37.Охарактеризуйте соціально-економічні реформи в урср у другій половині 50-х - 60-х роках хх ст.

Пiсля смертi Сталiна керiвником краiни став Микита Хрущов.Почалося поступове закриття багаточисленних концентраційних таборів. І за кілька років сотні тисяч жертв сталінського режиму повернулися додому. У 1956 році на ХХ з’їзді партії Хрущов засудив політику Сталіна ( “культ особистості” Сталіна). Почала відроджуватися культура, розпочалася підготовка до проведення деяких економічних реформ. Наступним кроком Хрущова стала так звана реабілітація (виправдання) жертв сталінської політики. Першим був проект Хрущова по освоєнню цілини (тобто пустельних земель) Казахстану та Сибіру. Після цього він вирішив вирощувати величезну кількість кукурудзи – за американською моделлю її мали використовувати як корм для тварин.Потім були й інші експерименти. Але швидких змін ані у економіці, ані у сільському господарстві вони не надали.Втім, за Хрущова люди мали значно менше підстав, аніж у сталинський період, скаржитися на радянський режим.Адже припинилися масові арешти, терор та “чистки”.Поступово почав підвищуватися життєвий рівень людей. Значно виросли доході. У людей з’явилися деякі побутові прилади – такі як холодильники, телевізори та таке інше.Розпочалося будівництво так званих “хрущовських будинків”, внаслідок чого мільйони людей почали жити у більш-менш нормальних умовах.Тим часом “відлига” розпочалася і у культурі.На початку 60-х років з’явилося багато письменників, які почали розповідати у своїх творах про те, що відбувається навколо.Їх назвали “шестидесятниками”. Але саме це й не сподобалося Хрущову. Він виступив з нищівною критикою цих “незрілих інтелігентів”. Наступні його кроки показують, що Хрущов хотів повернутися до політики “жорсткої руки” (тобто до диктатури). Але зробити цього він вже не встиг, оскільки у жовтні 1964 року пішов у відставку.

38.Дисидентський рух в радянській Україні в 1965-1985 рр. Та його вплив на національно-культурні та політичні процеси.

В умовах наростання застійних явищ у суспільстві як реакція на всі ці кризові явища виникає дисидентський рух, у центрі уваги якого постають три основні проблеми: права людини, свобода совісті та національний суверенітет.

Опозиційний рух в УРСР та взагалі в СРСР, у 1965-1985 р. прийнято називати дисидентським.

В українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

Самостійницький напрям. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступили за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами.

Національно-культурницький напрям. Національно-культурницький напрям представлений насамперед такими шістдесятниками як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та інші, базувався на необхідності духовного культурного відродження українського народу. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Релігійне дисидентство. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Правозахисний напрям.

Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття.

Наслідком стала поява альтернативної, підпільної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пізніше - політв’язнями) стала найрадикальніша частина "шiстдесятникiв". Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми.

Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.Тому на початку 80-рр. Дисидентський рух на Україні було розгромлено.

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Характерна риса усіх 4-ох напрямів дисидентства – відстоювання національних інтересів українського народу. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані та використані традиційні дисидентські лозунги: гласність демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та інші.