Тема 7-8. Цивільно-правовий статус юридичних осіб. Держава як суб’єкт міжнародного приватного права.

Основні питання:

1. Особистий закон юридичної особи.

2. Доктрини про “національність” юридичних осіб. Теорія “контролю”.

3. Правове становище юридичних осіб.

4. Іноземні юридичні особи в Україні. Господарська та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні. Представництва та філіалі іноземних фірм.

5. Господарська діяльність українських організацій за кордоном.

6. Правове становище підприємств з іноземними інвестиціями на території України.

7. Правове становище держави як учасника цивільно-правових відносин.

8. Імунітет іноземної держави та його види.

9. Теорія “функціонального” імунітету.

Контрольні питання та питання для самостійної роботи

1. Що розуміється під “національністю” юридичної особи у міжнародному приватному праві?

2. Які правові питання визначаються особистим законом (статутом) юридичної особи?

3. Які основні критерії застосовуються у міжнародному приватному праві та у внутрішньому законодавстві для визначення національності юридичної особи?

4. В чому сутність теорії контролю? Як критерій контролю використовується у сучасній міжнародній практиці?

5. У чому полягає принцип роздільної відповідальності державної юридичної особи та української держави? Яку відповідальність несе держава за зобов’язаннями унітарного підприємства, заснованого на праві оперативного управління?

6. Яке правове становище консорціумів?

7. В чому різниця між концепцією абсолютного імунітету та концепцією обмеженого (функціонального) імунітету?

Практичні завдання

Задача 1.

У 1991 р. на острові Мен було створено товариство з обмеженою відповідальністю (у формі company limited by shares). Воно займалося таким розповсюдженим видом надання туристичних послуг, як “таймшер” (“відпочинок, поділений у часі”, який наприкінці ХХ ст.. отримав широке розповсюдження. За даними Всесвітньої туристичної організації, 30% всього організованого туризму у світі приходиться на таймшер). Компанія надавала своїм клієнтам право на проживання на праві оренди на протязі ними визначених тижнів на протязі року у містечку курортних будинків (бунгало) на острові Гран-Канарья (Іспанія). Компанія не тільки була зареєстрована у торговому реєстрі острова Мен, але й мала там своє бюро. Управління компанією відповідно до статуту здійснювалося трьома директорами.

Компанія подала у Німеччині позов до відповідача, який спочатку (1992 р.) уклав договір з компанією про оренду двох бунгало на певний строк, а потім (у січні 1993 р.) письмово повідомив її про розірвання договору та одночасно анулював доручення про перевід компанії відповідних сум. У підписаному покупцем формулярі договору містилась умова: “Набувач не має права відізвати договір про набуття права проживання”, а у додатках до формуляру договору пояснювалося, що продавець має своє місцезнаходження на острові Мен (Велика Британія) і набувач визнає, що до відносин між сторонами стосовно покупки права на проживання належить застосовуватися право острова Мен.

Спочатку рішенням суду м.Ессен від 10 березня 1994 р. у позові було відмовлено з посиланням на те, що процесуальна правоздатність сторони всупереч ствердженням позивача не може визначатися правом острова Мен. Встановлено, що на цьому острові є тільки поштова адреса позивача (там знаходиться лише поштова скринька фірми для листування).

На думку суда, для визначення цивільної та процесуальної правоздатності вирішальним може слугувати місце, де фактично здійснюється управління справами компанії. Питання про те, чи має позивач правоздатність, визначається правом держави за місцезнаходженням його фактичного правління. Те, що позивач на острові Мен виконує свої податкові зобов’язання, оформляє сертифікати на право проживання та реєструє їх, є недостатнім доказом для визнання острова Мен місцем фактичного управління. Більш суттєвим є встановлення того, де здійснюється діяльність з управління справами, де приймаються рішення і де вони реалізуються відповідними представниками.

Позивач, на думку суду, не довів, що саме на острові Мен здійснюється діяльність по управлінню компанією. Таким чином, суд виходив із застосування права тієї країни, де фактично знаходилось правління компанії. В цьому та в інших рішеннях стосовно відносин по “таймшеру” розглядалися також питання про те, як кваліфікувати відносини такого роду. Якщо як речові, оскільки мова йшла про виплату вартості проданого об’єкту, то позови повинні пред’являтися в Іспанії, якщо претензії витікають із зобов’язальних правовідносин, то не підставі положень про право, що застосовується до договорів. Згідно з рішенням суду Землі в Дармштадте (ФРН)договір “таймшера” за своїм характером аналогічний договору оренди або найму.

Що розуміється під поняттям фірми, яка має у даній країні тільки поштову скриньку (Briefkastenfirmen)?

Які доводи можна навести на користь кожного з варіантів рішення даної проблеми? Яка тенденція існує у сучасній практиці деяких держав стосовно відходу від єдиного критерію визначення національності юридичних осіб? З якою метою можуть реєструватися як юридичні особи в офшорних зонах різні утворення, які фактично здійснюють свою діяльність в інших державах?

Задача 2.

У жовтні 1904 . представник російського уряду купив у німецького підданого Гельфельда боєприпаси, які були відправлені із Гамбургу у Порт-Артур на придбаному з цією метою тим же Гельфельдом пароплаві “Ангальт”. Але майно не було передано Росії та затримано Гельфельдом в Циндао з приводу, що йому не було оплачено урядом Росії за нібито куплені у нього орудія. Дійсно, зовсім незалежно від вказаної вище покупки Гельфельд вів переговори з російським урядом про продаж йому орудій вартістю 3 млн марок. Але переговори про продаж орудій були безрезультатні, ніякої угоди укладено не було. Спочатку російський уряд дипломатичним шляхом намагалося отримати своє майно, а потім було вимушено звернутися з відповідним позовом у німецький консульський суд у Циндао (який тоді був німецькою колонією у Китаї).

Гельфельд пред’явив до російського уряду зустрічний позов у розмірі 3 млн. марок, який ґрунтувався на вказаній вище мнимій угоді про продаж орудій, переговори про яку не були будь-яким чином пов’язані з предметом основної позовної вимоги. Російський уряд протестував проти розгляду такого позову.

У своєму першому рішенні від 22 листопада 1906 р. німецький суд відмовився від розгляду зустрічного позову. Але потім це рішення було скасовано. Після неодноразового розгляду справи у німецьких консульських судах у Китаї у 1909 р. зустрічний позов був задоволений, не зважаючи на заяву представника Росії про непідсудність.

Російський уряд був присуджений до виплати Гельфельду 3 млн. марок. Узнавши, що у банку в Берлині російський уряд зберігає значні грошові кошти, Гельфельд у берлінському суді отримав рішення (від 15 грудня 1909 р.) про арешт цього вкладу та передачу вкладу Гельфельду для задоволення його претензій.

Наказ про арешт був переданий банку, але останній у своєму листі представнику Гельфельда вказав, що не буде платити, так як вважає арешт вкладу іноземної держави неприпустимим. Про неприпустимість арешту майна іноземної держави заявив у своєму дипломатичному протесті й уряд Росії.

Виконання по справі було призупинено, й вона перейшла на розгляд спеціального прусського суду для вирішення спорів про компетенцію.

Для обґрунтування свого рішення суд використав 14 висновків вчених-юристів Франції, Швейцарії та інших країн, які були запрошені урядом Росії. У своєму рішення по справі Гельфельда від 25 червня 1910 р. суд відмінив рішення про арешт вкладу російського уряду. У ньому говорилось: “Так як держави протистоять одна одній як рівноправні та незалежні, то вони не підпорядковані державній владі, і таким чином юрисдикції іншої держави”. На думку суду, з факту пред’явлення позову російською державою неможна виводити його згоду на примусове виконання. “Оскільки мало місце підпорядкування німецькій юрисдикції, воно повинно бути обмежено судовим установленням того, що є правом у відносинах сторін між собою”. Суд визнав неможливість примусового виконання відносно іноземного державного майна, в тому числі арешту грошових вкладів іноземних держав.

В чому сутність класичної теорії абсолютного імунітету? Які види імунітетів були визнані у рішенні німецького суду?

Задача 3.

Американська компанія уклала у США контракт про продаж озброєння уряду держави І. Оскільки отримувач не оплатив рахунку з поставки озброєння, компанія пред’явила позов до уряду держави І. Контракт був укладений після набрання законної сили закону про імунітети іноземних держав 1976 р.

Чи буде держава І. користуватися імунітетом у судах США? Чи є закупка озброєння з точки зору американського закону дією de jure imperii або дією de jure gestionis? Що означають ці терміни? У чому сутність теорії функціонального імунітету?

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВР).— 1996.— №30.— Ст.141.

2. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 р. (СНД, Мінськ), ратифікована Законом України від 10.11.1994 р. №240/94-ВР // Офіційний вісник України.— 2005.— №44.— Ст.2824.

3. Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справах (СНД, Кишинів, 07.10.2002 р.) // Зібрання чинних міжнародних договорів України.— 2006.— №5.— Ст.1156.

4. Європейська конвенція про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом (Страсбург, 15.10.1975 р., ETS №85) // http: // www.rada.gov.ua.

5. Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних економічних організацій, що діють у певних галузях співробітництва (РЕВ, Будапешт, 05.12.1980 р. // http: // www.rada.gov.ua.

6. Конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей: Прийнята 18.12.1990 р., резолюція 45/158 на 69-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН // Радянський журнал міжнародного права.— 1991.— №3-4.— С. 135-172.

7. Конвенція про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам-мігрантам рівних можливостей і рівного ставлення № 143 (укр/рос): Прийнята Генеральною конференцією міжнародної організації праці 24.06.1975 р. на шістдесятій сесії // http://zakon1.rada.gov.ua.

8. Про правовий статус закордонних українців: Закон України від 04.03.2004 р. №1582-ІУ // ВВР.— 2004.— №25.— Ст.343.

9. Деякі питання правового статусу і оподаткування представництв нерезидентів: Постанова Вищого арбітражного суду України від 15.08.2000 №04-1/5-13/2 // http: // www.rada.gov.ua.

10. Конвенція про статус біженців від 28.07.1951 р. (ООН) // http: // www.rada.gov.ua.

11. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. (ООН) // http: // www.rada.gov.ua.

12. Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства у галузі соціального забезпечення від 28.06.1962 р. №118 (Міжнародна організація праці — далі МОП) // http: // www.rada.gov.ua.

13. Європейська конвенція про громадянство від 06.11.1997 р. (РЄ, Страсбург), ратифікована Законом України від 20.09.2006 р. №163-У // Офіційний вісник України.— 2006.— №41.— Ст.2720.

14. Конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 Р. (Ліга Націй) / В кн.: Действующее международное право. В 3х т.— Т.1.— М.: МНИМП, 1996.

15. Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців у галузі відшкодування працівникам під час нещасних випадків №19: Прийнята Генеральною конференцією міжнародної організації праці 05.06.1925 р. на сьомій сесії // http://zakon1.rada.gov.ua.

16. Конвенція про рівноправність одруженої жінки (ООН, 20.02.1957 р.) // http: // www.rada.gov.ua.

17. Конвенція про захист прав і основних свобод людини (РЄ, Рим, 04.11.1950 р.), ратифікована Законом України від 17.07.1997 р. №475/97-ВР // Офіційний вісник України. — 1998.— №13.— Ст.270.

18. Конвенція про статус апатридів (ООН, 28.09.1954 р.) / В кн..: СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы.— М.: Международные отношения, 1989.

19. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. №2709-IV // ВВР.— 2005.— №32.— Ст.422.

20. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-ІУ // ВВР.— 2003.— №40-44.— Ст.356.

21. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. №436-ІУ // ВВР.— 2003.— №18, №19-20, №21-22.— Ст.144.

22. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // ВВР.— 2002.— №21-22.— Ст.135.

23. Кодекс законів про працю України від 18.07.1963 р. // ВВР.— 1971.— №50.— Ст375.

24. Про громадянство України: Закон України від 18.01.2001 р. №2235-ІІІ // ВВР.— 2001.— №13.— Ст.65.

25. Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.95 р. №1074 // http://zakon1.rada.gov.ua.

26. Про адвокатуру: Закон України від 19.12.1992 р. №2887-ХІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

27. Про аудиторську діяльність: Закон України від 22.04.1993 р. №3125-ХІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

28. Про біженців: Закон України від 21.06.2001 р. №2557-ІІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

29. Про господарські суди: Закон України від 04.06.1991 р. №1142-ХІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

30. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. №3723-ХІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

31. Про зайнятість населення: Закон України від 01.03.1991 р. №803-ХІІ // Відомості Верховної Ради України.— 1991.— №14.— Ст. 170.

32. Про імміграцію: Закон України від 07.06.2001 р. №2491-ІІІ // Відомості Верховної Ради України.— 2001.— №41.— Ст. 197.

33. Про міжнародні договори: Закон України від 22.12.1993 р. // ВВР.— 1994.— №10.— Ст. 45.

34. Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 р. №3425-ХІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

35. Про основні засади державної міграційної політики України: Проект Закону України (реєстр. №4227-1) // http://zakon1.rada.gov.ua.

36. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 04.02.1994 р. №3929-ХІІ // Відомості Верховної Ради України.— 1994.— №23.— Ст. 161.

37. Про статус суддів: Закон України від 15.12.1992 р. №2862-ХІІ // http://zakon1.rada.gov.ua.

38. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. №959-ХІІ // ВВР.— 1991.— №29.— Ст.377.

39. Про режим іноземного інвестування: закон України від 19.03.1996 р. №19 // ВВР.— 1996.— №19.— Ст.80.

40. Правила оформлення візових документів для в’їзду в Україну: Постанова Кабінету Міністрів України від 20.02.1999 р. №227 // Офіційний вісник України.— 1999.— №8.— Ст..34.

41. Про надання медичної допомоги іноземним громадянам: Постанова Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 р. №1146 // Урядовий кур’єр.— 1996.— 26 вересня.

42. Порядок надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.1997 р. №79 // Урядовий кур’єр.— 1997.— 06 лютого.

43. Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів, затв. Постановою Кабінету міністрів України від 05.08.1998 р. №1238 // Офіційний вісник України.— 1998.— №31.— Ст.115.

44. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. №959-ХІІ // ВВР.— 1991.— №29.— Ст.377.

45. Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19.03.1996 р. №93/96-ВР // ВВР.— 1996.— №19.— Ст.80.

46. Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження: Закон України від 17.02.2000 р. №1457-ІІІ // ВВР.— 2000.— №12.— Ст.97.

47. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 р. №334/94-ВР // ВВР.— 1995.— №4.— Ст.28.

48. Інструкція про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затв. Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. №30 // http://zakon1.rada.gov.ua.

49. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекцій.— М., 1999.— С.163-237.

50. Лунц Л.А. Курс международного частного права в трех томах.— М., 2002.— С.337-409.

51. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник.— 5-е изд., перераб. и доп.— М.: Юрист, 2004.— С.119-189.

52. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение.— М., 2001.— С.213-233.

53. Суворов Л.Л. Проблема определения личного статуса юридического лица и его государственной принадлежности в современном международном частном праве // Журнал международного частного права.— 1995.— №3.— С.3-12.

54. Жуков В.А. Гражданский иск к иностранному государству — нарушителю основных прав человека (проблема юрисдикционного иммунитета) // Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей.— Вып.4 / Под ред. М.И.Брагинского.— М., 2002.— С.341-386.

55. Кашурова Я.С. Международные правосубъектности индивида // Lex Russica.— 2004.— №2.— С.489.