Тема 9. Право власності та інші речові права.

Основні питання:

1. Значення для міжнародного приватного права поділу на нерухомість та рухомість.

2. Колізійні питання права власності.

3. Правовий режим іноземних інвестицій.

4. Захист культурних цінностей та права власності на них.

Контрольні питання та питання для самостійної роботи

1. Які колізійні норми застосовуються відносно власності?

2. Які правила застосовуються до права власності іноземних громадян?

3. Яким чином визначається правовий режим іноземних інвестицій?

4. В яких багатосторонніх угодах відносно режиму іноземних інвестицій приймає участь Україна?

Практичні завдання:

Задача 1.

Предметом спору, що розглядався в англійському суді у 1980 р., була колекція японських витворів мистецтва, вкрадених у Англії, а потім перевезених до Італії. В Італії вони були куплені добросовісним набувачем, який не знав про те, що ця колекція була викрадена. Набувач відправив їх до Лондону на аукціон фірми “Кристі”, де вони були запропоновані до продажу. Про це узнав власник, у якого вони були викрадені, та став вимагати як від фірми “Кристі”, так і від італійського набувача повернення витворів або виплати суми, за яку вони будуть викуплені на аукціоні.

Виходячи з принципу Lex rei sitae суд застосовував італійське право як право держави, в якому культурні цінності знаходились на момент передачі набувачу. Оскільки ст. 1153 ЦК Італії допускає можливість добросовісного набування щодо вкрадених речей, відповідач може стати правомірним власником. Тому у позові було відмовлено.

В іншому випадку на захист інтересів власника встав американський уряд. У 1973 р. італійський уряд став вимагати повернути нелегально вивезену з Італії вазу, відому як “Галукс Кратер”, яку нью-йоркський музей “Метрополітен” купив за 1 млн. дол. у продавця, а той у свою чергу набув її у антиквара у Бейруті, який володів вазою більше п’яти років. Відмова повернення вази була обґрунтована посиланням на те, що її набуття було законним.

Законодавство якої країни належить застосовувати при визначенні добросовісності набуття культурних цінностей? Як вирішуються проблеми добросовісності набуття у конвенції ЮНІДРУА?

Задача 2.

У 1978 р. в Сванетії (Грузія) з церкви у селі Ієнаші було викрадено кілька хрестів, в тому числі хрест венеціанської роботи, прикрашених каменями та емалями, та старовинні ікони, в тому числі чеканна ікона ХУІ ст. Святого Федора. За виключенням цієї ікони інші викрадені предмети були знайдені.

Через кілька років приїхавший до Швейцарії з Лондону колекціонер звернувся до Музею історії та мистецтв Женеви з проханням провести експертизу цієї ікони. Про це випадково під час наукового конгресу у Тбілісі стало відомо грузинським мистецтвознавцям. Завдяки оперативним діям Міністерства культури, Міністерства закордонних справ та Міністерства юстиції у суді в Женеві був пред’явлений віндикацій ний позов про повернення ікони власнику (позов пред’явлений державою в особи Міністерства культури СРСР). Доказування права власності відповідно до швейцарського законодавства покладено на позивача. Такі докази були зібрані та подані до суду.

Спочатку секвестр був накладений за наказом судді-слідчого у порядку кримінального судочинства, а потім адвокат позивача клопотав про попереднє забезпечення позову з цивільної справи. Швейцарське законодавство передбачає п’ятирічний строк давності відносно позовів про витребування рухомого майна, яке було викрадене у власника або будь-яким іншим способом втрачено поза його волі.

Швей царський адвокат, який представляв інтереси позивача, зустрівся з відповідачем. За словами колекціонера, комерсанта М., він набув ікону у Західному Берліні у 1974 році. Адвокат пояснив колекціонеру, що це не відповідає дійсності на що маються докази того, що ікона була викрадена у 1978 р. у Грузії.

Відповідач, незважаючи на неодноразові виклики до суду, не з’явився і не надав заперечення за позовом. За рішенням женевського суду ікона була повернена до Грузії.

На підставі законодавства якої країни повинно визначатися право власності на викрадені культурні цінності? На кого покладено обов’язок доказування? Яке значення у випадках такого роду має арешт культурних цінностей як попереднє забезпечення позову?

Задача 3.

Навесні та влітку 1927 р. у Німеччині проводилась виставка, на яку відомий художник К.Малевич привіз свої картини, ескізи тощо. Було виставлено 70 картин та більше 20 малюнків та моделей. Перед поверненням до Ленінграду Малевич оставив свої твори у Німеччині архітектору Г., своєму другу, виходячи з того, що через кілька років буде проводитись інша виставка. У 1935 р. художник помер.

Потім Г. Неодноразово намагався зв’язатися з родиною Малевича, але без результатів. Будинок художньої школи, де зберігалися його картини, під час війни було зруйновано, але Г. Встиг вивезти ящики з творами Малевича в іншу частину Німеччини, до себе на батьківщину. Архівні матеріали Малевича, оставлені у Берлині, збереглися не зважаючи на бомбардування.

У 1951 р. Г. Відвідав директор Стеделик музею в Амстердамі. Архітектор не бажав передавати твори свого друга у музей, але після тривалих переговорів восени 1956 р. погодився. На цей час він був вже тяжко хворий. Перед смертю Г. продав “фонд Малевича”, що зберігався у нього, музею в Нідерландах. Музей не повідомляв громадськість про своє придбання, але після спливу строку набувальної давності оголосив про це і у подальшому включив ці твори у свою експозицію, ставши одним з найбільш відомих власників творів Малевича.

Чим може бути обґрунтовано право власності музею? Положення про набувальну давність яких держав належало у даному випадку застосовувати для виникнення права власності? Чи були шанси повернення картин художника К.Малевича, якщо врахувати те, що ще у 50-ті роки дочка художника, яка проживала на той час у м. Куйбишеві (Самара), ставила питання перед Міністерством культури СРСР про повернення картин, пропонуючи при цьому передати їх у власність держави?

Задача 4.

Фірма “Кобарт”, зареєстрована у Панамі, набула у 1989 р. картину відомого голландського художника Іохима Утеваля “Святе сімейство” (ХУІІ ст.) та надала її для продажу на аукціоні фірми “Сотбі” у Лондоні. Спочатку німецьке місто Гота, а потім й ФРН як позивач подали позов до панамської фірми та фірми “Сотбі” про повернення картини, виходячи з того, що вона перед закінчення Другої світової війни була викрадена з Готського зібрання. У 1945 р. картина була вивезена у Радянський Союз, а потім по не встановленим повністю відомостям була нелегально переправлена на Захід.

За версією відповідача (фірми “Кобарт”), картина була подарована німецькою сім’єю радянському офіцеру, а пізніше його сином та іншими спадкоємцями була продана і після неодноразової зміни власників нелегально вивезена у 1987 р. у Західний Берлін. Доля картини з 1987 р. по 1989 р. осталася нез’ясованою, але, як встановив англійський суд, представник фірми у 1989 р. купив її у Лондоні. Спочатку відповідач стверджував, що картина була куплена ним як добросовісним набувачем, але під час розгляду справи у Високому Суді (High Court) у 1989 р. в Лондоні він від цього ствердження відмовився та посилався на сплив строку давності як за німецьким, так і за англійським правом.

Розгляд справи тривався кілька років. У 1992 р. картина була знята з аукціону фірми “Сотбі”. Рішення по справі було прийнято наприкінці 1998 р. Суд у своєму рішенні виходив також з того, що відповідач знав або повинен був знати (передбачати), що картина була викрадена і що тільки сплив строку давності ставить його у сприятливе становище, оскільки законний власник на протязі цього часу не міг знати, де знаходиться картина.

Суд, застосувався положення про позовну давність німецького права, витлумачив його на користь власника (позивача), таким чином, що до вимог позивача про повернення йому викраденої або іншим чином втраченої культурної цінності позовна давність не застосовується.

Яке значення має рішення суду у Лондоні для продажу творів мистецтв, які були викрадені або втрачені під час Другої світової війни? Які існують міжнародні конвенції, що регулюють питання повернення культурних цінностей?

Задача 5.

У 1996 р. ст.47 Конституції Литви була доповнення й одночасно був прийнятий конституційний закон, який передбачав порядок, умови та обмеження відносно придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Згідно з цими правовими актами іноземним суб’єктам дозволяється набувати земельні ділянки для будівництва будинків та в інших випадках здійснення підприємницької діяльності. Під іноземними суб’єктами розуміються підприємства, зареєстровані як юридичні особи у Литві, правління яких знаходяться у Литві та ефективний контроль відносно яких здійснюють іноземні підприємства або іноземні громадяни, а також іноземні підприємства, відділення та представництва яких знаходяться у Литві.

Заборонено набувати землю на курортах, узмор’ї, на території національних парків та в інших випадках. Землю дозволяється продавати тільки іноземним суб’єктам, які відповідають критеріям “європейської та трансконтинентальної...”, тобто з числа держав - членів ЄС, або держав, які уклали угоди про асоціацію з ЄС, або держав, які були на момент прийняття закону членами Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСД) або Північноатлантичного пакту (НАТО).

З цього переліку витікає, що не допускається покупка землі особами з України та інших держав СНД.

Чи можна розглядати як дискримінацію відносно українських суб’єктів викладені вище положення литовського законодавства, що допускають право приватної власності на землю відносно одних іноземних суб’єктів, але не допускають його відносно інших? Чи має значення при відповіді на це запитання та обставина, що в Україні іноземні юридичні особи (в тому числі Литви та країн СНД) можуть набувати право власності на землю несільськогосподарського призначення? Що розуміється у міжнародному приватному праві під поняттями “матеріальна взаємність” та “формальна взаємність”?

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВР).— 1996.— №30.— Ст.141.

2. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 р. (СНД, Мінськ), ратифікована Законом України від 10.11.1994 р. №240/94-ВР // Офіційний вісник України.— 2005.— №44.— Ст.2824.

3. Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справах (СНД, Кишинів, 07.10.2002 р.) // Зібрання чинних міжнародних договорів України.— 2006.— №5.— Ст.1156.

4. Конвенція ЮНІДРУА щодо викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей (ООН, Рим, 01.07.1998 р.) // http: // www.rada.gov.ua.

5. Угода про вивезення та ввезення культурних цінностей (СНД, 28.09.2001 р.), ратифікована Законом України від 11.01.2006 р. №3304-ІУ // Офіційний вісник україни.— 2006.— №6.— Ст..280.

6. Конвенція про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (ЮНЕСКО, 14.11.1970 р.), ратифікована Указом Президії ВР УРСР від 10.02.1988 р. №5396-ХІ // http: // www.rada.gov.ua.

7. Угода про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження (СНД, 14.02.1992 р.) // http: // www.rada.gov.ua.

8. Рішення щодо Положення про порядок повернення культурних цінностей, що незаконно вивозяться та ввозяться (СНД, Бішкек, 09.10.1997 р.) // http: // www.rada.gov.ua.

9. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. №2709-IV // ВВР.— 2005.— №32.— Ст.422.

10. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-ІУ // ВВР.— 2003.— №40-44.— Ст.356.

11. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. №436-ІУ // ВВР.— 2003.— №18, №19-20, №21-22.— Ст.144.

12. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // ВВР.— 2002.— №21-22.— Ст.135.

13. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. №2768-ІІІ // ВВР.— 2002.— №3-4.— Ст.27.

14. Про право власності на окремі види майна: Постанова Верховної Ради України від 17.06.1992 р. №2471-ХІІ // ВВР.— 1992.— №35.— Ст.517.

15. Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей: Закон України від 21.09.1999 р. №1068-ХІУ // ВВР.— 1999.— №48.— Ст.405.

16. Кодекс торгівельного мореплавства: Закон України від 23.05.1995 р. №176/95-ВР // ВВР.— 1995.— №№47, 48, 49, 50, 51, 52.— Ст.349.

17. Звеков В.П. Международное частное право.Курс лекций.— М., 1999.— С.238-271.

18. Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т.— М.: Спарк, 2002.— С.416-441.

19. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник.— 5-е изд., перераб. и доп.— М.: Юристъ, 2004.— С.190-225.