1.3.1.2. Джерела конституційного права України

Джерелами конституційного права вважають чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До таких належать:

- Конституція України, яка є головним джерелом конституційного права;

- закони України, що мають найбільшу після Конституції України юридичну силу, приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом;

- нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові норми;

- нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми;

- рішення Конституційного Суду України, в яких встановлюється конституційність законів та інших правових актів, надається офіційне тлумачення Конституції та законів України;

- міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (такі договори, згідно ч.1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України);

- акти органів місцевого самоврядування (якщо рішення органів місцевого самоврядування регулюють відносини у сфері конституційного права).

Особливе значення, з точки зору визначення дже­рел конституційного права України, мають прийняті 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України та 24 серпня 1991 ро Акт проголошення неза­лежності України, підтверджений 1 грудня 1991 р. все­народним референдумом. Ці документи відіграли вирі­шальну роль у подальшому конституційному розвитку України як незалежної, самостійної держави.

1.3.1.3. Принципи конституційного права України

У демократичній державі принципами конституційного права є ті найважливіші настанови та вимоги, яким повинна відповідати конституція країни. Стосовно Конституції України 1996 р. до її принци­пів, тобто принципів здійснюваного нею регулювання суспільних відносин, слід віднести такі:

- принцип послідовного гуманізму і народовладдя;

- принцип верховенства та непорушності прав і свобод людини і громадянина;

- принцип верховенства права;

- принцип прямої дії норм Конституції;

- принцип демократії та конституційної відповідальності;

- принцип політичного, економічного та ідеологічного плюра­лізму, який разом з тим не може виходити за межі, вста­новлені Конституцією України;

- принцип розподілу влади;

- принцип пріоритету норм міжнародного права;

- принцип захисту суверенітету і територіальної цілісності України.

1.3.1.4. Конституція України: поняття, функції, юридичні властивості. Класифікація конституцій

Термін “конституція” походить від латинського слова, що означає “устрій", “встановлен­ня”. В сучасному світі конституції є практично в усіх держа­вах, які претендують на право називатися демократичними.

Конституція – основний закон держави, що визначає засади державного устрою, структуру влади, систему державних органів, порядок їх формування, функції, компетенцію, правове положення особи.

Сучасна Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України.

Конституційний процес в Україні після здобуття державою незалежності в 1991 році пройшов такі етапи:

1) підготовка кількох проектів Конституції, які відображали позиції різних політичних партій та угру­повань;

2) створення конституційних комісій та їх робочих груп, які за період з 1991 по 1996 р. підготували і розгля­нули декілька проектів Конституції;

3) винесення одного з проектів на всенародне обго­ворення, яке тривало кілька місяців; аналіз результатів обговорення і внесення відповідних змін до тексту про­екту Конституції;

4) активізація роботи над проектом Конституції після обрання Верховної Ради нового скликання і Пре­зидента України у 1994 р.;

5) укладення у червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом України Конституційного договору;

6) підготовка нового проекту Конституції;

7) прийняття Конституції України Верховною Ра­дою України 28 червня 1996 р.

Функції Конституції – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини:

• юридична: Конституція – основне джерело права;

• політична: Конституція визначає основні принципи політичної діяльності;

• ідеологічна: Конституція встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності.

Конституцію характеризують окремі властивості:

1. Верховенство конституції, яке визначається її особливим місцем у системі законодавства, безумов­ною необхідністю для законів і підзаконних актів відповідати конституційним приписам.

2. Програмність. Крім закріплення існуючих су­спільних відносин, конституція може визначати основні цілі розвитку держави та суспільства, а також шляхи досягнення цих цілей, тобто містити в собі про­граму подальшого розвитку країни, сформульовану в найзагальніших рисах.

3. Нормативність, яка характеризує конституції як єдиний юридичний документ, що складається із за­гальнообов'язкових правил (норм), котрі визначають поведінку державних органів, громадських об’єднань, громадян та інших суб’єктів.

4. Установчість. Ця властивість конституції полягає у її здатності наділяти певні суб’єкти (органи, організації) конкретними правами та обов’язками, чітко окреслювати їхню компетенцію.

5. Стабільність покликана підкреслити стійкість визначених у Конституції суспільних відносин і озна­чає, що закріплені в ній принципові положення мають діяти протягом більш-менш тривалого часу.

Класифікація конституцій:

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й неписані. Писані конституції являють собою єдиний норма­тивний акт, прийнятий у суворо встановленому поряд­ку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, гла­ви, параграфи тощо). До цього виду належить абсолют­на більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох зако­нів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукупності оголо­шуються конституцією держави. Прикладом такої кон­ституції може бути Конституція Великобританії. Вона вбирає низку законів, перший з яких – “Велика хартія вільностей” був прийнятий ще в 1215р., а останній – «Закон про місцеве правління» – в 1985 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конститу­ції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим від­різняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в кількості голосів депутатів парламенту, необхідної для прийнят­тя, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50% +1) голосів, то для конституції цього замало – необхідно зібрати кваліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів). Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України також слід віднести до жорстких. У цьому переконує, зокрема, розгляд її XIII розділу.

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктив­ні, положення яких не знаходять потрібної реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відповідають конституційним настановам.

Відповідно до державного устрою конституції поді­ляються на федеративні (США, ФРН, ін.) та унітарні (Франція, Україна та ін.).

Отже, виходячи з викладеного, Конституцію Украї­ни можна визначити як писану, жорстку, реальну, унітарну.

Провідне місце конституції в системі законодавства підкреслюється її особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці положень:

1. Конституція виступає базисом для поточного за­конодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з конституції й не суперечити їй.

2. Існує особливий, порівняно з усіма іншими зако­нами, порядок прийняття, зміни та відміни конститу­ції.

3. Контроль за додержанням конституції здійснює особливий орган. У нашій державі ним є Конституцій­ний Суд України. Тільки до його компетенції належить вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України.

4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити конституції країни. Якщо міжна­родний договір суперечить або не відповідає конститу­ції, його неможливо ратифікувати (а якщо він був рати­фікований, то піддягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії).