воно не втратило свого панівного становища.

Буржуазія та робітничий клас — дві верстви, які, формуючись одночас­но, перебували в стані ворожнечі одна до одної. Як одна, так і інша, істотно відрізнялися від західноєвропейських аналогів. Робітництво на Україні мало свої особливості:

• формувалося і виходило на політичну арену зі значним запізненням;

• значно вищий рівень експлуатації і вкрай безправне становище;

• надзвичайно високий ступінь конкуренції на виробництві;

• невисокий рівень політичної організації. Свої характерні риси мала й буржуазія:

• невелика частка, власне, українців у структурі буржуазної суспільної вер­ стви. Яхненки, Семеренки, Харитоненки, Терещенки — ось і весь національний компонент в середовищі торгово-промислової еліти;

• орієнтація підприємців не на розширення ринку вільної торгівлі, а на мо­ нополію держави.

Буржуазія перебувала на привілейованому становищі.

Селянство. У середині XIX ст. царський уряд усвідомив, що гальмом у роз­витку капіталістичних відносин є прив'язаність селянина до землі і свого поміщика. Гордіїв вузол певною мірою розв'язала аграрна реформа від 19 лютого 1861 року. Саме в цей день російський цар ухвалив низку законодавчих актів, які започаткували процес звільнення селян від кріпосної залежності. Далі див. №31. Селян на території України поділяли до звільнення від кріпацтва на: приватновласницьких (поміщицьких) селян, двірських селян, селян дрібнопомісних власників, кріпосні та посесійні робітники, удільні та державні селяни. В Україні державні селяни становили майже половину загальної кількості селян.

№36 Військова реформа 1864 - 1874рр

За військовою реформою територія імперії поділялася на округи, система яких зберігалася згодом протягом всього 20ст. Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів. Але головним у реформі був перехід у 1874р. до загальної військової повинності чоловіків після 20 років. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів. Замість 25р. служби при рекрутських наборах перебування в армії скорочувалося до 6-7р. Термін служби значно зменшувався для тих, хто мав освіту. Відповідно до «Статуту про загальний військовий обов'язок» 1874 р. дворян залучали до військової служби, але для них встановили пільги, які забез­печували їм посади офіцерів, а термін служби було скорочено.

№37 Запровадження адвокатури і нотаріату. Реформування прокуратури за Судовою реформою 1864р.

Судова реформа 1864 року виписала права прокуратури. На неї покладали­ся обов'язки з нагляду за діяльністю судових установ, слідством, місцями по­збавлення волі, підтримка обвинувачення в суді.

Створювалася адвокатура. Вона була незалежною від суду і прокуратури, виконувала функції захисту звинувачених у суді з кримінальних справ або пред­ставляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися повіреними.

Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося відкривати лише в губернських і повітових центрах. Вони отримали право посвідчувати до­кументи і оформляти угоди.

№38 Проведення контрреформ 70 - 80р.р. XIX ст.

Насамперед це торкнулося нар. освіти. З 1884 уряд обмежував створення поч. шкіл нар. освіти та збільшував кількість церк.-парафіял. шкіл Синоду. Заборонялося приймати до гімназій дітей дрібних крамарів, челяді тощо. Були прийняті нові статути реальних уч-щ і гімназій, які вносили істотні зміни в систему освіти (збільшувався строк навчання у класич. гімназіях до 8 років, між ун-тами та реальними уч-щами створювався штуч. розрив у програмах з метою закрити шлях до ун-тів дітям різночинців тощо). Спробою реставрації кріпосн. порядків було введення у 1889 інституту земс. начальників. Вони мали право втручатися у рішення сільс. зборів, призначення та звільнення посад, осіб, застосовувати до селян різні покарання. 1890 прийнято нове Положення про земські установи, яке внесло обмеження у земс. реформу. Були внесені зміни у виб. систему земств. Три курії збереглися, але в першій було введено становий принцип — обирати і бути обраними могли тільки поміщики. Селяни обирали лише кандидатів до повітових земс. зборів, а далі губернатор з їх числа призначав гласних.

1892 проведено міську контрреформу. Нове Міське уложення 1892 різко підвищило майн. ценз при виборах, внаслідок чого прикажчики і дрібні крамарі були позбавлені права обиратися до міських дум. Цього права не мали також євреї. Посилився нагляд за органами міського самоврядування з боку урядових адм. органів: було утворено заг. установи для земс. та міських органів самоврядування — губернські в земських та міських справах присутствія, які очолювали губернатори.

Найб. змін зазнали суд. система та її принципи: суттєво обмежено незалежність суд. влади і надано право адм. органам втручатися у діяльність судів, скасовано принцип незмінності суддів, утворено вище дисциплінарне присутствіє з правом зміщення та переміщення суддів, обмежено принцип гласності, запроваджено слухання за зачиненими дверима широкого кола справ, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, які повністю виключали можливість участі у суд. процесі дем. та ліберальних елементів, тощо. Істотно обмежувалася компетенція суду присяжних, з його ведення вилучено важливі категорії справ. Законом від 12(24).VIІ 1889 у більшості губерній країни ліквідовувалася мирова юстиція і замість неї впроваджувалася складна система судів для розгляду справ, які раніше належали до компетенції мирової юстиції.

№39 Інвентарні правила 1847 - 1848рр., та їх введення в Правобережній Україні

Для цього в Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірнішим, з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова у 1847— 1848pp. було проведено інвентарну реформу, змістом якої став опис поміщицьких маєтків (сподівалися також, що ця реформа відверне селян від підтримки польського національно-визвольного руху). Складання інвентарів було обов'язковим. Було складено 8437 інвентарів. На їх основі царський уряд розробив правила, котрі визначали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користування, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити. Поміщики зустріли ці правила вороже, і в грудні 1848 р. за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки селянам, надані першою реформою. Можливості для сваволі поміщиків залишилися, наприклад дозволялося віддавати селян у рекрути або засилати їх до Сибіру.

Надання селянам землі в 1861р. здійснювалося на основі даних так званої інвентарної реформи 1847-1848 pp. Свого часу вона мала на меті зменшити апетити поміщиків та впорядкувати кріпосницькі повинності. Для цього в кожному маєтку поміщика запроваджувалася інвентарна книга, до якої вписувалися встановлені кріпосником розміри селянських наділів, норми поміщицьких зобов'язань та інші повинності селян. Тепер, згідно з Маніфестом від 19 лютого 1861 року та місцевим положенням про поземельний устрій, за се­лянами закріплювалися угіддя в обсягах, визначених інвентарною книгою.

№40 Державний та суспільний устрій Кримського ханства XV - XVIII ст.

Верховна влада зосереджувалася в руках хана, якого затверджував турецький султан. Хан мав право карбувати власну монету і тримати армію. Ханський престол протягом усього періоду існування Кримського ханства утримувала династія Ґіреїв. Другою особою після хана був калга - офіційно призначений спадкоємець престолу. Помічником хана та главою уряду були нуреддін та великий бей (каймакан). Сини хана, як правило, отримували посади сераскірів і очолювали орди, які кочували поза межами півострова та управляли територією підвладних християнських народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями волі хана були аги - чиновники ханського двору (понад 150 чоловік). Кожен з них мав чітко визначені обов'язки.

Феодальну верхівку Кримського ханства становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли беї - вища татарська знать. Як васали хана, беї були зобов'язані платити данину із земельних володінь і виставляти військо. Васалами беїв були мурзи - прямі й побічні потомки родоначальника. Мурзи отримували від беїв землі та різні привілеї. Беї та мурзи фактично зосереджували в своїх руках усю повноту влади як в економічному, так і в політичному житті. Вони складали диван (вищий законодавчий та виконавчий орган), відали судами, фінансами і впливали на зовнішню політику верховного правителя. Беям та мурзам протистояло нове служиле дворянство - капи-кулу (особиста ханська гвардія). До феодальної верхівки належало і духовенство (улеми), очолюване муфтієм. До привілейованої верстви населення тут належали ремісники та купці. Ремісники поділялися на касти і мали над собою наглядачів - нахібів, які за найменшу провину позбавляли їх права займатися ремеслом. Основну масу населення складали «чорні» татари - скотарі та землероби. Вони утворювали нижчу верству населення і були відомі під назвою каракемиків, чи чорнокостих. Скотарі й землероби були юридично вільними, але перебували в сильній економічній залежності від великих землевласників. Вони були зобов'язані працювати на утримання своїх родів, платити податки за землю, віддану на відкуп, виконувати ряд повинностей, у тому числі брати участь у військових кампаніях за наказом хана чи бея. Безправною і найбільш експлуатованою масою населення в були раби використовувалися у господарстві татар. Невільники обробляли землю, виконували тяжкі земляні роботи, доглядали худобу, добували сіль тощо. Рабині-жінки займалися переважно домашнім господарством, а молоді й гарні дівчата потрапляли до гаремів.

№41 Система державного управління в Україні в другій половині XIX ст.

Чинними для України органами центральної влади були:

- Імператор очолював державу, мав повноваження абсолютного монарха; -Державна Рада — законодавчий орган, що розробляв проекти законів для затвердження імператором. До неї входили представники вищих органів влади та великі землевласники. Кількість членів Державної Ради не було сталою. У різні роки вона коливалася в межах 40-80 осіб. На засіданнях головував імператор. В разі його відсутності — один із членів Державної Ради. Проіснувала з незначними змінами з 1810 по 1917 рік;

• Імператорська канцелярія. Поступово відтіснила на задній план Держав­ну Раду. З другої чверті XIX ст. готувала законодавчі проекти для імператора;

• Сенат — вища судова установа країни;

• Комітет міністрів розглядав питання, що відносилися до компетенції кількох міністерств. Здійснював центральне галузеве управління. Комітет міністрів очолював імператор. Після проведення селянської реформи 1861 року у структурі органів влади відбулися певні зміни. Відбулася реорганізація Комітету міністрів у Раду міністрів. її головою продовжував залишатися імператор. Рада міністрів розгля­дала і обговорювала найважливіші питання загальнодержавного характеру.

№42 Маніфести 8 серпня і 17 жовтня 1905р., та їх основні положення

„Маніфест 17 жовтня 1905 року" надавав населенню основні політичні права, зокрема, свободу слова, сумління, зборів та союзів, гарантував недотор­каність особи. Його положеннями розширювалися виборчі права, надавалися за­конодавчі права Державній Думі, встановлювалися принципи контролю за вико­навчою гілкою влади. Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив заснування парламенту(Державна Дума). За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест визначав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які раніше були позбавлені виборчих прав.

№43 Положення про вибори до Державної Думи та їх зміст

6 серпня 1905 р. був прийнятий закон «Положення про вибори до Державної думи». Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за двоступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.

11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії доповнювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у виборах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширювався склад виборців від міської курії. На підставі цього нормативного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.

З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий закон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і скоротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше половини виборців. За такої системи більша частина виборщиків обиралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців. Усього ж активним ви­борчим правом користувалися лише 15% населення Російської імперії.

№44 Імператорська влада за „Основними законами Російської імперії"

Формально мали характер конституційного закону. Наголошувалося, що вся повнота влади зосереджувалася у імператора, однак про абсолютний її характер не йшлося. Законодавча влада віднині здійснювалася імператором спільно з Державною Радою і Державною Думою. В новій політичній системі закріплювалась провідна роль монарха. Скликання парламенту, тривалість сесій, перерва засідань визначалися указом імператора.

Таким чином, більшість дослідників вважають, що Основні закони 1906 ро­ку перетворили абсолютну монархію в Росії в особливий тип конституційної мо­нархії.

№45 Функції Державної Думи за „Основними законами Російської імперії"

Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, могла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої компетенції Державної думи: устрій установ, що перебували у віданні Міністерства імператорського двору, а так само порядок управління ними визначалися безпосередньо царем, а постанови з військово-судової і військово-морської судової частин видавалися у порядку, встановленому у зводах вій­ськових і військово-морських постанов. Цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Державною думою. Проте Цар міг самостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи. Їй належало право розгляду і затвердження державного розкладу витрат і доходів. Однак, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імператорського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини. Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ставав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Державної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.

№47 Перебудова органів управління під час першої Світової війни в Російській імперії

В роки першої світової війни державний лад Російської імперії залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З перервами у роботі функціонували Державна рада і Державна дума. Однак ряд надзвичайних органів були створені відповідно до закону від 17 серпня 1915 р. чотири Особливі наради: з оборони, палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольчих і воєнних вантажів. Головне призначення нарад полягало в об'єднанні заходів для забезпечення армії і флоту предметами бойового і матеріального постачання, в мобілізації всієї економіки країни на потреби війни. Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з оборони, її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх інших Особливих нарад. Особлива нарада є вищою державною установою. Жодне урядове місце або особа не дає Особливій нараді приписів і не може вимагати від неї звіту. Завдання покладені на Особливу нараду виконувалися нею за допомогою цілої системи комісій і комітетів. Були створені, наприклад, такі комісії: підготовча комісія із загальних питань, підготовча комісія з артилерійських питань, підготовча комісія з авіаційних питань, спостережна комісія, реквізиційна комісія, евакуаційна комісія.

Структура, форми, методи роботи Особливих нарад з палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольства і воєнних вантажів були такими самими, як і в Особливої наради з оборони. Різниця полягала практично тільки в предметах відання кожної з перелічених Особливих нарад. Указом від 20 липня 1914 р. оголошувався воєнний стан. На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. У районі дій армії її командувачеві підпорядковувалися місцеві генерал-губернатори та особи, які наділялися правами останніх. Із введенням військового стану генерал-губернатори також отримували додаткові можливості: видавати обов'язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов покарання; забороняти будь-які збори; а також вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.

№48 Аграрна реформа Столипіна та її впровадження в Україні

Столипін поставив собі за мету зруйнувати общину, створити на селі міцне, заможне селянство, яке було б опорою існуючій владі. Реформа була започаткована від 9 листопада 1906р. і завершена Законами від 14 червня 1910 і 29 травня 1911р. Скасовувались обов’язкові земельні общини і надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя – ліс, сіножаті – залишалися у спільному володінні. Для України ця реформа не була такою важливою, тому що тут лише 43,6% селянських господарств були общинними. Відруби та хутори відводилися селянам не тільки на надільній землі. Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених Селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5р. Через цю реформу селянам належало вже 65% усієї землі України, а на Правобережній Україні та Полтавщині майже вся земля перейшла в приватну власність.

№49, 50 Зміни в державних інститутах на Україні після Лютневої революції 1917р., Державно-правові взаємовідносини Центральної Ради з Тимчасовим Урядом

Таким чином, українська влада підпорядковувалася центральному органу Росії — Тимчасовому уряду. До скликання Установчих зборів в його руках зо­середжувалися законодавча і виконавча влади.

Українська Центральна Рада — це представницький орган різноманітних верств тогочасного суспільства. її вищим органом визнавалися Загальні збори (сесії). Загальні збори мали скликатися один раз на місяць, однак за увесь час роботи відбулося лише дев'ять сесій.

З метою оперативного управління 8 квітня 1917 року Центральна Рада ство­рила Комітет Центральної Ради. До нього входили Президія УЦР (голова та два заступники) та 17 членів. Комітет обирав голів комісій, котрі входили до складу УЦР, її секретарів, скарбника. Він готував проекти найважливіших полі­тичних документів, ухвалював і проголошував їх від імені Центральної Ради. У червні-липні відбулася реорганізація Комітету. Він став називатися Малою Ра­дою, кількість якої зросла до 56 осіб.

Виконавчі функції покладалися на Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, створений 15 червня 1917 року. Після проголошення III Уні­версалом Української Народної Республіки Генеральний секретаріат виконував обов'язки уряду України, а після ухвалення IV Універсалу був реорганізований у Раду Народних Міністрів. Важливою складовою структур УЦР були її численні постійні та тимчасові комісії.

№51 Закони про громадянство від 2 - 4 березня 1918р.

Законом про громадянство Української Держави від 2 липня 1918 року визначалася належність до українського громадянства. Запроваджувався так зва­ний „нульовий варіант". Він передбачав визнання всіх російських підданих, кот­рі перебували в Україні на момент видання цього закону, громадянами Україн­ської Держави. Ті, хто вагався, мав рік на прийняття остаточного рішення. По­двійне громадянство заборонялося.

№52 Закон про національну персональну автономію від 9 січня 1918 р.

Центральна Рада при розробленні цього закону використала ідеї національно-персональної автономії, висунуті соціал-демократами Австрії, однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Модель національно-персональної автономії австрійських соціал-демократів дозволяла задовольнити інтереси особистості, нації та держави одночасно, не порушуючи територіальної цілісності держав та не перешкоджаючи прогресивним інтеграційним процесам. Цей вид автономії мав декілька назв. По-перше, її називають національно-персональною, як таку, що передбачає входження індивіда у ту чи іншу національну спільність на добровільних персональних засадах. По-друге, цю автономію ще називають екстериторіальною, оскільки вона не пов’язується жорстко з територією. І, по-третє, таку автономію іменують культурною, тому що її компетенція обмежується, зазвичай, сферою культури.

№53 Гетьманат П. Скоропадського. Центральна влада та управління Української держави

Одні вважать цю форму правління перехідною від парламентської до президентської республіки, інші — конституційною монархією, де актом кон­ституційного характеру стали оприлюднені 29 квітня 1918 року „Закони про Тимчасовий державний устрій України". Саме в цьому документі з'являється змінена назва держави — Українська Держава.

У гетьмана зосереджувалася вся повнота законодавчої та виконавчої влади. Він визнавався головнокомандувачем армії і військово-морського флоту. Представляв Українську Державу на міжнародній арені, здійснював помилування, міг переглянути вироки і припинити кримінальне переслідування, якщо останнє не порушувало законних інтересів громадян. Закон набирав чинності лише після затвердження його главою держави. Він затверджував і звільняв Раду Міністрів у повному складі. Передбачалося створення Сейму, однак закон про нього так і не був розроб­лений.

Рада Міністрів здійснювала координацію та організацію діяльності центра­льних органів управління. її очолював Голова Ради Міністрів, який особисто фо­рмував склад Кабінету. Саме Рада Міністрів розробляла проекти законів, обгово­рювала їх на своєму засіданні і передавала на затвердження гетьману.

Найвищою судовою інстанцією продовжував залишатися Генеральний суд, члени якого тепер призначалися гетьманом.

№54 УНР періоду Директорії: центральні та місцеві органи влади та управління

Законодавча і виконавча влада на останньому етапі Української революції зосереджувалася у Директорії Української Народної Ре­спубліки, їй належала судова та вища військова влада в країні. Директорія стала революційним органом з диктаторськими повноваженнями. Ще однією гілкою влади був - Трудовий Конгрес або його ще називають предпарламент, до складу якого було обрано представників від робітників, селян і тру­дової інтелігенції. На останньому засіданні 28 січня 1919 року Конгрес ухвалив "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання сесії Трудового Конгресу". Директорія отримала право приймати закони, які під­лягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. У міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.

Інший документ, „Універсал Трудового Конгресу", передбачав створення при Директорії низки депутатських комісій. Кожна комісія мала контролювати діяльність одного або кількох міністерств. Саме Раді Народних Міністрів Ди­ректорія передавала законодавчі повноваження, зосередивши в себе функції вер­ховної влади Республіки.

Влада на місцях передавалася волосним, повіто­вим, губернським комісарам і отаманам, яких призначала Директорія. У деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земсько­го самоврядування — земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів.

24 червня 1919 року була затверджена інструкція "Про тимчасову організа­цію влади на місцях", у відповідності з якою волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським. Останній затверджувався Мініст­ром внутрішніх справ. Кандидатура губернського комісара подавалася на за­твердження Директорії. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії — управління.

На губернських комісарів покладався нагляд за виконанням розпоряджень центральної влади, організація мобілізаційних робіт, керівництво міліцією тощо. Він наділявся правом видавати обов'язкові постанови щодо охорони громадського порядку, здійснював загальне керівництво органами місцевого самоврядування.

№55 Вищі та місцеві органи влади та управління ЗУНР

13 листопада Українська національна рада визначила конституційні засади новоствореної держави, ухваливши "Тимчасовий Основ­ний закон". У ньому закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який мав реалізуватися через представницькі органи, обрані на основі голосування за пропорційною виборчою системою. Ви­борчим правом наділялися всі громадяни держави, незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів парламенту — Сейму — вся повнота законода­вчої влади належала Українській національній раді, виконавчої — Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі (згодом тризуб), прапором — синьо-жовтий.

Уряд ЗУНРу — Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким був сформований ще 9 листопада 1918 року. У його першому складі було 14 мініс­терств. Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін.

У селах та містах ни­ми визнавалися громадські та міські комісари, у повітах — повітові комісари. У Законі зазначалося, що надалі повітових комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ, якому підлягали повітові військові ко­менданти, коменданти жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали громадських і міських комісарів. В усіх повітах належало обрати повітові націо­нальні ради, а у громадах і містах — громадські та міські ради. Для охорони громадського порядку у багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких — зберігали, оновивши її склад, жандармерію.

№56 Судова система Української держави ( Гетьманат П. Скоропадського)

8 липня 1918р. гетьман затвердив Закон про створення Державного Сенату як „вищої в судових і адміністративних справах державної інстанції. В ньому визначалися структура Сенату, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призна­чення.

Державний Сенат поділявся на три Генеральні суди: адміністративний, ци­вільний та карний. Сенаторів уперше призначав гетьман, а пізніше вони обира­лися самим Сенатом і затверджувалися главою держави. До кандидата пред'яв­лялися наступні вимоги: наявність вищої юридичної освіти і не менше 15 років трудового стажу в судових органах, на адвокатській службі чи викладацькій ро­боті. Сенатору заборонялося займатися будь-якою іншою діяльністю, крім нау­кової та викладацької.

Найнижчими судовими інстанціями продовжували залишатися мирові суди.

№57 Судоустрій ЗУНР

Державний секретаріат судівництва у лютому 1919 року розпочав докорін­ну перебудову судової системи. З цією метою вся територія держави була розді­лена на 12 судових округів і 130 судових повітів, у яких передбачалося обрати окружних і повітових суддів. Для національних меншин встановлювалася гаран­тована квота: поляки мали обрати 25 суддів, 17 — євреї.

Окрім цього, Українська національна рада ухвалила низку інших законів, зокрема, про скорочення термінів стажування — з трьох років до двох; про тим­часове припинення (у зв'язку з умовами військового часу) діяльності суду при­сяжних; про запровадження у судочинство української мови, принципів гласнос­ті, змагальності, широкого демократизму, безумовного права звинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних справ законом Української національ­ної ради 11 лютого тимчасово створено трибунали першої інстанції. Вони діяли в повітах у складі голови і двох членів. Вищою інстанцією з цивільних і кримі­нальних справ мав стати Вищий суд, а останньою — Найвищий державний суд.

№58 Центральні та місцеві органи влади і управління УСРР за Конституцією 1919р.

УСРР проголошувалася державою „трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селян­ства". Влада трудящих мала здійснюватися через Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція вищих органів державної влади. Найви­щим органом проголошувався з'їзд Рад, а в період між з'їздами діяв ВУЦВК, який утворювався з'їздом і звітував перед ним. Повноваження Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не були чітко розмежовані. Кожен із центральних органів влади отримав право видавати закони, що суперечило азбуці демократії.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітни­чих, селянських та червоноармійських депутатів й обрані ними виконкоми, а та­кож губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

№59 Судова реформа в УСРР 1922р.

-------

60. Основні принципи виборчої системи УСРР за Конституціями 1919 і 1929рр.

К онституція 1919

К онституція 1929

61. Утворення СРСР та роль України в цьому процесі.

30 грудня 1922 року у Москві відкрився І Всесою­зний з'їзд Рад, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами, чотири радянські республіки — Росія, Україна, Закавказька Федерація, Білорусія — утворюють одну союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних верховних органів влади та їх повноваження. Встановлювалося, що народні комісаріати поділятимуться на союзні, союзно-республіканські і республіканські. Остаточне затвердження Декларації про утворення СРСР і Союзного договору було перенесено на II Все­союзний з'їзд Рад.

І з'їзд Рад обрав Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена і 138 кандидатів. 88 членів ЦВК СРСР представляли УСРР. Обрано було також чотирьох голів ЦВК, у тому числі від України — Г. Петровського. Так за­кріплювалося утворення єдиної союзної держави — Союзу РСР.

Доопрацювання Договору і Декларації продовжувавалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.

З ухваленням 31 січня 1924 року Конституції "союз республік" перетворив­ся в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925 були затверджені зміни до Конституції УСРР, які законодавчо закріпили входження радянської України до складу Союзу РСР. Таким чином, незважаючи на зовні демократичні форми побудови єдиної багатонаціональної держави, Українська СРР остаточно втратила рештки суверенітету.

Зі створенням СРСР міжнародні відносини передавалися до компетенції союзних органів, а угоди, укладені Україною з іноземними державами, зберігали свою чинність на її території за умови, що їх подальша реалізація забезпечувала­ся Союзом РСР. Відповідно до ст. 1 Конституції СРСР 1924 до компетенції сою­зних органів входило представництво в міжнародних організаціях, відкриття ди­пломатичних представництв та підписання угод із іноземними країнами.

З 10 травня 1925 року до складу Української РСР увійшла Молдовська Ав­тономна СРР. Волюнтаристським шляхом до її складу були включені території, на яких проживало переважно українське населення. Відтак, основа нинішніх конфліктів у Придністров'ї були закладені недалекоглядною національною полі­тикою більшовиків.