8.Етапи поширення християнства на території України

Вже в І – ІІ століттях християнство поширюється в Причорномор’ї. Першу місію на цім терені легенди приписують св. апостолові Андрієві. У „Повісті временних літ” є твердження про апостольську проповідь між слов’янами на території сучасної України та Росії.

А найбільшими просвітителями слов’янських народів були Кирило і Мефодій. Вони належали до тієї еліти Візантії, яка в ІІ половині ІХ століття сформувалась у Константинополі навколо патріарха Фотія. Константин (в монашестві Кирило) був філософом, вченим, лінгвістом; йому доручали відповідальні місії до арабів та хазарів. Про слов’янських Першовчителів існує багато літератури. Історичні дослідження їх діяльності ускладнюються „конфесійною” ворожнечею: кому належить честь першого одобрення слов’янського християнства – Константинополю чи Риму? Про це ведуться суперечки, але вирішення їх неважливе, у порівнянні з тим великим значенням, яке мала кирило–мефодіївська спадщина в долі слов’янського християнства. Створивши слов’янський алфавіт, вони переклали Євангеліє та Богослужбові книги – і цим утвердили слов’ян у християнському світі. За твердженнями дослідників, кирило–мефодіївській традиції була властива орієнтація на раннє християнство, обминаючи візантійський та римський досвід.

Що стосується охрещення Київської Русі, то воно не було одномоментним актом. Це був тривалий процес, зумовлений і політичними, і духовно – культурними чинниками.

Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається „Аскольдове хрещення”. Століття до масового хрещення київлян, християнську віру прийняв князь Аскольд (в хрещенні Микола).

У 955 р. хрестилась княгиня Ольга. І за її князювання почали будуватись перші християнські храми. І, нарешті, з 988 р. за князя Володимира почався найпотужніший етап державної християнізації Русі. Щоправда, спочатку Володимир спробував провести державну релігійну реформу на традиційних язичницьких засадах, створивши язичницький пантеон на базі державного культу бога Перуна, покровителя князівської влади. Однак реформа виявилась невдалою і Володимир звернувся до досвіду впровадження монотеїстичних релігій у сусідніх державах. Відомою є легенда про „вибір віри” Володимиром – вибір між християнством, іудаїзмом та ісламом (так звана „хозарська полеміка”, де був присутній св.Кирило). Очевидно, що саме досвід Візантії – культурно розвиненої централізованої країни з могутньою імператорською владою – став тоді головним аргументом цього вибору. Проте – хрещення своєї країни Володимир здійснив не під безпосередньою опікою Константинополя. Київський князь захопив м.Корсунь (по–іншому Херсонес), там охрестився, обвінчався з візантійською царівною Анною та провів перші хрещення у Київській землі за допомогою корсунського духовенства. І в цьому виявилась державницька мудрість князя Володимира – бо таким чином Києворуська держава уникла васального підпорядкування візантійським імператорам та константинопольським патріархам.

Забігаючи на перед скажу, що відомий розкол 1054 р. практично не торкнувся християнства на Русі. З Х століття Русь засвоювала слов’янський, кирило–мефодіївський варіант християнства, однаково толерантний як до східної, так і до західної традицій.