- •Глава 1. Антропогенеза триває (Три способи рецепції феноменології: м. Мамардашвілі, м. Пруст, г. Башляр) ....32
- •Глава 3. "Від Деміурга – до комахи" (Феноменологія в Дрогобичі: "полісутнісні перевтілення"у б. Шульца ..........72
- •Глава 4. Темпоральна та "речовиннісна" насиченість новітніх літературних есенційно-екзистенційних пошуків (ю. Андрухович та ін.) ………………………………………………………………………………98
- •Глава 5. Полісутнісний зміст мистецько-фенеменологічного "повернення до самих предметів" .........................118
- •Глава 16. Сутнісна значущість "ендотгшних підвалин " людського в сучасній психології та психотерапії ..........301
- •Глава 17. Людська сутність у валеологічному вимірі...........................312
- •Глава 18. Полісутність Homo серед спокус глобалізації.......................323
- •Глава 19. Від "родовоїусезагальності" до "тотальності індивідуальної екзистенції" (Гегель, к'єркегор, ж.-п. Сартр, в. Шинкарук)......................336
- •Глава 20. Від моносутності до полісутності.........................................351
- •Пролегомен
- •Замість вступу homo viator est?
- •1.1. "Освоєння світу" як шлях
- •1.2. Шлях та "дистанція", необхідна для саморефлексії
- •1.4. Сакральне та профанне мандрування
- •1.5. "Мандрівницький невроз"
- •1.6. Зустрічі-на-шляху
- •1.7. Інше як чуже на моєму шляху. Проблема взаємоповаги
- •1.8. Оповідь як спосіб осягнення сутнісної значущості шляху
- •1.9. Архетипи шляху та оберега в українській культурній традиції
- •Розділ 1. Феноменологізація антропологічної рефлексії у XX столітті. Філософія versus література
- •Глава 1. Антропогенеза триває (Три способи рецепції феноменології: m. Мамардашвілі, m. Пруст, г. Башляр)
- •1.1. Антропологія пізнання як актуалізація особистісного самоусвідомлення у Всесвіті (Пруст – Мамардашвілі)
- •1.2. Антропологізована епістемологія як феноменологічна "раціопоетика" (г. Башляр)
- •1.3. Погляд "божого шпигуна" на світ (Пруст – Мамардашвілі)
- •1.4. Антропогенеза триває... (м. Мамардашвілі)
- •Глава 2. Сутність як "щось дуже маленьке, але дуже міцне". Антропологічна насиченість літературно-феноменологічних уподобань й. Бродського
- •2.1. Поетична візія "справжнього масштабу речей"
- •2.2. Дискредитація антропоцентричної зарозумілості
- •2.3. Ще десять паралелей між поетикою та феноменологією
- •2.4. Урівноваженість сутнісних уподобань поета
- •Глава 3. "Від Деміурга – до комахи" (Феноменологія в Дрогобичі: "полісутнісні перевтілення" у б. Шульца)
- •3.1. Мистецька "феноменологія першобачення"
- •3.2. Епохальні події екзистенції
- •3.3. Світложиггєдайність мистецького світовідчування
- •3.4. Антропорятівна функція "зворотного часу"
- •3.5. Буття – "схованка" незнаних ще форм життя?
- •3.6. "Образи-концепти" полісутнісної людини та світу
- •Глава 4. Темпоральна та "речовиннісна" насиченість новітніх літературних есенційно-екзистенційних пошуків (ю. Андрухович та ін.)
- •4.1. Антропологічна криза як сутнісна деградація
- •4.2. Самоцінність "теперішнього" та його невід'ємність від "пам'яті-плюс-надії"
- •4.3. Пам'ять як спосіб "вивищення" окремого індивіда (ю. Андрухович – м. Пруст)
- •Глава 5. Полісутнісний зміст мистецько-феноменологічного "повернення до самих предметів"
- •5.1. "Ресологізація" філософування
- •5.2. Мистецтво як "охоплення" сутностей у речах
- •5.3. Порядок речей як символ "угаразденості" або "неугаразде-ності" людського світу
- •Розділ 2. Екзистенціалізація людинознавчого есенціалізму та перші сумніви щодо принципу сутнісної ієрархії у класичній філософії
- •Глава 6. Б. Паскаль: дилема есенційного та екзистенційного
- •6.1. Особистісно-екзистенційне самоспостереження як аргумент супроти есенціалізму
- •6.2. "Стежкою б. Паскаля": ф. Ніцше
- •Глава 7. Антропологічна рефлексія Канта: діалог ригоризму та толерантності
- •7.1. Людська сутність у контексті "позірної моральної досконалості"
- •7.2. Руссоїзм – шлях до адекватного розуміння прав людини
- •7.3. Діалог, суть якого – переростання "антропомінімумів" у "антропомаксими"
- •Глава 8. Феномен "антропологічного підпілля" у г. Сковороди
- •8.1. "Серцеві печери" та турбота про себе
- •8.2. Турбота про себе – риса самодостатньої, неущербної особистості
- •Розділ 3. Спалахи "неевклідової рефлексивності"
- •Глава 9. Органічне спотворення "підпілля" у ф. Достоєвського та відкриття "межового досвіду" антропологічної рефлексії
- •9.1. "Онто-" та "психологіка" ресентименту
- •9.2. "Нерозумність розумного?"
- •9.3. У лабіринтах "межового досвіду"
- •Глава 10. Сміх супроти відчаю підпілля
- •10.1. Сміх – особлива форма критичної рефлексії?
- •10.2. Сміх як засіб самопорятування людини
- •10.3. Онтологічні передумови сміху
- •Глава 11. Спроба альтернативи "глухим кутам" європейської антропологічної рефлексії: американський прагматизм (брати у. Та г. Джеймси, р. Рорті)
- •11.1. "Новий світ" – нова філософія...
- •11.2. Світ, відповідний темпераменту філософа
- •11.3. Соціо-особистісні витоки ідеї "плюралістичного Всесвіту"
- •11.4. Філософська спадкоємність прагматизму
- •11.5. Методологема "сумніву-віри" contra гіперактивізму Homo
- •11.6. Плюралізм раціональностей
- •Глава 12. Від межової ієрархії до гетерархії сутностей: антропологічна "подорож" р. Музиля, а. Платонова та ін.
- •12.1. Глухокутність протиставлення "буденне – вселенсько-сутнісне"
- •12.2. "Зяючі вершини" "котлованових максимів ". Безґрунтовність та "нестача речовини існування"
- •12.3. "Мерехтливість" посутніх властивостей пересічного індивіда: загроза чи порятунок?
- •Глава 13. Посутні властивості людини з огляду на достатність "речовини існування"
- •13.1. Домінування "живих сил" буття
- •13.2. Взаємодія складових "речовинності існування"
- •13.3. Можливість розузгодженості складових речовинності існування. "Чуттєво-надчуттєве" та власне плоть
- •13.4. Речовина існування та симулякри "безтілесності"
- •Глава 14. Родова бівалентність людини як вияв розмаїття "порядків буття"
- •14.1. Пастка родової всезагальності
- •14.2. Перспективність "родобівалентних" прозрінь л. Фейербаха
- •14.3. Фемінізм у контексті "десублімації": виправданість та межі
- •14.4. Інші вияви родової окремішності, споріднені зі статевою
- •Глава 15. "Сутнісні мандри" дитинства
- •15.1. Чи є "преекзистенціальна" стадія у розвитку особистості?
- •15.2. Неущербна "протоісторія". Атмосфера. Материнське і батьківське начала
- •15.3. Частково-ущербна "протоісторія". Материнська ресентиментність і батьківська компенсація
- •15.4. Батьківська ресентиментність і материнська компенсація
- •15.5. Обопільно-ущербна "протоісторія" та сублімативне її подолання
- •15.6. Творчість як сублімація ущербності "протоісторії"
- •15.7. Підпільна "протоісторія" без компенсації та її квазисублімація в "апофеозі зла" Жана Жане
- •Глава 16. Сутнісна значущість "ендогамних підвалин" людського в сучасній психології та психотерапії
- •16.1. Плюралізм сутнісних факторів. "Макро-" та "мікроендо-тимне"
- •16.2. Екзистенціальна психологія та психотерапія у пошуках сутнісних властивостей людини
- •16.3. Конкретні вияви екзистенціал-есенціалій, виокремлених гуманістичною психотерапією
- •Глава 17. Людська сутність у валеологічному вимірі
- •17.1. Медицина віч-на-віч зі стражданням як "останнім притулком одиничного"
- •17.2. Страждання, хвороба, смерть – на людському шляху чи на його "узбіччі"?
- •17.3. Ставлення до страждання на різних вікових етапах
- •17.4. Спільний життє-смертний простір як реальність людського способу буття
- •Глава 18. Полісутність Homo серед спокус глобалізації
- •18.1. Амбівалентність глобалізації
- •18.2. Парадоксальність діяльнісного самоствердження
- •18.3. Межі цілеінструменталізму та антропоцентризму
- •18.4. Глобалізація у царині "симулякрів"
- •Розділ 4. Спроба загальнотеоретичного погляду на відмінності образів людини у класичній та сучасній антропологічній рефлексії
- •Глава 19. Від "родової усезагальності" до "тотальності індивідуальної екзистенції" (Гегель, к'єркегор, ж.-п. Сартр, в. Шинкарук)
- •19.1. Редукціоністський синдром
- •19.2. Сутнісне: альтернатива "високих нот" та "муніципальних доброчесностей"
- •19.3. Комунікативна раціональність як засіб подолання раціоцентризму
- •Глава 20. Від моносутності до полісутності
- •20.1. Етап тяжіння до "найпершосутності"
- •20.2. Антиномійні першосутності
- •20.3. Відмова від першосутності на користь існування, котре передує сутності
- •20.4. Колізії "відчужуваної сутності"
- •20.5. Відмова від есенції навіть як "вторинної" щодо екзистенції
- •20.6. Принцип відкритого питання
- •Глава 21. Перевтілені сутнісні властивості Homo y контексті антрополого-рефлексивних замірів м. Шелера
- •21.1. Розмаїття екзистенційно-есенційного: "надсублімація" чи "урівноваження"?
- •21.2. Про підпільно-компенсаторські способи сутнісного самоствердження: антрополого-рефлексивна потуга відкриття ресентименту
- •Глава 22. Проблема сутнісного самоздійснення людини в царині "симулякрів"
- •22.1. "Хитрість розуму" чи "хитрість безуму"?
- •22.2. Симулякровий фетишизм – антропологічний виклик сьогодення
- •22.3. "Лабіринти" сутнісного самоствердження як "лабіринти" свободи
- •Глава 23. Стислі висновки: "сірим по сірому"
- •23.1. Методологічна метаморфоза уявлень про людину
- •23.2. Глухокутність людинознавчих інваріантних ситуацій
- •23.3. Промінчики надії на подолання глухих кутів
- •Розділ 5. Значущість антропологічної рефлексії для сучасних педагогічних практик глава 24. Проблеми педагогіки у світлі сучасної філософської антропології
- •24.1. Турбота про себе та соціальна адаптація індивіда
- •24.2. Спроба виокремлення наріжних антропологем самозлагоди
- •24.3. Антрополого-педагогічний зміст феноменів свободи, самості, зустрічі
- •Глава 25. Про особливості освітянського заломлення, – філософсько-антропологічної рефлексії
- •25.1. Путівці поняття "рефлексія" у тоталітарній свідомості. Пастка "масовізованої рефлексії"
- •25.2. Рефлексія у координатах ієрархізованої та неієрархпованої культур навчання
- •25.3. Ціна "прощання" з позитивними антропологемами
- •25.4. Про нагальність рефлексивної розважливості або чи радили б с. К'єркегор та ф. Ніцше, аби їх зробили обов'язковими для шкільних програм
- •Постлегомен
16.3. Конкретні вияви екзистенціал-есенціалій, виокремлених гуманістичною психотерапією
Усі перераховані особливості можливого психоаналітичного впливу на людську особистість вкрай актуалізують питання щодо неприпустимості не-професіоналізму в цій сфері, щодо необхідності фахової експертизи будь-яких "самозваних" психотехнік, які буйно множаться на теренах посттоталітарних суспільств. Важливо, аби психоаналітичний вплив на людину, котра його по-
307
требує, будив та зміцнював у ній відчуття власної спроможності, "суб'єкт-ності", здатності до самостояння, а не залежності, апатії тощо.
На жаль, сьогодні у незалежній Україні буйно розквітли практики різного штибу "дикої психотерапії", здійснюваної особами від відповідної підготовки, які часто реачізують у таких практиках свої власні невротичні комплекси, а не виліковують чужі. Про це слушно б'є на сполах Асоціація психіатрів України Справді, коли чуєш по телевізору чи радіо, а тим паче читаєш на дошці об'яв у Будинку вчених НАН, що якийсь доктор не-медичних наук, "відомий психо-аналітик", голова якихось самодіяльних товариств, автор принципово нового психотерапевтичного методу запрошує на лікування з приводу смисложиттє-вої фрустрації, тощо, хочеться звернутися до гадалки – та, принаймні, більш відверта щодо своїх "методик".
Принциповим уявляється нам з'ясування у межах розглядуваної тенденції органічної взаємопов'язаності таких екзистенц-есенціалій людського, як любов та воля. Обидві згадані людські властивості означають вихід індивіда у довколишній світ, відчування небайдужості й зацікавленості, відчування причетності до світу та до інших людей, відповідно – внутрішньої усталеності й упевненості. У зв'язку з цим в екзистенційній психотерапії зазнає істотного уточнення світо-глядова опозиція "любов – ненависть". Зокрема, з'ясовується, що діаметрально протилежне любові не тільки почуття ненависті, але й почуття апатії. Остання ж знаменує загрозливу деградацію людських почуттів, збайдужіння й відчуження – свого роду світоглядну фригідність суб'єкта світовідношення.
Не менш істотним є співвіднесення любові й волі з такою екзистенціал-есенціалією, як турбота. Адже турбота протилежна апатії, вона народжується разом із немовлям, котре без материнської турботи просто не проживе свого найпершого дня. Екзистенціальна психотерапія цілком слушно апелює у данім разі до М. Гайдеггера, у котрого турбота є джерелом волі. "Коли нас ніщо не турбує, ми втрачаємо свою сутність; турбота повертає нас до неї, – зауважує Р. Мей. Іншими словами, якщо я не клопочуся власною сутністю, вона "розпадеться". Волевиявлення – то відпущена на волю турбота, котра стала активною, дієвою. Не випадково, мабуть, сорок перший параграф Гайдеггерового "Буття і часу" має прикметну назву "буття присутності як турбота".
Як екзистенціал-есенціалію можна розглядати також кожну з шести "онтологічних характеристик" людини, виокремлених екзистенціальною психотерапією, а сумарний рефлексивно-антропологічний висновок, котрий із них випливає, засвідчує, що питання про власну сутність є для кожної людини далебі не другорядним, незалежно від того, усвідомлюється воно чи ні. У кризових же екзистенційних ситуаціях це питання стає доленосним, воно позначено драматизмом, а то й трагізмом. "Досвід" невротика (згадаймо "обернений розум " Фуко) має ту непідмінну цінність для кожної людини, що урельєфнює принципову трагічність сутнісної самовизначеності цієї істоти.
308Зауважимо, що характеристики, котрі засвідчують окреслену масштабність сутнісного самоусвідомлення людини, сформульовано внаслідок феноменологічно-психіатричних спостережень за пацієнткою, котра страждала через істеричну напруженість горлянки, внаслідок чого вона могла розмовляти тільки з безнастанним хрипінням. Що означає така втрата власного голосу? – феноменологічне осягнення цієї, дозволимо собі такий термін, світоглядно-психічної травми спирається на настановлення не менш світоглядно значуще: р. Мей називає його здатністю до "відкритості й готовності слухати". Воно є радше переживанням, аніж власне спостереженням, позаяк має враховувати всі несублімовані та сублімовані комунікативні ситуації, у котрих перебуває пацієнт, до того ж сприймати ці комунікації водночас. Прагнення до такого феноменологічного розуміння спонукає терапевта (а хіба і не теоретика-антро-полога – разом із останнім?) робити свої власні теоретичні конструкта вдосталь гнучкими, аби він міг "слухати" у термінах пацієнта й "чути" його, пацієнта, мовою; терапевт (і антрополог) повинен безупинно аналізувати й прояснювати кожне з власних "передположень". Таке феноменологічне "услуховування" в буття пацієнта Людвіг Бінсвангер дуже влучно поіменував присутністю, а ми, користуючись Гайдеггеровою схильністю до лінгвістичних розчленувань, назвемо при-сутніст-ю.
Перша із сутнісно-онтологічних характеристик людини, виокремлених Р. Меєм у праці "Екзистенціальні основи психотерапії" – центрованість на своїй особистості і сприймання нападу на цей центр як нападу на все своє існування. Друга характеристика: будь-яка особистість має властивість самоствердження й потребу зберегти свою центрованість (а таке самоствердження вимагає мужності). Третя характеристика: у всіх людей є потреба й можливість вийти зі своєї центрованості, аби доторкнутися до іншого буття (свого роду здатність ділитися власним буттям): тут завжди ризикуєш вийти із себе надто далеко і втратити ідентичність, або відмовитися й стати ригідним. Четверта характеристика: суб'єктивним виявом центрованості є усвідомлення. Ці чотири характеристики людини кваліфікуються як біологічні здатності, до них належить будь-яке людське буття. П'ята характеристика стосується вже людської індивідуальності, себто – самоусвідомлення як саме цієї особистості, котрій погрожують, переживання себе як суб'єкта, котрого оточує світ. Звідси – сьома сутнісно-онтологічна властивість людського: кожна особистість перебуває у стані тривоги, котрий маніфестує стан буття у його конфлікті з небуттям, переживання загрози наближення Ніщо, повної втрати свого досвіду й самовт-рати (мабуть, не випадково англо-американський поет X. Оден публікує у середині тільки-но минулого століття поему "Доба тривоги", а композитор Л. Берн-стайн двома роками поспіль завершує симфонію на цю тему).
Тривога – її першовитоком є родова травма – атакує саму суть людської істоти, провокуючи велику кількість внутрішньоособистісних конфліктів. Така
309
конфліктогенність може виявлятися у ставленні до власного минулого, у переживанні ставлення до мене батьків і, відповідно, мого ставлення до них, у відмові від ілюзій щодо своєї поведінки й мотивів та прийнятті самотності котра з цього випливає тощо.
Схильність же людини до внутрішніх конфліктів засвідчує, на наш погляд, таку принципову антрополого-рефлексивну обставину, як межова сутніс-на неусталеність цієї істоти. Адже самоусвідомлення людське завжди містить у собі можливість для його суб'єкта протистояти своїй сутності, зневажати її або навіть заперечувати (згадаймо ще раз антропологічне підпілля ущербної особистості у Ф. Достоєвського, коли герой "нічим не зумів стати", себто не набув ні позитивної, ані негативної сутнісної визначеності). Екзистенціальна психотерапія убачає трагічну природу людського досвіду у тому фактові, що самоусвідомлення тотожне можливості й спокусі в будь-яку мить убити себе. Р. Мей вважає, що визнання трагічності людського існування зовсім не робить людське світовідношення песимістичнішим – скоріш навпаки, воно рівнозначне давньогрецькому переживанню катарсису. Бо ж, як писав Л. Бінсвангер, бути людиною-у-світі означає не тільки бути живою істотою, котра простує од життя до смерті, закинута до життя й потіпана ним, котра здіймається до вершин і провалюється у безодню, – це означає буття, котре виглядає власною й загальнолюдською долею в одній особі, буття, котре стійке, себто людина посідає в ньому свою власну позицію, стоїть на власних ногах (Мэй Р. Происхождение экзистенциальной психологии. – С. 25). Особливістю людського буття є самостояння й прямостояння.
Інший представник екзистенціальної психотерапії Віктор Франкл (засновник австрійської школи) обґрунтовує погляд на людське буття яко смислонабуття. За кожним із людських прагнень він відшукує прихований смисложиттєвий пошук. Обстоюваний у руслі даного підходу метод логотерапії націлює кожного пацієнта на самостійне віднайдення сенсу власного існування, на здатність упоратися з будь-якими смисловими конфронтаціями у глибинах власної самості. "Кожна людина, – зазначає Франкл, – є унікальна і за своєю сутністю (Sosein), і за своїм існуванням (Dasein), тому вона не може загубитися або ж бути підміненою" (Франкл В. Воля к смыслу. – M., 2000. – С. 51-52. – Виокр. наше – авт.). Бо кожен індивід живе в унікальному історичному контексті у світі, де тільки для нього існують особливі можливості та зобов'язання. Навіть сама смерть не позбавляє наше життя осмисленості, навпаки: віч-на-віч зі смертю яко межею наших можливостей ми зобов'язані не загубити жодної з можливостей, сума котрих справді наповнює наше життя смислом.
Те, що часто іменують людською самореалізацією, з окресленого погляду є не об'єктом прагнення, а наслідком більш фундаментального прагнення до наповнення власного життя смислом. Через це вкрай істотною рисою людського способу буття є самотрансценденція. Тільки коли людина виходить за
310
межі себе самої, перестає концентрувати свою увагу винятково на самій собі, вона досягає автентичності. Позаяк людське буття минуще, сутністю людського існування є не тільки свобода, але й відповідальність за реалізацію кожним із нас, сущих, тих унікальних екзистенційних можливостей, котрі дарує нам кожний ранок, що його ми зустрічаємо.
Унікальною, неповторною є, відтак, як наша свобода, так і наша відповідальність.
* * *
Підсумовуючи, зазначимо: поки поміж філософами точилися суперечки щодо доцільності есенціальної компоненти у філософсько-антропологічних пошуках, цю компоненту утверджувала у своїх терапевтичних практиках сучасна екзистенціальна психологія. Це перший висновок, котрий націлює на подальші теоретичні зусилля.
Другий висновок стосується умовності тих образів людини, котрі виникають у руслі чи то есенціалізму, чи його антиподів. Тут доводиться визнати справедливість застережень, висловлених понад сім десятиліть тому у передмові до збірки віршів С. Малларме французьким поетом Полем Валері. Будь-яка сутність є, на його думку, "нечистою", "змішаною" формою. Наша власна сутність є неупорядкованим нагромадженням випадкових фактів та позірнос-тей, відчуттів, усіляких образів, потягів тощо. Аби передати те, що вимагає передачі й прагне вивільнитися із цього хаосу, усі перелічені різнорідні елементи повинні увійти в єдину систему мови й утворити якесь висловлювання. Йдеться, відтак, про редукування внутрішніх явищ до формул, що складаються із знаків того самого штибу, а тому є такими ж умовними. Враховувати цю умовність, не абсолютизуючи її, є, мабуть, найскладнішим завданням антропологічної рефлексії. Якщо плюралізм сутностей не утворює космосу, то він має бути принаймні "хаосмосом", але не цілковитою неупорядкованістю.
311