Замість вступу homo viator est?

Класичні людинознавчі розмірковування, націлені переважно на пошук людської "першосутності", засновувалися на презумпції про наявність у цієї істоти певного місця у світі. Посткласичне людинознавство мусить рахуватися з тим, що вона не має, а шукає цього місця і той пошук латентно складає зміст цілого її життя. Принаймні такою постає сучасна людська ситуація у річищі вивчення її екзистенціальною антропологією, до якої і належить пропонована Читачеві книга.

Що означає шукати? – На мою думку, передусім пересуватися (реально або ж уявно). Тривале шукання схоже на мандрування.

Homo Viator – назвав одне із своїх досліджень християнський філософ, близький до феноменології та екзистенціалізму, Габріель Марсель. "Мандрування" береться тут у площині суто сакральній. Мені ж здається, що для екзистенціальної антропології є також вельми істотним питання про взаємо-пов'язаність сакральних та профанних виявів Homo Viator. Принаймні через те, що другі постійно переростають у перші.

Ще одна попередня заувага – щодо принципів, якими керувався автор, залучаючи до розгляду ті або інші історико-філософські чи історико-культурні реалії. Принципом була ступінь їхнього критицизму щодо "есенціалістського нормативізму ".

Опісля перших відвідин Львова я часто переповідаю знайомим незабутнє світоглядне прозріння під час поїздки на Личаківський цвинтар. Доїхав туди трамваєм. Вхід до цвинтаря майже навпроти пологового будинку. Між ними дворядова трамвайна колія, що тягнеться вдалечінь. Зупинки: в один бік – біля пологового будинку, в інший – біля входу на Личаківське. У зв'язку з цим виник такий образ: народився, сідай до трамваю, покатайся, подивись на світ, а коли трамвай розвернеться й прибуде назад – злазь і заходь спочивати на Ли-чаківку... Образ людського життя яко шляху...

Мені не хотілося цим образом ускорботити розмірковування про "мандрівну суть" людської істоти, хочу лишень наголосити, що, можливо, саме її конечність, відносна короткотривалість земного шляху стає підсвідомим приводом отієї мандрівної ностальгії, котра раз-у-раз охоплює нас, та тих світо – й людинознавчих уболівань, які провокує така мандрівка.

1.1. "Освоєння світу" як шлях

Кожному, хто народився і вперше спинався на ноги у невеликому містечку чи в селі (або й у чималому місті, але ближче до околиці), мабуть, пам'ятна ситуація, що її можна поіменувати "Тарасові стовпи". Малий Тарас Шевченко

11

ходив шляхом за межами власного села шукати "кінець світу". Здається, ніби шукане ондечки за обрієм, але обрій мірою твого просування до нього віддаляється, і ти зрештою опиняєшся віч-на-віч із нескінченністю.

У одного із засновників філософської антропології Гельмута Плесснера описана ситуація пояснюється у термінах ексцентричності людського існування. Тварина, на його погляд, розчинена у "тут-і-тепер", вона живе центрично, із середини власного існування як тіла. Людина також живе із середини свого існування, але вона знає цю середину, переживає її – і тому її переступає. Відтак, людина перебуває вже не "тут-і-тепер", але "за" ним, за самою собою, поза якимось місцем, у просторово-часовім "ніде-ніколи". Звідсіль випливає одна з наріжних антропологічних закономірностей – утопійність людського місцерозташування. Позаяк ексцентричність власного існування не дозволяє людині однозначно фіксувати свою позицію, вона ніколи не може знати напевно "де" знаходиться. Виникає парадоксальна ситуація: реальне наше існування завше перебуває на скрижалях суперечності "Я-тут-тепер!" – та "хто-де-коли?" У Марселя Пруста є прикметне спостереження. Кожен з нас, щойно прокинувшись, має скоренько здійснити свою персонально-просторово-часову самоідентифікацію: хто я, де я, коли я тут перебуваю (ранок? вечір? день? ніч?).

Чи не є дитячі мандри у пошуках "кінця світу" наївною спробою людської істоти здолати невизначеність власного місце-часорозташування та набути якоїсь світоглядової певності? Ця спроба утопійна, але для того, аби в цьому переконатися, треба добряче "помандрувати". І в дитинстві, і потім – у дорослості. Кожен з нас повсякчас шукає себе та своє місце у світі. Кожен з нас шукає Іншого, аби звірити з ним свої світо – й самовідчування. "Один у другого питаєм, Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм. А покидаємо діла..." – писав дорослий уже Тарас аж у Орській фортеці, понапоневірявшись світовими шляхами.

І чи не обертається кожна реальна мандрівка для людської свідомості тим, що Гегель влучно назвав діалектичним рухом останньої як стосовно свого предмета, так і стосовно свого знання про цей предмет, а кінцевим наслідком такого руху стає досвід (Гегель. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 48).

Фундаментальна особливість останнього в тому, що він "чиниться для нас немов би за спиною свідомості" (Там само. – С. 49).