65. Адміністративно – правовий статус Національного Банку Укр.

Національний банк України є особливим органом державного управління. Його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією України, Законом України “Про Національний банк України”, іншими законами України. Він підзвітний Президенту України та Верховній Раді в межах їх конституційних повноважень.

Національний банк видає нормативно-правові акти, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

До важливих функцій Національного банку належить державне регулювання діяльності банків (здійснюється як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду); зберігання та управління державними цінними паперами й іншими цінностями; управління у сфері валютних операцій (видача та відкликання ліцензій, здійснення планових і позапланових перевірок, застосовування заходів відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю).

Національний банк є суб'єктом розгляду справ про адміністративні правопорушення. Він розглядає справи, пов'язані з порушенням банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку, здійсненням ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи.

66. Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом мають визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання й повноваження, щодо них може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Ці органи очолюють голови.

Прикладом органу зі спеціальним статусом є Антимонопольний комітет України. Як визначено Законом України "Про Антимонопольний комітет України" Антимонопольний комітет є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються Законом "Про Антимонопольний комітет України", іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України нарівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.

Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції;

5) здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет утворює територіальні відділення. Антимонопольний комітет і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету. Антимонопольний комітет України, адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, державні уповноважені Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України є органами Антимонопольного комітету України.

Антимонопольний комітет України має низку повноважень у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції; за узгодженими діями, концентрацією; у сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності Антимонопольного комітету та застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Голова Антимонопольного комітету призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Строк повноважень Голови становить сім років. Голова Антимонопольного комітету України не може призначатися на цю посаду більше ніж на два строки поспіль. Голова Антимонопольного комітету України може бути звільнений з посади у разі вчинення ним злочину та у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я. Голова Антимонопольного комітету України має право заявити про свою відставку Президенту України. Припинення повноважень Голови Комітету не тягне за собою складання повноважень державними уповноваженими Антимонопольного комітету України.

Голова Антимонопольного комітету України на вимогу Верховної Ради України, але не рідше одного разу на рік, звітує перед Верховною Радою України про діяльність Комітету. Голова Антимонопольного комітету має право брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу.

Інший приклад — Служба безпеки України. Це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, зазіхань із окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України. Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України.

Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'язана:

1) здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних із національною безпекою України;

2) здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;

3) виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України; проводити дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;

4) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України;

5) забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних зазіхань із боку окремих осіб та їх об'єднань;

6) здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства;

7) брати участь у розробці і здійсненні відповідно до Закону України "Про державну таємницю" та інших актів законодавства заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України тощо.

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право:

1) вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності;

2) подавати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони державної таємниці;

3) одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватися з цією метою службовою документацією і звітністю;

4) складати протоколи про адміністративні правопорушення, віднесені законом до компетенції Служби безпеки України, проводити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення; та інші права.

67. Президент України як субєкт адміністративного права.

Відповідно до розділу V Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержан- ня Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Основні повноваження Президента у сфері виконавчої діяльності закріплені у ст. 106 Конституції України. Деякі повноваження у цій сфері Президент України здійснює за згодою Верховної Ради України, інші — само- стійно чи за поданням Прем’єр-міністра України. За згодою Верховної Ради України Президент України призначає Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра та приймає рішення про його відставку; призначає на посади та звіль- няє з посади за згодою Верховної Ради України Голову Антимонополь- ного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голо- ву державного комітету телебачення і радіомовлення України. Призна- чає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального про- курора України та звільняє його з посади. Президент України припиняє повноваження Верховної Ради Укра- їни, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засі- дання не можуть розпочатися; призначає половину складу Ради На- ціонального банку України і Національної ради України з питань теле- бачення і радіомовлення України. За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призна- чає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміні- страцій та припиняє їх повноваження на цих посадах; утворює, реор- ганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України мініс- терства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище команду- вання Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сфері національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місце- востях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини. Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування. Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. На основі та на виконання Конституції та законів України Прези- дент України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. У випадках, передбачених частина- ми 3, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22 ст. 106 Конституції України, акти Президента України скріплюються підписами Прем’єр-міністра Укра- їни і міністра, відповідального за акт та його виконання.

68. І.С. Розанов дає класифікацію адміністративно-правових режимів, виходячи з обмеженої мети режимів - попередження або утруднення злочинної та іншої протиправної діяльності у сфері загальної безпеки країни. Вказаний автор виділяє п'ять груп режимів, спрямованих на:

забезпечення інтересів державної безпеки країни, забезпечення безпеки держави та охорони громадського порядку одночасно (режим проживання і пересування іноземців);

охорону громадського порядку (дозвільні режими придбання та зберігання зброї і т. п., паспортний режим тощо);

досягнення цілей і завдань інших галузей (митний режим, санітарний режим і т. п.);

комплексні режими (військова загроза, стихійне лихо тощо). Ю.А. Тихомиров залежно від мети регулювання поділяє адміністративно-правові режими натри групи:

режими державних станів (надзвичайного, воєнного стану, охорони державних кордонів, митних кордонів, регулювання зовнішньоторговельної діяльності, включаючи протекціонізм, і т.д .);

функціональні адміністративно-правові режими, при кликані забезпечувати функції управління в різних сферах (податкової, санітарної, екологічної і т. д.);

легалізували режими , що стосуються офіційної реєстрації юридичних і фізичних осіб, регламентації нормативних вимог до видів діяльності і т. д.1

Існують і інші, більш детальні класифікації режимів. Однак, як і вищенаведені класифікації, більшість з них спрямовані на виділення сфер застосування адміністративно-правових режимів і є по суті класифікаціями самих встановлюваних засобами адміністративного права управлінських режимів, тобто порядку здійснення управлінських дій у різних областях державного управління.

Тим часом адміністративно-правовий режим - це не те ж саме, що режим управлінський, оскільки останній є наслідком, безпосереднім результатом застосування такої форми правового регулювання, як адміністративно-правовий режим. Управлінський режим - це безпосередня оболонка, в якій протікає організація управлінської системи, створювана за допомогою застосування специфічної комбінації юридичних, організаційних та інших засобів, призначених для забезпечення функцій державного управління.

Адміністративно-правовий режим служить правовою базою управлінського режиму в сенсі встановлення принципів, що конституюють почав, на яких буде засновано досягнення поставлених перед останнім цілей.

Будучи формою адміністративно-правового регулювання, адміністративно-правовий режим являє собою сукупність норм адміністративного права, що містять дозволи, заборони та приписи, що підлягають неухильному дотриманню суб'єктами управління, призначену для встановлення певного порядку взаємодії суб'єктів адміністративного права в конкретній області управлінських відносин і створену для цілей оптимізації управлінського процесу.

Сфера застосування адміністративно-правових режимів надзвичайно широка, що випливає з наведеного визначення. У зв'язку з цим все державне управління в тій частині, яка відноситься до предмету адміністративного права, представляється режимно-організованим. Режимна організація управління, що знаходить своє вираження в сукупності адміністративно-правових режимів, є найбільш кращою основою для вивчення особливої ??частини адміністративного права, оскільки, на наш погляд, дає практичне уявлення про регулятивному значенні галузі адміністративного права і сферах її застосування, ніж методика дослідження галузі через аналіз сукупності складових галузь інститутів і підгалузей. Адміністративно-правові режими поділяються на: загальні адміністративно-правові режими, що лежать в основі всієї системи державного управління в нашій країні (режими державного прогнозування та планування, режим бюджетного регулювання, дозвільна система);

адміністративно-правові режими в соціально-економічній сфері (в області економіки, соціального захисту, культури, освіти, науки, спорту, природокористування та охорони навколишнього природного середовища);

адміністративно- правові режими в адміністративно-політичній сфері (режим державної служби, надзвичайні адміністративно-правові режими, режими у сфері оборони та державної безпеки, внутрішніх справ та юстиції);

адміністративно-правові режими у сфері міжнародних відносин.

За своїм змістом адміністративно-правовий режим являє собою сукупність декількох істотних елементів, поєднання яких надає кожній подібній сукупності норм індивідуальність. По суті, для того щоб охарактеризувати той чи інший адміністративно-правовий режим, потрібно відповісти на традиційні питання: хто, де, коли, як і навіщо повинен діяти у сфері суспільних відносин, що регулюються адміністративним правом. Таким чином, серед елементів адміністративно-правового режиму виділяються: суб'єкти режиму; об'єкти режиму; цілі режимної організації; принципи; сукупність прав та обов'язків (повноваження) суб'єктів режиму. Адміністративно-правовий режим у системі адміністративно-правового регулювання є сусідами з прямими формами регулювання, що відображають ненормативні правові засоби державного управлінського впливу на суспільні відносини.

69. Підвідомчість органів виконавчої влади - найбільш загальний термін, яким охоплюються будь-які стани (режими) організаційних відносин між органами виконавчої влади, як правило, різних - вищого і нижчого рівнів. Більш конкретними щодо даного терміну виступають поняття "підконтрольність", "підзвітність", "підпорядкованість", "відповідальність".

Відповідальність (крім політичної) органів виконавчої влади - певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким певний орган (посадова особа) вправі застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових осіб).

Підконтрольність і підзвітність органів виконавчої влади - певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а той зобов'язаний надавати необхідні можливості для таких перевірок і звітувати про свою діяльність. За змістом "підконтрольність" дещо ширша ніж "підзвітність", оскільки завжди передбачає одержання інформацій та звітів. В свою чергу, підзвітність може застосовуватись окремо від здійснення в повному обсязі функцій контролю.

Підпорядкованість органів виконавчої влади - це поняття характеризує, як правило, найвищу організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня. В той же час підпорядкованість може мати різні ступені повноти.

Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у вищого органу всіх або переважної більшості важелів керуючого впливу, включаючи вирішення щодо підлеглого органу:

- установчих питань;

- визначення правового статусу;

- кадрових питань;

- здійснення контролюючих функцій;

- отримання звітності тощо;

- застосування заходів відповідальності.

Відповідальність (політична) Кабінету Міністрів України - конституційно встановлений обов'язок Кабінету Міністрів скласти свої повноваження за таких умов:

1) у разі прийняття ВР України більшістю від її конституційного складу резолюції недовіри Кабінетові Міністрів - це відповідальність КМ перед Парламентом України (частина 1 статті 87 Конституції України);

2) у разі прийняття Президентом України рішення про припинення повноважень Прем'єр-Міністра - це відповідальність КМ перед Президентом (п. 9 частини 1 статті 106 Конституції України).

70. Складність управління та багатоступеневість підсистем управління військовими колективами призводять до того, що діяльність командира щодо управління повсякденною діяльністю підрозділу знаходить своє втілення у різноманітних формах і здійснюється різними методами. Під методом управління розуміється сукупність конкретних способів, прийомів та правил виконання управлінських функцій, вид впливу органу управління на об'єкт управління з метою вирішення поставлених завдань. Методи управління пов'язані зі змістом управлінської праці посадових осіб системи управління. За своєю сутністю методи управління являють собою набір інструментів, який використовується посадовими особами у певних умовах. Оскільки об'єктом управління у повсякденній діяльності підрозділів виступає особовий склад, методи управління впливають на психіку особового складу або прямо (безпосередньо), приписуючи підлеглим виконання необхідних дій, або побічно (опосередковано), спонукуючи до цього вихованням необхідних ідеалів чи створенням відповідної мотивації. Виходячи з цього, у Збройних Силах застосовують методи, які умовно можна розділити на дві групи: організаційно - розпорядницькі та соціально - психологічні. До групи організаційно - розпорядницьких методів слід віднести:

- правові методи;

- організаційні методи;

-розпорядницькі

-економічні

Правові методи полягають у використанні для управління людьми законів держави, військових статутів і у дотриманні гарантованих законом прав членів суспільства. Провідна роль цих методів визначається перед усе тим, що право являється головним регулятором суспільних відносин, воно створюється й забезпечується силою держави. Правові методи не тільки мають самостійне значення але й знаходять своє вираження і реалізацію у будь-яких методах управління, оскільки інші методи управління людьми мають бути правомірними, здійснюватися на основі законів нашої держави і не суперечити ним.Право визначає межу між допустимими й недопустимими способами досягнення поставленої мети. Перехід цієї межі призводить до свавілля і тому суворо карається законом. Правові методи управлінської діяльності реалізуються через вимоги Закону України “Про оборону України”, Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”, Військових статутів Збройних Сил України та інших нормативних документів Збройних Сил України.

Організаційні методи, призначені для того, щоб завчасно, наперед визначити, хто, коли, що і як повинен виконати, від кого отримати інформацію, кого контролювати, кому і коли доповідати. Ці методи реалізуються в планах, розкладах, статутах, настановах, інструкціях, правилах, графіках та інших документах.

Розпорядницькі методи управління – це найбільш оперативні методи впливу командира на підлеглі підрозділи. Вони тісно пов'язані з організаційними методами. На відміну від організаційних методів, які передбачають програму роботи на тривалий строк, розпорядницькі методи управління забезпечують оперативний перерозподіл сил і засобів, рішення епізодичних завдань, аналіз стану справ та контроль виконання рішень. Очевидно, що чим менш детальними і якісними будуть документи, які передбачають організаційні заходи, тим складнішою стає управлінська діяльність командира при виконанні рішень і тим більшого значення набувають розпорядницькі методи під час розробки наказів, інструкцій, розпоряджень і тощо.

Розпорядницькі методи реалізуються у вигляді наказів, директив, розпоряджень, а також у вигляді різноманітних контрольних заходів, які здійснюються під час управлінської діяльності та вказівок за результатами аналізу контролю чи доповідей нижчестоящих ланок управління.

71. Законність і дисципліна — основні умови існування будь-якої демократичної держави, її обов'язкові риси. Вони невід'ємні одна від одної. Законність можлива тільки за суво­рого дотримання дисципліни всіма фізичними та юридични­ми особами, а дисципліна, в свою чергу, обумовлюється межа­ми закону. В юридичній науці під законністю розуміють «неухильне виконання законів і відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими особами, громадянами та гро­мадськими організаціями»1. Це означає, що законність обов'яз­кова для всіх інституцій держави й суспільства (органів зако­нодавчої, виконавчої, судової влади, інших державних і недер­жавних утворень, громадян). Вона також є обов'язковою умовою, що забезпечує безперешкодну реалізацію прав грома­дян, громадських утворень на самовираження та вільний роз­виток.

Ззовні законність виражено в законодавстві, під яким прий­нято розуміти систему правових актів, у яких норми права зна­ходять своє зовнішнє відображення.

Будучи умовою вільного розвитку всіх і кожного, законність не повинна ототожнюватися з вседозволеністю. Саме за­конність, відображена в правових актах, є тією гранню, яка об­межує свободу кожного заради свободи всіх.

Законність — багатогранне поняття, яке визначається по-різному. Її можна розглядати як принцип діяльності держави, сутність якого полягає в обов'язку державних органів, інших фізичних і юридичних осіб діяти відповідно до вимог законів.

Якщо розглядати принцип законності щодо його практично­го застосування, то законність означає, що всяке рішення дер­жавних і недержавних органів, уповноважених на те осіб не по­винно суперечити чинному законодавству; має бути прийняте в межах компетенції органу або посадової особи, що його прий­має, з додержанням необхідної процедури; мусить сприяти ство­ренню, закріпленню або розвитку корисних для суспільства відносин.

Законність можна розглядати і як метод державного управління, тобто як сукупність прийомів, способів, за допомогою яких держава забезпечує належну поведінку своїх суб'єктів.

Законність — це також режим системи відносин громадян, громадських та інших недержавних утворень, органів місцево­го самоврядування з органами, що представляють різні гілки державної влади. Такий режим має сприяти забезпеченню прав і законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуван­ню й розвитку громадянського суспільства, ефективній діяль­ності державного механізму.

Для того щоб забезпечити режим законності, держава має створити основу для цього. Основою (або гарантіями) закон­ності в державному управлінні слід визнати наявність: 1) пев­них економічних умов; 2) розвинутої політичної системи; 3) механізму соціального захисту населення; 4) науково обґрун­тованої системи норм права, що відповідає вимогам часу й до­ступна для розуміння всіма суб'єктами державного управлін­ня; 5) механізму примусу, який чітко працює в межах закону.

Важливою умовою законності й дисципліни в державному управлінні слід визнати також високу правову культуру гро­мадян і апарату виконавчої влади, яка, в свою чергу, є наслідком загального рівня освіти та культури суспільства. Між собою законність і дисципліна співвідносяться як загальне й особли­ве. Законність також можна розглядати як статику (сукупність норм, законодавчих актів), дисципліну — як динаміку закон­ності (певні дії з виконання вимог норм і законодавчих актів).

Таким чином, законність і дисципліна — це обов'язкові риси правової держави, сукупність форм і методів державного управління, які знаходять своє відображення в чинному законодавстві й за допомогою яких держава регулює взаємовідносини в суспільстві, досягається стан законослухняної поведінки об'єктів управління.