Глава 15. "Сутнісні мандри" дитинства

Просторово-часова природа людської екзистенції виявляється передусім у тому, що її найсуттєвіші характеристики "спалахують" на певних етапах мандрування життєвим шляхом і, відповідно, на певних відтинках часу. Часу "зовнішнього" – конкретна доба, ступінь цивілізованості її, людинокреативний потенціал тощо, і часу "внутрішнього" – певної вікової стадії, в якій перебуває кожен окремий індивід.

Недоліком класичних людинознавчих уявлень була апеляція до такої собі вікової усередненості: Homo – це доросла людина (навіть не похилого віку). Як "позитивні, так і кризові ситуації екзистенції, зазвичай, вичерпувалися особливостями цього віку.

Редукціоністські тенденції виявилися чужими фундаторам філософської антропології як спеціальної дослідницької галузі. Хоча Шелерове "Становище людини в Космосі" націлює на те, аби вивести (не звести!) всі специфічні монополії й діяння Homo із основної структури її способу буття і не зачіпає питання про відмінність вікових фаз останнього (як і проникливий аналіз вражаючих сутнісних деформацій людського світовідношення в більш ранній праці "Ресентимент у структурі моралей"), дослідження "Людина в епоху врівноваження" виказує неесенціалістську налаштованість Шелерової рефлексії. "...Людина в абсолютному сенсі... навряд чи близька нам; вона далеко від нас, як і Бог, котрий, поскільки ми осягаємо його сутність у духові й у житті, є не що інше, як Essensia людини – але тільки в безконечній формі та безконечному розмаїтті. Для кожної доби світової історії існує, проте відносна вселюдина, деякий доступний максимум вселюдськості" (Шелер М. Человек в эпоху уравнивания. – С. 106). Обґрунтовуючи необхідність урівноваження людських посутніх сил, яке систематично порушувалось у процесі становлення цивілізації XX століття, та аналізуючи бунтівні реакції людської природи на ці порушення, Макс Шелер називає серед виявів "повстання природи в людині" (реакції на "надмірну сублімацію") – повстання дитини супроти дорослого (Цит. пр. – С 112).

Прикметно, що "дитяче повстання" поставлене у переліку прикладів "десублімації" першим. Чи не пов'язане це з тим, що дитинство містить у собі деякий найпервинніший досвід спілкування Ношо зі світом і такий досвід є визначальним?

15.1. Чи є "преекзистенціальна" стадія у розвитку особистості?

Мандрування кожного з нас життєвим шляхом розпочинається на диво однаково. То – не розлогий шлях за межами нашої домівки, а саме ця домівка, котра, за влучним виразом Гастона Башляра, є для нас значною мірою "оніри-

282

мною " (таємничо-уявною, водночас оніричному властиве зростання мрій і спогадів) (Башляр Г. Земля и грезы покоя. – M., 2001. – С. 91, 95). Зазвичай десь у глибинних нетрях, де нам почувається особливо затишно, захищено, зрештою певно, чи не є він, той закуток, імітацією материнського лона?

Звідси ми щоразу розпочинаємо свою "подорож", що – як істоту цікаву – вабить нас новизною, а з іншого боку тривожить виходом до царини неузвича-єного, несподіваного – словом, ще не освоєного нами і тому непевного.

Страх і тривога наявні у породіллі під час запліднення, виношування плоті та в мить народження дитини. А ця остання, за уявленням сучасного екзис-тенційного психоаналізу, народжуючись, опиняється у вкрай проблематичній ситуації: їй довелося полишити звичний, надійний і водночас добре відомий стан – заради нового, незвичного, котрим народжений індивід ще не оволодів. Більше того, як слушно підмітив щодо окресленої онтогенетики тривоги Еріх фром, усе наше подальше життя – триваюче самопородження. І якби дитина, відриваючись од пуповини, могла думати, її, поза сумнівом, охопив би смертельний страх (Фромм Э. Пути из больного общества // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 448). На щастя, доля порятувала нас од цього найпершого панічного страху, а може – тільки від його усвідомлення? На думку 3. Фрейда та Отто Ранке, найпершого відчуття страху плід зазнає саме в мить народження, виокремлення його з материнського лона й переривання пуповини, що пов'язує організм дитини з матір'ю, є надзвичайно травматичним фактором, у котрому закорінено причини подальших неврозів (Фрейд 3. Толкование сновидений. – К., 1991. – С. 375-376). Принаймні, при кожному новому "народженні" = соціалізації нас знову охоплюють страх і тривога. Ці симптоми проблематичності і кризовості людської екзистенції щобільше стають предметом осмислення у різновиявах сучасної антропологічної рефлексії не тільки суто філософського, але й психотерапевтичного спрямування.

Проблематичність самого біологічного народження, до речі, не зводиться до дискомфорту суто психологічного. Вона має істотне біологічне підґрунтя. Як засвідчують сучасні біохімічно-акушерські спостереження, виокремлення організму дитини з материнської утроби робить його надзвичайно уразливим щодо різних бактерій, наявних у нашому найближчому довкіллі. Найпервин-ніший спосіб упередити таку бактеріальну агресію є негайне притискування дитини до материнського тіла: його енергетика здатна виконувати чимало захисних функцій утроби.

Виходить, пестощі, а відтак любов, ніжність, співчуття – то далебі не "забавка". – Доцільно задатися запитанням: чи тільки для Homo щойнонародженого? Згадаймо "тихі сили буття" у А. Платонова.

Доторкання до материнського тіла – то перший для дитини зв'язок із об'єктивною реальністю. Від самого початку він життєвий, оскільки у відчутті немовляти він опосередкований джерелом їжі – отже, можливістю жити. До-

283

тик до материнського тіла, котрий дає все і відкидає ніщо, укупі з любовною повнотою материнської при-сутності (через слово, пестощі, жест ніжності турботу) – саме він уможливлює входження дитини у світ людей, світ мови і символів, світ імен та субєктивної самототожності (Яннарас X. Варіації на тему "Пісні Пісень". – К., 1999. – С 29-30). Особливого значення набуває негативний дитячий досвід себе-у-світі.

Чи не його, передусім, мав на увазі Сартр, дорікаючи марксизмові невра-хуванням антропорефлексивного набутку фрейдизму, котрий стосується ролі травм дитинства у психіці дорослого? Адже кожна з таких травм дитинства – то екзистенціачія, котра усутнюється на все подальше життя.

То ж, мабуть, не випадкового 3. Фрейд уподібнював ці ендотимні шари людського світовідношення, ці "безсмертні", витіснені бажання нашої безсві-домої сфери – міфічним титанам, на котрих "із незапам 'ятних часів тяжіють важкі гірські масиви, нагромаджені колись на них богами й струшувані досі рухами їхніх м'язів" (Фрейд 3. Толкование сновидений. – С. 291). Такі безсвідомі бажання, застерігав засновник психоаналізу, щомиті готові виплеснутися, як тільки їм трапляється нагода об'єднатися із свідомим бажанням.

На думку Ж.-П. Сартра, людське життя – то "заправлене" різними "соусами" дитинство. Воно утворює те свого роду "сутінкове ядро", що в ньому переплітаються найперший тілесний досвід та його смисл, ту недиференційованість, яку кожен з нас відчуває як "плотську тканину" пристрастей (Сартр Ж.-П. Идиот в семье. Гюстав Флобер с 1821 до 1857 года. – СПб., 1998. – С. 54). Найперше серед цих відчувань – відчування бажаності (або небажаності) для найближчого сімейного оточення своєї з'яви на світ. Якщо дитина відчуває, що мати сприймає її народження як непорівнянно важливу подію, вона засновує на своєму реальному існуванні спокійне усвідомлення своєї цінності" (Там само. – С 79. – Виокр. моє – В.Т.).

Сартрівські спостереження з антропології дитинства вражають своєю здатністю поєднувати світоглядно-екзистенціальне та метафізичне.

Найперші стосунки, які пов'язують дитину з батьками, – Сартр кваліфікує як "протоісторію" конкретного індивіда – формують у неї відчуття узгодженості або неузгодженості зі світом. Адже первісно то є зв'язок дитини, плоті, у процесі її "вилуплювання", з Породілею – жінкою, яка стає плоттю аби годувати, оточувати турботою, ласкати плоть од плоті своєї.

Здатність до такої турботи, безумовно, залежить від "протоісторії" та особистісної біографії матері. Коли вона годує грудьми або миє немовля, вона постає у своїй "особистій істині", котра резюмує всеньке її життя від народження. Водночас вона реалізує певне мінливе ставлення, залежне від обставин та індивідів, суб'єктом якого вона є і яке поіменовують материнською любов'ю. Тільки через і\ю любов цієї персони – вправну або невправну, ніжну або жорстоку – дитина "збувається " для самої себе. Через різноманітні натиску-

284

вання, контакти, дотики, поштовхи, які її тіснять, – або через витончену ніжність – дитина "знайомиться" зі своїми сильними, немічними, кривими, скутими або вільними членами через силу або немічність рук, які її пробуджують. Трохи поготів вона пізнає своєю плоттю іншу плоть, поки ж інтеріоризує материнські впливи й ритми як пережиті властивості свого власного тіла.

Чим це відгукнеться в майбутньому? Чим обернеться материнська невправність, якщо, приміром, дитяче тіло необережно перевернуте на спину, надто рано відлучено від грудей, яким воно себе згодом відчує: грубим чи підлеглим грубій силі? Розузгодженості-потрясіння, чим вони стануть – нерівним ритмом майбутнього життя дитини чи просто-напросто постійною дратливістю плоті, обіцянкою майбутніх буревіїв, неминучістю насилля? – Ніщо не вирішене наперед, все залежить од сукупної ситуації, позаяк уся мати як ціле "проектується у плоті від плоті своєї". "Можливо, вона просто ще не навчилася вправності, але в той час, як її руки тормосять дитину, вона не перестає гугукати, наспівувати, щось розповідати (сучасна медична антропологія дитинства зафіксувала примітний позитивний терапевтичний вплив на немовля заспокійливої ритміки будь-якої оповіді, особливо – художньо оздобленої), не перестає посміхатися та підморгувати немовлятові; можливо, навпаки мати робить усе, що треба, погано й добросовісно, стиснувши зуби. Наслідки обов'язково будуть, але різні, вони сформують патетичну структуру дитячої афективності. Відтак, цілком мимовільно мати готує немовля до несамовитих або стримуваних спалахів гніву, до різних жахів, які розсіюються, накидаються або паралізують. Вона готує немовля до переважання патетичного (відчувана, внутрішня емоція) – або практичного (виплеснуті назовні поривання, сум'яття, що виходять за свою межу в агресії) (Цит. праця. – С 55-57). Коли йдеться про людську персону, застерігає Сартр, будь-яка протоісторична випадковість постає як продуцент смисл, тому кожен індивід – то "людина випадку".

Чи не окресленим найпервиннішим та найелементарнішим самоусвідомленням визначається "настроєність" входження зі звичного "існування-як-даності" до "існування-як-проблематичності"?

Безумовно, не можна при цьому недооцінювати "світовідчувальний вплив" щоінтенсивнішого долучення дитини-малюка до предметного світу людської життєдіяльності. Ми вже наводили у вступові на диво поетичну кваліфікацію життєдайності перших кроків такого долучення, зроблену визнаним "філософом світової скорботи" А. Шопенгауером. Чому ми часто згадуємо своє дитинство як "втрачений Едем"? Основа цього щасливого світо – й самовідчування – "відкриття" дитиною предметного світу. Новизна всіх предметів репрезу-нтує для нас свіжість, чарівносяйність, привабливість світу на зорі нашого життя. Як покаже згодом у книжці "Земля та мрії волі" Г. Башляр, таке світо-й самовідчування часто відтворюється у зрілому віці у процесі повсякденного оперування з багатьма предметами, особливо – у процесі праці. Матеріальні

285

образи – не просто утилітарно-корисні властивості речей, вони – "наше енергетичне дзеркало; це дзеркало фокусує наші потенції, висвічуючи їх уявлюва-ними радощами" (Багиляр Г. Земля и грезы воли. – С. 35). Взаємодія з предметним світом забезпечує синтезу уявлення та волі, вплив першого на друге і навпаки.

Чи не тому американські екзистенціальні філософи акцентують на амбівалентності почуттів, які охоплюють індивіда, що "відкриває" випадковість власної появи у світі – та "закономірність " відповідальності, яку світ накладає на цього індивіда. Спочатку це може викликати почуття великої могутності та довіри. Як правило, таке почуття може зберігатися десь до підліткового періоду. Органічні зміни у тілесній організації підлітка та низка інших факторів спричиняють поворот індивіда до смисложитєвих проблем. На думку В. Моррі-са, це означає усвідомлення власної присутності у світі як особистості (Радіо-нова 1.0. Сучасна американська філософія освіти та виховання: тематичні поля та парадигмально-концептуальні побудови. – Харків, 2000. – С 134-156). Тут, власне, і відбувається перехід від "преекзистенціальної" до "екзистенціальної" стадії людського буття.

Мірою наближення від дитячого до пітліткового періоду нашого життя щобільше наростають його кризові стани, пов'язані з відчуттям закинутості у світ – адже ніхто з нас не прохав дорослих, аби вони нас народили. В. Морріс віділлє це відчуття у кризову антропологему: хіба можна уявити побудову будь-якого виду людського життя на підставі відсутності прохання про народження.

Чи не тому ставлення Homo до феномену власного життя коливається від почуття вищого дару – до почуття прокляття?

Вирішальною мірою те коливання пов'язане з найпершими життєвими враженнями індивіда. Особливо – з відсутністю або наявністю в його дорослому оточенні ресентиментних сутнісних комплексів, які ми розлядали у главі про "антропологічне підпілля".

Йдеться про те, що Ж.-П. Сартр поіменував "протоісторією" конкретного індивіда. Зіставимо кілька різновидів таких протоісторій.