3.4.6.4. Цивільно-правовий захист власності

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, гарантує їм рівність перед законом. Право власності захищається нормами різних галузей права: кримінального, адміністративного, цивільного. Цивільно-правовий захист права власності полягає у забезпеченні власникові можливості нормально здійснювати правочинність щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності захищається наступними цивільно-правовими засобами:

1. витребування майна з чужого незаконного володіння - віндикація (від лат. Vindico – захищаю, заявляю претензії, вимагаю). Власник має право витребувати своє майно в особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Судовий позов, який містить таку вимогу, має назву віндикаційний;

2. усунення перешкод у здійсненні повноважень власника. Такі перешкоди можуть виявитися, наприклад, у спорудженні будов, які обмежують доступ світла у вікна сусіднього будинку або власник не може повною мірою використовувати свою земельну ділянку, тому що проїзд до неї загороджений сусідньою будівлею. У цьому разі власник ділянки має право подати негаторний позов;

3. визнання права власності. Позов про визнання права власності близький до негаторного позову. Власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності;

4. визнання незаконним правового акта, що порушує право власності. Власник вправі пред’явити позов проти органа державної влади, органа влади Автономної Республіки Крим або органа місцевого самоврядування, якщо ними виданий правовий акт, що порушує його право власності. Власник має право вимагати відновлення стану, який існував до видання цього акту;

5. відшкодування шкоди, завданої власникові житлового будинку, земельної ділянки, у зв’язку із зниженням їх цінності.

3.5. Угоди. Договори та їх види

3.5.1. Поняття зобов’язань. Підстави виникнення і припинення зобов’язань

Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Сферою зобов’язально-правових відносин є виробництво, продаж товарів, побутове обслуговування населення, будівництво, транспортні послуги та ін.

Під зобов’язанням у цивільному праві мають на увазі правовідносини, за якими одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Більшість зобов’язань виникають з договорів. Проте, підставами для виникнення зобов’язань є два види дій:

• правомірні дії: рятування та охорона майна третіх осіб, знахідки чужого майна або скарбу, утримання пригульних домашніх тварин та ін.;

• неправомірні дії: знищення, пошкодження або привласнення чужого майна, заподіяння шкоди здоров’ю громадянина, що потягло за собою втрату заробітку, заволодіння знахідкою та ін.

Суб’єктом зобов’язання може бути фізична чи юридична особа. Сторона, яка вимагає від другої сторони виконання якоїсь дії є кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.

Види зобов’язань:

1. за розподілом прав і обов’язків розрізняють односторонні і двосторонні (взаємні) зобов’язання.

• В односторонньому зобов’язанні одна сторона є носієм тільки прав, а інша є носієм тільки обов’язків. Такі відношення складаються при договорі позики, в якому позикодавець має тільки права вимагати повернення позичених грошей і не несе не яких обов’язків, а в позичальника є тільки обов’язок повернути позичені гроші. При позадоговірному заподіянні шкоди, потерпілий має лише право вимагати відшкодування завданих збитків, а заповідач зобов’язаний відшкодувати завдані ним збитки і не має ніяких прав.

• У двостороннім зобов’язанні права й обов’язки покладені на обидві сторони;

2. за підставами виникнення розрізняють договірні і позадоговірні зобов’язання (зобов’язання з правопорушень, заподіяння шкоди й інших юридичних фактів);

3. за спрямованістю розрізняють регулятивні й охоронні зобов’язання.

• Регулятивні зобов’язання обслуговують цивільний оборот, тобто правомірний перехід прав і обов’язків від одних осіб до інших.

• Охоронні зобов’язання націлені на відновлення порушених прав.

Виконання зобов’язань може забезпечуватися згідно з договором або законом неустойкою, заставою, завдатком, поручительством, гарантією. Всі засоби забезпечення зобов’язань мають одну спільну мету, що дозволяє об’єднати їх у систему захисту майнового інтересу кредитора на випадок неспроможності боржника виконати свої зобов’язання. Однак кожен засіб має свою специфіку.

Неустойка – це встановлена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен виплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Неустойка, встановлена в твердій сумі чи певному відсотку від суми невиконаного зобов’язання, називається штрафом. Пеня – це також неустойка, яка нараховується у вигляді суми, що періодично стягується (як правило у відсотковому відношенні до загальної суми зобов’язання) за кожний прострочений день невиконаного зобов’язання.

Застава – це додатковий до основного договір між кредитором і боржником, за яким кредитор (заставодержатель) у разі невиконання зобов’язання боржником (заставодавцем) має право звернути стягнення на обумовлене цим договором майно боржника. Застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця, називається іпотекою. Застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя, називається закладом.

Завдаток – це грошова сума або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін (боржником) другій стороні (кредитору) на підтвердження договору і забезпечення його виконання. Коли договір не виконано стороною, що дала завдаток, вона втрачає його.

Порука – це договір, за яким поручитель бере на себе обов’язок відповідати перед кредиторами за виконання зобов’язання основним боржником. Тобто, у договорі поруки беруть участь три суб’єкти – кредитор, боржник з основного договору і третя особа (поручитель), з якою кредитор укладає додатковий договір – договір поручительства.

Гарантія – це письмове зобов’язання банку, іншої фінансової установи, страхової організації (гаранта), яке видається кредитору (бенефіціару) на прохання боржника (принципала) і за яким гарант бере на себе відповідальність за порушення боржником умов договору з кредитором.

Підставами припинення зобов’язань може бути:

- належне виконання зобов’язання;

- зарахування, тобто погашення зустрічних, однорідних вимог, термін яких уже настав;

- за домовленістю сторін, старе зобов’язання замінюється новим;

- прощення боргу;

- неможливість виконання з незалежних від боржника причин;

- поєднання в одній особі боржника і кредитора;

- смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи.