7.2. Руссоїзм – шлях до адекватного розуміння прав людини

Не випадково у сучасних словниках термін толерантність витлумачується як такий, що поєднує у своєму змістові "стриманість" (від втручання) та "визнання" (прав і свобод іншої людини). З одного боку, толерантно ставитися до чого-небудь, означає не забороняти й не вимагати, коли це можливо, а з цієї стриманості випливає свобода. Це – толерантність у найзагальнішому, абстрактному розумінні. З іншого ж боку толерантне ставлення означає певну індивідуальну позицію, яка полягає у визнанні за іншим манери вчиняти й мислити інакше, ніж ти сам. Стриманість щодо заборони переростає у визнання персональних відмінностей. Поняття толерантності, підкреслює у зв'язку з цим

156

П. Рікер, має кілька рівнів прикладання. Це: план інституційний (по суті, державний), план культурний (тут стикаються погляди, течії й школи думки або виражаються фундаментальні позиції щодо іншого), план релігійний та теологічний (де здійснюється деяке певне значення істини – істина у любові до ближнього). Критерієм розвинутості правової держави є "амплітуда свобод", що випливає з толерантності як стриманості, до стриманості додається визнання права на існування відмінностей та право на матеріальні умови для здійснення їхнього вільного вираження (Рікер П. Толерантність, нетолерант-ність, неприйнятне // Навколо політики. – К., 1995. – С 314-320). Відтак толерантність у її сучасному витлумаченні постає як конкретизація кантівського "принципу поваги". Суть останнього в одному з його етичних вимірів ("не ставити себе вище від інших") аналогічна правовому обов'язку, що його Кант влучно поіменовує "нікого не позбавляти його своє", або – "нічого не відняти у іншого від того достоїнства, якого він сам яко людина вправі собі надати".

До речі, така людинознавча толерантність Кантового філософування не є тільки "вродженою", тут є також чималий вплив принципу сумирності, обстоюваного ще "батьком антропології" Ж. Ж. Руссо. У праці "Спостереження над почуттям прекрасного й піднесеного" Кант мовить про свої антропологічні уболівання (а останні є також виявом не лишень теоретичного, а й суто житейського ставлення цього любомудра до інших людей) так: "Сам я за своїми схильностями дослідник... Був час, коли... я зневажав чернь, котра нічого не знає. Руссо виправив мене... Я вчуся поважати людей".

Руссоістський принцип ставлення до інших Кант послідовно проводить через його моральнісне, затим – правове застосування. При цьому з'ясовується, що моральнісне постійно впливає на правове і навпаки. Приміром. З почуття рівності випливає ідея справедливості. Перше є мій обов'язок щодо інших, друге – то усвідомлений обов'язок інших стосовно мене. Для того, аби ці інші мали якесь мірило, ми можемо подумки ставити себе на місце інших, а щоби не бракувало стимулів, нас надихає співчуття до нещастя й біди інших тією ж мірою, як і до наших власних нещасть. Руссоїзмом просякнута також Кантова порада бути сумирним, коли співвідносиш свої житейські негаразди з негараздами або нещастями інших людей: "... я повинен вважати більшим злом те, від якого позбавляю когось іншого, і меншим злом те, котре терплю я сам".

Чи не засвідчує окреслена трансформація моральнісної толерантності у правову – передусім радикальної гуманності Кантової концепції як моралі, так і права (хоча – без будь-якого популістського "загравання)? Справді, і теорія права, й теорія моралі Канта пропонують людині не якісь надмірні повинності, Що вимагають аскетичної звитяги й понадлюдських вольових зусиль. Ні, вони передбачають простий і, дозволимо собі таке немаксималістське висловлювання, доволі вигідний "обмін": за певну "кількість" відповідальності – таку

157

саму кількість свободи, або за певний обсяг моєї толерантності щодо іншого – відповідний обсяг його толерантності щодо мене.

Підкреслення переваг подібного "обміну" вчувається у Кантовому поглядові на людину як "річ у собі". Справді, якщо ти "річ у собі", то будь оберегом для такої "у-собності", дбай про неї невсипуще! Якщо ж "проспав" – винувать самого себе!

Людина як "у-собність" або особистість є істота, наділена внутрішньою свободою, відтак – є істота, здатна брати на себе відповідальність стосовно "людства у своїй особі". Цю здатність "самозберігатися" Кант поіменовує в "Основах метафізики моральності" "культивуванням себе" як справжнього Я.

Отже – "самозбереження Я". – Даний концепт набув статусу наріжного у сучасній "антропології прав людини". Характерна ознака останньої в тому, що моральний та правничий "максимум" зведено тут до морального й правничого "мінімуму" (проте він якраз і виявляється найбільш есенційно-екзистенційно вартісним). Зокрема, німецький філософ О. Гьоффе привертає увагу до такої принципової обставини: антрополого-правничий дискурс відштовхується від "самозбереження Я" як позитиву, убезпечуваного "негативом" – відмовою людини від чогось вельми істотного. Що є тим істотним? – Людина може потерпати від насилля або сама застосовувати його. Відтак пропонується антропологічне витлумачення прав людини як "обмін одного на інше". Справді, чого людині більше хочеться – права вбивати, але пов'язаного з небезпекою бути вбитим самому, чи спокійно жити, ціною якого буде обов'язок самому нікого не вбивати? Що ліпше для людини – бути жертвою, але, одночасно і злочинцем, чи ні тим, ні тим? – Ще Гоббс відповів, що домінуючим бажанням кожної людини є те, що вона не хоче помирати від рук собі подібних. Відтак йдеться про прагнення кожного з нас зберегти своє Я. Таке прагнення стає "трансцендентальним інтересом", а позаяк у випадку відмови від насилля людські інтереси реалізуються лише у їх взаємозв'язку, можна говорити про обмін, навіть (з певними застереженнями), – про трансцендентальний обмін. – Адже навіть той, хто зовсім не цінує своє життя – свідомо чи несвідомо – зацікавлений у його збереженні, бо тільки за цієї умови він може здійснити свої бажання (Гьоффе О. Політична антропологія – в особливому полі уваги права // Вибрані статті. – К., 1998. – С 51-53). Характерно, що на рівні розвинутих моральні-сних відчуттів така антропологічна "мініма" максималізується до діапазону "благоговіння перед життям" загалом (А. Швейцер).

Постійне й нестримне переростання "мінім" – у "максими", як і максимальне "заземлення" останніх, стало для мене віддавна чи не найпринаднішою особливістю Кантового гуманізму. Ця особливість засвідчує наявність у філософа вельми своєрідного типу антропологічної рефлексії, який долає межі нормативізму – на користь відкритості щодо людської екзистенції.

158