1.2. Антропологізована епістемологія як феноменологічна "раціопоетика" (г. Башляр)

Саме тому, читаючи Пруста, задаєшся запитанням: а чи не мають оті ментальні шари особистісного світосприймання (=царина суб'єктивності), якогось інтерсуб'єктивно-онтологічного підґрунтя?

Чи не існує в структурі людсього світосприймання царини, де особисте та безособове ще не розокремлені. Не розокремлені, завдячуючи передусім тому, що об'єктивно-всезагальні форми світосприймання, репрезентовані когнітивними його інгридієнтами, поєднані з позакогнітивними, де раціональність не обмежується "чистим розумом" тощо? Чи не існує царини, де панує "змішування особистісних інтуїтивних уявлень з даними наукових експериментів"? (Башляр Г. Психоанализ огня. – M., 1993. – С. 13).

38

Саме на цю феноменологічну царину у сорокові роки XX століття виходить відомий французький вчений Г. Башляр. Як і в "раннього" М. Мамарда-швілі, його духовна подорож розпочинається мотивами інтелектуалістськими (перша його велика праця "Новий науковий дух", просякнута гегелівським уявленням про історичний розвиток духу як передусім пізнання, з'явилася 1934 року, друга – "Філософське заперечення" 1940 року. Ці праці зазнали багато перевидань і Г. Башляр не "зрікався" їх у пору буяння своїх екзистенціально-антропологічних уболівань, які вилилися у п'ять книжок, здебільшого чималих). Від новаторських розвідок з історії точних наук та філософії пізнаючого розуму, від філософських проблем сучасної науки та "нового раціоналізму", де Г. Башляр обіймав позицію лідера, він переходить до осмислення закономірностей творчої уяви, феноменології поетичного образу, архітектоніки "поетичної космології", обгрунтованої аналізом поетичних інтерпретацій чотирьох першостихій: вогню, води, землі та повітря. Упродовж десятиліття (1937-1947 pp.) він публікує об'ємну пенталогію, присвячену психоаналізові вогню, води, землі, повітря, кваліфікуючи кожну зі стихій яко "гормон уяви", котрий дає поштовх групі образів. Вони сприяють глибинній асиміляції реального, розпорошеного за формами. З їх допомогою чиниться велика синтеза, що надає реальному ледь-ледь упорядковані риси" (Башляр Г. Грезы о воздухе. Опыт о воображаемом движении. – M., 1999. – С. 28). Вчений пояснює свою зацікавленість саме цим аспектом космології тією обставиною, що Homo – такою самою мірою, як мисляча істота, є істота мріюча. "Le rêves " – мрії (рос. "грезы ") стає у нього відправним посутнім терміном, рівнозначним картезіанському "cogito". Він убачає в основі образів омріяного світу свою матеріальність, безпосередню онтологію, роблячи їх не похідними від чогось, а природними, вони – не заміщують об'єкти реального світу, а мають власну реальність. Вони, твердить Г. Башляр на першій сторінці книжки "Поетика простору" (Poétique de l'espase", P. 1957), мають значення не як заміщення, витіснення чогось, а самі по собі. Подібно до природних явищ вони "проростають", "бубнявіють", утворюють гроноподібні структури тощо.

Розробивши свій власний метод феноменологічного психоаналізу, Г. Башляр, з одного боку, уоб'ємнює традиційний психоаналіз, а з іншого, розширює діапазон прустівськоі інтравертності, довівши на величезному матеріалі зі сфери практичного освоєнння світу людиною невід'ємність інтравертних та екстравертних інгредієнтів такого освоєння.

Ното завжди витворює омріяний світ. Вона тільки часто помиляється. Проте в даному разі йдеться про принцип, а не про його реалізацію.

Як слушно підкреслюють дослідники башлярівської творчості, підсумком наведених характеристик "les rêves" стала перспектива утвердження ізоморфізму мікрокосму та макрокосму. Приміром, метафора – то "явище поетичної душі і явище природи", більше того – "проекція людської природи на універ-

39

сальну природу", позаяк людина ставиться (принаймні, повинна так чинити) до космосу, як до суб'єкта – земля уподібнюється макроантропосові (зокрема: Большаков В.П. Искушение стихиями // Башляр Г. Вода и грезы. Опыт о воображении материи. – М., 1998. – С. 5-14).

Посилаючись на витлумачення духу в гегелівській "Феноменології..." як розвиток людської свідомості "у світі олюдненої природи" – розвиток, котрий долає як пастки суб'єктивності, так і зашкарублість буденних уявлень, пов'язаних з "нерухомістю й летаргією природного життя" (Башляр Г. Научное познание и душа человека // Башляр Г. Новый рационализм. – М., 1987. – С. 337-338) – він визнає, що прагнення до пізнання, присутнє в глибинах людської душі, тотожне розумінню пізнання як обов'язку. Людина – істота, якій властивий "комплекс Прометея " – сукупність спонук, через які ми прагнемо зрівнятися у знаннях із нашими батьками, а потім перевершити їх, сягнути рівня вчителів і перевершити його; чиста інтелектуальність є найхарактернішою ознакою виду Homo (Башляр Г. Психоанализ огня. – С. 26).

І все ж...

Г. Башляр пригадує, як, читаючи лекційні курси з "точних наук" та з філософії науки, він часто чув з гомону поміж студентами слово "стерильний". Переосмислюючи образ науки пізніш, він дійшов висновку, дуже співзвучного гуссерлівському критицизмові, маніфестованому у "Кризі європейських наук і трансцендентальній феноменології": "Наука має справу зі свого роду "пастеризованим" світом, мене ж цікавить світ як вирування мікробів (а саме таким є реальний життєвий світ людини). Необхідно виробити таке уявлення про цей сповнений мікробів світ, яке б підтримувало "переконання серця, завдячуючи настановам реальної дійсності, та, навпаки, сприяло розумінню життя Всесвіту через життя нашого серця" (Башляр Г. Вода и грезы. – С. 21). Дане уявлення співзвучне також кордоцентричним уявленням нашого Г. Сковороди, чи не так? На подібному наполягали й наполягають більшість майстрів красного письменства, зокрема поет Й. Бродський, який розглядатиметься нами в наступній главі.

Звідси – принциповий антропорефлексійний висновок Г. Башляра про те, що природженими й найпослідовнішими феноменологами є поети й художники.

Справжній поет, підкреслює Г. Башляр, пробуджує в нас глибоку сутнісну потребу в подорожуванні. Він запрошує нас до подорожі, живлячи благотворні динамічні мрії не вдовольняючись "невловимою уявою" (Башляр Г. Земля и грезы о воздухе. – M., 1999. – С. 17).

Г. Башляр вважає подібне світосприймання найбільшою перевагою "дитячості". Маючи чимало останньої навіть у своїй зовнішності, він, за словами Г. Кийє, залишався все життя "геніальним школярем", зберігаючи відкритість усьому новому (і дуже шкодуючи, що дорослі її втрачають).

40

Своєрідним є, зокрема, його погляд на особливості взаємодії людини з предметними формами її життєвого світу.

Природу, приміром, починають любити, ще не знаючи її, не роздивившись як слід. Позаяк усі форми любові завжди щось запозичують із любові до матері, природа стала для людини "матір'ю, безмірно розрослою, вічною й спроектованою у безкінечність". Гору ми любимо не за те, що вона зелена, а море не за блакить, а тому, що в блакитному морі чи в зеленій горі отримує свою реінкарнацію щось від нас, з наших неусвідомлених спогадів. І це щось від нас завжди й усюди похідне від нашої дитячої любові, що з самого початку була націлена лише на певну істоту, передусім – на "істоту-прихисток", "істоту-яка-кормить", яким була мати або годувальниця (Башляр Г. Вода и грезы". – С. 164).

Посилаючись на Р.М. Рільке, який писав "скільки ж разів біля колодязя, на трухняному камені, покритому кислицею й папоротями, я шепотів ім'я далеких вод або забутого, похованого світу. Скільки разів мені раптово відповідала світобудова... О, мої предмети! Скільки ж ми розмовляли", Г. Башляр солідаризується з рільківським уявленням про те, що кожен споглядуваний предмет, кожне промовлене тихо-тихо значуще ім'я – відправна точка для мрії чи вірша (Башляр Г. Земля и грезы о воздухе. Опыт о воображаемом движении. – М, 1999. – С. 19). Він наголошує на тому, що з матеріальною стихією, наприклад, з вогнем, можна поєднувати відповідний тип мрій, який керує віруваннями, пристрастями, ідеалами, філософією упродовж цілого життя конкретної людини (Башляр Г. Вода и грезы. – С. 21). Як прикладом, тут можна скористатися дитячими спогадами Івана Франка, батько котрого був сільським ковалем і, часто беручи сина в кузню, садовив його навпроти вогню, який ніколи не згасав, і дитина зачаровано дивилася на це диво-природи й на батька-Деміурга, який з тим чудом вправлявся.

Сам Г. Башляр згадує таку етапну подію.

...Коли я хворів, батько розтоплював у моїй кімнаті камін. Він надзвичайно ретельно складав дровини поверх дрібних щіпок, просовував між прутами риштовиння пучок стружок. Не зуміти розпалити вогонь вважалося неприпустимим конфузом. Я не уявляв, аби хтось міг зрівнятися з батьком у цій справі, а він не довіряв її нікому іншому. Здається, десь до вісімнадцяти років мені не доводилося самостійно розпалювати вогонь. Я зробився владикою свого каміна тільки, коли почав жити сам. Проте мистецтво розтопки печі, якому я навчився від батька, досі становить предмет моєї гордості. Гадаю, я б радше згодився пропустити лекцію з філософії, аніж залишитися зранку без вогню в кімнаті (Башляр Г. Психоанализ огня. – С. 21-22).

Вогонь вияскравлює для кожного з нас радість буття, якому ми щойно надали вищої якості. Ось ще один дитячий спогад Г. Башляра: щойно запечена вафля, якою його почастували.

41

...Вона обпікає пальці сильніше, ніж рота. Тут я справді поїдав вогонь – я ковтав його золотистість, його пахощі й шипіння, коли гаряча вафля хрумтіла на зубах. Вогонь доводить свою людяність саме таким чином: він завжди дарує нам якусь розкішну насолоду, немов десерт. Мало того, що він варить страву: він випікає хрумтячу шкірочку. Він підрум'янює пиріг. Він дає людям свято. Пріоритет гастрономічних якостей їжі над харчовими відомий з давніх-давен, і не в нужді, а в радості здобула людина розум. Прагнення до надлишку збуджує дух сильніш, аніж здобування необхідного. Людину витворює бажання, а не потреба (Там само – С. 31).

Отак космологія вогню переростає в антропологію.

...Вогонь і тепло дають ключ для розуміння найрізноманітніших речей, бо з ними пов'язані незгладимі спогади, найпростіший і вирішальний досвід кожної людини.

Вогонь – то щось глибоко особистісне та універсальне. Він живе в серці. Він живе у небесах. Він виривається з глибин речовини назовні. Він ховається в надрах матерії, тліючи під спудом, немов зачаєна ненависть і жадоба помсти. З усіх-усіх явищ він один так вочевидь наділений властивістю набувати протилежних значень – добра і зла. Вогонь – то сяйвр Раю і пекло Прабезодні, ласка і катування. Це затишне кухонне вогнище і апокаліпсис. Він дарує радість і дитині, що сумирно сидить біля печі; але він же карає за непослух того, хто розпочне з ним надто зухвалу гру. Це божество оберігаюче й лякаюче, щедре та люте. Вогонь суперечливий і тому є одним з універсальних начал пояснення світу Щит. пр. – С 19-20).

За міфологічними уявленнями, вправність щодо вогню, подарована людям Прометеем, відкрила перспективу будь-яких ремесел. Бог вогню та ковальства, уособлюючи всі ремесла, був до того ж художньо обдарованим, відтак – неперевершеним майтром-митцем. Чи не тому постать коваля уособлює в масовій свідомості майстра-універсала? Йому, до речі, можна знатися навіть із відьмами, позаяк, як і останнім, йому відомі таїнства матерії.

Із цих прикладів уочевиднюється суть башрялівського методу психоаналізу об'єктивного пізнання. Йдеться, передусім, про виявлення впливу втаємничених безсвідомим цінностей на самі засади емпіричного й наукового пізнання. Про те, аби показати взаємний відблиск, постійно випромінюваний об'єктивними й усезагальними знаннями на наш суб'єтивний особистісний і навпаки. Про виявлення слідів дитячого досвіду в досвіді дорослого, зокрема – науковім.

Не менш метафізично-антропологічними є і розмірковування щодо світоглядової значущості води.

Г. Башляр народився не на узбережжі моря чи океану, а в краю рік та ручаїв у Валлажі (Шампань) – долині, з великою кількістю балок. Для нього вода – то, передусім, символ затишку, а в суміші із землею вона утворює тісто,

42

котре стає фундаментальною схемою матеріальності (саме поняття матерії невід'ємне від ідеї тіста). Позаяк же будь-яку комбінацію матеріальних стихій ми безсвідомо сприймаємо як свого роду шлюб, то наївна і поетична уява "майже завжди приписує воді жіночий характер". Вона, ця уява, вловлює також "глибинне материнство вод": від води бубнявіють пагони й б'ють джерела; вода – такий різновид матерії, що його можна бачити повсюди при народженні й підростанні. Водне джерело – то нестримне й неперервне народження. Ось які величні образи провокує вода у підсвідомості! (Башляр Г. Вода и грезы. – M., 1998. – С. 32-33). Найважливіше ж – кожен з таких образів виводить на ту або іншу сутнісну властивість людини: тяжіння до "материзни", захищеності, певності – та водночас до рухливості, динамізму тощо.

У екзистенціальному психоаналізі Еріха Фромма Homo постає як істота, що з першої миті своєї з'яви опиняється на скрижалях фундаментальної суперечності: між так званим матріархальним комплексом – потребою залишатися максимально захищеним, убезпеченим, у звичному середовищі тощо, та комплексом патріархальним – потребою витворювати нові умови свого існування, відмовляючись від первісної захищеності, йти у світ невідомого, незвичного, часто ворожого тощо.

Доречним у зв'язку з цим буде порівняння типів світосприймання людей з розвинутим "комплексом материзни" та позбавлених його. Приміром, у творах Ф. Достоєвського домінує патріархальне, батьківське начало: його герої, відповідно, перебувають увесь час віч-на-віч з тривожним світом, де "раптом" постійно виникають непередбачені ситуації, вони позбавлені "предметно-речовиннісної" захищеності, навіть певності, позбавлені вписаності у природні ландшафти, будь-якої прив'язаності до тварин, кожен з них – "людина-ідеї", яка не має онтологічної вкоріненості в Буття. У своєму самоствердженні Homo не має ні миті, ні куточка спокою.

Для Г. Башляра подібна однобічна світоорієнтація є неприйнятною.

Зіставлення двох чи не найфундаментальніших антропологем – активного самоствердження та спокою (захищеності) відтворене вже в самих назвах двох об'ємних праць, які увійшли в башлярівську пенталогію: "Земля та мрії волі" (1947 р.) і "Земля та мрії спокою" (1947 p.).

Найбільшою мірою символізує захищеність людську домівка. "Ми не можемо написати історію людського безсвідомого, не написавши історії домівки", – каже Г. Башляр (Башляр Г. Земля и грезы о покое. – M., 2001. – С. 111). Освітлена домівка – то свого роду маяк заспокоєння. Взаємостосунки людини зі світом є такі, що всесвіт "пручається" у відповідь на намагання вплинути на нього. "Домівка є контрвсесвітом" або всесвітом, витвореним людиною, цей мікрокосм також пручається – щодо всесвіту загалом. Приміром, люди, які зібралися в домівці при світлі лампи, схожі на групу людей, котрі об'єдналися в печері на острові – вони влаштовують заколот "супроти зовнішньої плиннос-

43

ті" (Там само. – С 109). Особливе особистісне значення має для кожного з нас не домівка загалом, а той "закапелок" у ній, де ми почуваємося найзатишніше (так звана онірична домівка – "Мала домівка у великій"), а також антрополо-гема "повернення" у рідне помешкання.

Відомо, що мотив повернення в рідну домівку символізує повернення до материзни. Цей мотив широко використовував класичний психоаналіз. Однак останній, на думку Г. Башляра, залишив за межами вивчення надто багато відтінків такого дійства, не розглядаючи всіх образів материнського лона та їх взаємозамінності. Розгляд цього розмаїття приводить Г. Башляра до важливого антропологічного висновку про те, що домівці притаманні власні символи: символіка погреба ("нижнього царства", навіть прабезодні, а більш побутово – мороку, темряви, ночі, різних гидких мокриць тощо); символіка даху ("верхнього царства", але не в його сакральному, а у профанному вимірі – осереддя тривог, середовище якогось осінньо-"засушеного" життя, надто сильних подувів вітру; через що діти відчувають затишок не в погребі чи на даху, а на своїй "серединній території"", де вони перебувають біля матері); символіка коридорів, хліва (Цит. пр. – С 103-119). Ці різноманітні символи мають автономію, а домівка зводить воєдино всі цінності безсвідомого. Вона є символом абсолютної утаємничості.

Аж ніяк не меншою символічно-сутнісною насиченістю, але вже активного самоствердження, позначені образи, пов'язані з повітрям. Створіння, котре летить, стає свого роду сублімацією свободи, символом людини як істоти переважно вертикальної (життєвий порив, на думку Г. Башляра, олюднюється, завдячуючи, передусім, "подорожуванню" вгору). Динамічна уява спрямовує зовнішню рухливість до руху нашої сутності (Башляр Г. Грезы о воздухе. Опыт о воображении движения. – M., 1999. – С. 23, 27, 31).

Проте найбільш сутнісно значущими є, мабуть, все ж мрії, пов'язані з освоєнням матерії у процесі праці. Працююча людина переживає "видіння світобудови", закорінені ще в добу Творення. (Башляр Г. Земля и грезы воли. – M., 2000. – С. 43). Окрім того, обробка матерії є "сутнісною самоперевіркою" Homo, завдячуючи схильності матерії до спротиву людським зусиллям. "Земна матерія є з самого початку об'єктивним і чесним партнером нашої волі" (Там само. – С 23). Всі об'єкти, які чинять нам спротив, позначені амбівалентністю сприяння і перешкодження. Вони – істоти, котрі необхідно "приборкати". "Вони наділяють нас сутністю самовгамування, сутністю нашої енергії" (Там само. – С. 30). Вони – свого роду наше енергетичне люстро, що фокусує наші потенції, освітлюючи їх уявними радощами (Там само. – С. 35). В обробці матерії ми переживаємо синтезу уяви та волі, а ця синтеза є першою в "ди-намології" специфічно людського світовідчування: ми бажаємо тільки того, на що націлюємо багату уяву. Завдячуючи обробці матерії наш характер зливається з нашим темпераментом (Там само. – С. 41). Г. Башляр вияскравлює

44

антропокреативну здатність практично кожного різновиду обробки матерії, кожного матеріалу, обробленого людською рукою (зокрема, твердих матеріалів, тіста та м'якої матерії).

Єдине, чого вчений не ввів у книгу про землю – то образи землеробства. Чому? – Короткої глави про нього не досить. Для того, аби розповісти про уявне землеробство, про радощі заступу й граблів, "потрібна ціла окрема книжка".

Будь-яка обробка матерії аж ніяк не зводиться до своїх утилітарних функцій, бо навіть у такому разі найпростіше тактильне відчування руки, яка риється в матеріалі праці, підготовлює ілюзію дотикання до глибин субстанції. Homo Faber, обробляючи матерію насолоджується глибинною твердістю фундаментальних матеріалів, насолоджується він і ковкістю всіх матеріалів, які йому належить згинати. І всі подібні насолоди живуть уже в напередзаданих образах, що спонукають до праці. Завдячуючи таким образам, робітник вчиться тонко оцінювати матеріальні якості, він стає настільки співпричетним матеріальним смислам, що уповні можна твердити, що він пізнає їх генетично.

Витворюючи образи субстанції, переплетені з образами власних сил людини, праця ставить працюючого у центр світобудови. Homo стає Деміургом.

Шлях до цього починається в дитинстві. Г. Башляр якось задався питанням: чому міф про Прометея, здавалося б доволі бідний у порівнянні з іншими, сучасними йому, викликає велику зацікавленість упродовж тисячоліть? Чи не тому, що намагаючись наслідувати батькові, син – точнісінько маленький Прометей – краде сірники, тікає в поля і на дні рівчака разом з товаришами закладає вогнище дитячої вольниці (Башляр Г. Психоанализ огня. – С. 25). Так він, кажучи словами Гегеля, виносить індивідуальне діяння "у стихію всезагальності".

Все, сказане досі, стосується рівним чином як різновидів ремісничої матерії, так і художньої творчості. Вся тетралогія Г. Башляра присвячена переважно спорідненості ремісничих та космопоетичних уявлень. Але є ще у французького вченого спостереження над іншими різновидами мистецтва. Одне з них – коротке, тристорінкове – стосується сутнісної насиченості гравюри.

Схема розмірковувань Г. Башляра проста й водночас метафізично насичена ідеєю "закоріненості" людського діяння у таємниці світобудови.

Для гравера зовнішній світ існує як суцільний матеріал. Цей матеріал миттєво перетворюється й оживає, тільки-но до нього доторкнеться рука майстра. Матеріалом може бути камінь, грифельна дошка, дерево, мідь, цинк тощо. Матеріал – то не тільки папір (своєю фактурою, прожилками й шорсткістю він провокує мрію чи руку митця), не тільки шар целюлози, дерево, мідь – усі вони приховують свої таємниці, котрі очікують на розкриття. Гравюра – мистецтво, яке не може нас обдурити: адже це свого роду первісне, доісторичне, долюдське мистецтво. Ще мушля відтиснула свою форму на податливій поверхні каменю.

45

Гравюра являє нам образи пробудження матеріалу. Вже найперше наближення до матеріалу дарує першу радість творцеві, рукотворець-поет тішиться ще до того, як на міді з'явиться кислота: взявши олівець, він мріє над білим аркушем паперу. "Непорочний" папір немов би жадає злитися зі сплавом графіту, він пробуджується зі свого невинного сну (Башляр Г. Материя и рука // Башляр Г. Новый рационализм. – M., 1987. – С. 325-327).

Вдумливий Читач не може не помітити, що наявна тут феноменологія людської праці містить чимало мотивів, суголосих гуманістичній спадщині К. Маркса. Але рефлексивно-антропологічна потуга такої феноменології уоб'ємнюється в разі, якщо дослідник уникає засоціалізованості зекономізова-ності, заполітизованості, чого не вдалося уникнути "зрілому" К. Марксу.

Г. Башляр же фактично послідовно відтворює взаємопроникнення, взає-мостимуляцію посутніх властивостей Homo та предметного середовища його екзистенції. Найконцентрованіше таке відтворення міститься в щойнонаведених розмірковуваннях про мистецтво гравюри.

Мріючі пальці немов би дарують тут життя злиттю двох матеріалів, так матеріали, використані в малюнку, завершують і фіксують дію творчої руки. Рука пробуджує приховані сили матеріалу. Вся енергія людської уяви, з її пристрастю й таїною, енергія, котра знаходить вираження як у металевій борозні, так і в найтоншій лінії, міститься в людській руці – цій синтезі сили й мистецької вправності.

Так і бачиш нашого Тараса, який, повернувшися із Кос-Аральського заслання, де він втратив відчуття кольорів, звернувся до мистецтва гравюри – і не загалом, а тієї, котра пов'язана з використанням горілки (замість кислоти). Так до двох виокремлених Г. Башляром інгредієнтів додався ще один, пов'язаний з посиленою в організмі художника за часи заслання пристарстю до спиртних напоїв. Якщо оцінювати цей симбіоз не за критеріями "малинки", а суто антропологічно, він стає ще одним підтвердженням Башлярівської спостережливості.

Мистецьке освоєння світу особливо вияскравлює ту принципову антропорефлексивну обставину, що воно поєднує – найпримхливішим чином – два аспекти людського світовідношення: всезагальність та неповторну індивідуальність. Те, що гравер відчув – поклик Деміурга в собі та об'єктивно властивості матеріалу, – може, в принципі, відчути кожен інший. Але так відчути, як, приміром, Альбрехт Дюрер, міг тільки він.

Отже, треба зуміти побачити предмет по своєму. Такий феноменологічно-екзистенціальний висновок напрошується з башлярівського аналізу архітектоніки людського світосприймання. Фактично це і робить кожний справжній митець. До того ж він переживає фундаментальну тотожність світо – та самовідкриття.

І тут ми можемо знову повернутися до мамардашвілівської інтерпретації М. Пруста та до уявлень самого останнього про художню творчість.

46