Велика хартія вольностей.

Велика хартія вольностей 1215 р. — перша неписана конституція Англії. Велика хартія вольностей вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

Причини прийняття хартії:

1. Король Англії Іоанн Безземельний зазнав поразки у військовій кампанії проти Франції, у наслідок чого заручився підтримкою Папи Римського Інокентія ІІІ і в 1213 визнав себе його васалом.

2. У державі почались англійської знаті. Барони, лицарі були незадоволені політичним становищем Англії, внаслідок чого почалась війна проти короля.

3. Іоанн Безземельний спершу не хотів іти на поступки, проте 15 червня 1215 р. підписав Велику Хартію Вольностей.

Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які володіли землею) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. З 63 статей Xapтії, що регулювали відносини англійського монарха з його підданими, 30 виражали інтереси баронів, 7 – pицapствa і фрігольдерської верхівки, 3 – городян.

Найважливіші постанови:

1. За англіканською церквою закріплено всі давні права й вольності, а передусім вільний вибір єпископів.

2. Податки король буде накладати за згодою ради королівства, до якої входять єпископи, графи, барони і безпосередні королівські васали, тільки у трьох випадках король може сам наложити данину: для викупу себе з неволі; коли вводять первородного сина у лицарський стан; коли віддає заміж найстаршу доньку,

3. Місто Лондон і всі менші міста та містечка отримують свої давні права.

4. Васали мають виконувати на своїх землях тільки таку службу, яка їм була назначена; забороняється примушувати лицаря до грошових оплат, коли він хоче службу виконувати особисто.

5. Вільної людини не можна ув'язнити або жодним іншим способом покарати без судового присуду.

6. Накладати кару можна тільки на основі свідчень присяжних свідків; забороняється забирати в засудженого майно, потрібне для його утримання.

7. Забороняється забирати ліс на будову замків без згоди власника; забороняється брати у вільної людини коней і вози без її дозволу.

8. Усі права має охороняти колегія, складена з 25 баронів (вельмож); коли король або котрий з урядовців порушить закон, барони мають короля про це повідомити; коли ж король не направить кривди впродовж 40 днів, барони разом з усім населенням можуть його примушувати і зневолювати всякими можливими способами, займаючи королівські землі, замки й маєтності, аж поки король не приверне справедливості. Але особи короля, королеви і королівських дітей лишаються незаймані.

Обгороджування селянських та общинних земель в Англії і його наслідки; «кривававе законодавство» ( зміст та наслідки).

Обгороджування—форма позбавлення селян прав на власність землі або користування землею в Англії у ХІІ-ХІУ ст. Полягала у збільшенні земельних ділянок одного власника шляхом відбирання частини общинних земель; такі території обгороджували і призначали для випасання овець; обгороджування позбавляло незаможних селян землі і праці ,змушувало їх шукати роботи у промисловості, що деякою мірою відіграло велику роль у формуванні капіталізму.

Перші обгороджування в Англії почалися ще в 13 ст, коли з розвитком товарно-грошовому відношенні феодали-лорди у зв'язку з попитом, що підвищився, на шерсть стали обгороджувати і приєднувати до свого домену громадські угіддя. Ранні обгородження ще не зачіпали істотно громадських буд села. Це був процес, проходівший в надрах феодального суспільства. Інший характер і інше значення придбали обгороджування з кінця 15 ст, в період розкладання феодальних стосунків. Основною причиною обгороджування в кінці 15—16 вв.(століття) послужило зростання цін на шерсть, викликане не лише масовим експортом, але і розвитком власної англійської суконної промисловості, в якій почалося зародження капіталістичної стосунків. У цей період обгороджування піддавалися не лише пасовища, але і орні землі. Лорди обгороджували свої доменіальниє, а також надільні селянські землі. Це приводило до ліквідації громадських розпорядків. Тримачі, що позбавлялися своїх земельних ділянок, виганяли також і з будинків, які в багатьох місцях належали лордам і надавалися селянам як доповнення до наділу. Зігнані із землі селяни перетворювалися на пауперов) жебраків і бродяг. Новий поштовх обгороджування дала Реформація і пов'язана з нею секуляризація церковно-монастирських земель, яка супроводилася масовим зганянням селян, що тримали ці землі. Обгороджені землі лорд експлуатував сам (шляхом найму батраків з бедняков- коттеров ) або здавав крупним орендарям-фермерам. Обгороджування міняли соціальна подоба села: доля фермерів зростала, а доля самостійних селян-общинників зменшувалася, хоча в кінці 16 — початку 17 вв.(століття) їм все ще належало від 1 / 2 до 2 / 3 орних і пасовищних земель. Уряд, опасаючись скорочення числа платників податків і ослабіння військової потужності країни (селяни були основним джерелом комплектування армії) і бачивши в масах, що експропріюють, джерело соціальних хвилювань, прийняло, починаючи з 1485, ряд законів проти обгороджування, метою яких було оберігання від зникнення принаймні селянських наділів в 20 акрів землі. Проте вже на початку 16 ст боротьба з обгороджуванням фактично припинилася.

«Криваве законодавство проти тих, що експропріюють», назва, дане К. Марксом законам проти бродяг і жебраків, що видавався в Англії в кінці 15—16 вв.(століття) Тюдорамі. Цими законами вводилися жорстокі покарання для осіб, звинувачених в бродяженні і в збиранні милостині без дозволу властей. Їх батожили, таврували, віддавали в рабство (на якийсь час, а в разі втечі — довічно, при третьому упійманні стратили). Головними жертвами цих репресій були селяни, зігнані із землі в результаті обгороджувань . Почало «кривавим законам» поклав статут 1495 Генріха VII. Особливою жорстокістю відрізнялися статути 1536 і 1547. Закон 1576 передбачав організацію робочих будинків для жебраків. Парламентський «Акт про покарання бродяг і наполегливих жебраків» 1597 дав остаточну формулювання закону про бідняків і бродяг (діяв у такому вигляді до 1814). Аналогічні закони існували і в ін. країнах, що встали на дорогу капіталістичного розвитку в 16—18 вв.(століття) (Нідерланди. Франція). «Криваві закони» не могли припинити зростання пауперизму і бродяження. Але вони досягали іншої мети: пригнічували опір тих, що експропріюють, перетворювали зігнаних із землі селян на людей, готових до найманого купу на будь-яких умовах.

Утворення Візантійської держави

У 330 р. імператор Констянтин переніс столицю римської імперії у місто Візантій, древню Мегарську колонію на Босфорі. Нову столицю назвали на честь імператора – Константинополем. Тут були родючі землі, що лежали у добре сприятливій природничій зоні. Було багато корисних копалин, джерел нафти. Завдяки вдалому місцезнаходженню Константинополь швидко вийшов на провідні ролі в Європі.

Виділення східних провінцій в особливу державну-політичну систему було доведено офіційним розподілом Римської імперії в 395р. на Західну і Східну. До Східної відійшли: Балкани, Мала Азія, Вірменія, Сирія, Палистина, Кіпр, пд. Узбережжя Криму.

Після падіння Західної Римської імперії в 476р., Східна залишилась єдиним продовженням колись могутньої імперії.Високий рівень економіки сприяв зміцненню могутності Візантії і тому, що вона стала одним з найбільших центрів торгівлі у світі.

За правління Юстиніана (527-565рр.) було проведено адміністративну і законодавчу реформи, зміцнено централізацію держави, створено міцну армію, яка завоювала пн. Африку, Іспанію, Італію. Однак вже наприкінці VI ст. імперія вступає в період кризи і вже до середини VIIІ ст. територія зменшується майже в двічі. Льву ІІІ (717-741рр.) вдалось зупинити наступ арабів і стабілізувати ситуацію в імперії.

У II пол. XIX ст. на сх зявились турки-сельджуки, які почали загрожувати провінціям імперії. 1071р.- візантійські війська у битву з турками зазнали поразки, а імператор Діоген потрапив у полон, після цього турки швидко захопили Малу Азію.

Під впливом військових невдач і внутрішньополітичної боротьби імперія припинила своє існування, і розпалась на багато самостійних феодальних держав.

1261р. Михаїл ІІІ відновив Візантію, яка проіснувала до 1453р. і була захоплена турками.

Державний лад Візантії

Імператор - стояв на чолі держави. Зосереджував законодавчу, виконавчу і судову владу. Також керував церквою і скликав церковні збори, призначав вищих церковних ієрархів. Кожний вид державної діяльності розглядався як служба імператорові, а всі урядовці вважались його слугами.

Імператор не вважався власником держави, як це було на сході, а держава була його вотчиною. Тобто, свяченою вважалась не особа, а місце яке вона займала.

У Візантії не було систоло спадкування. Вважалося, що імператора обирає народ і армія(сенат). Могутність і сила імператора залежали від величини його володіння. Імператор не міг користуватись державними землями для власної користі.

Центральні органи

Дорадчим органом при імператорові був сенат. На кінці IV ст. сенаторів було 2 тис. вони поділялись на розряди, кожний розряд мав різні права. У V ст. найвищий розряд(illustress) мав близько 800 членів, котрі користувались привілеями.Сенат обговорював питання запропоновані імператором, готував законодавчі пропозиції. За дорученням імператора сенат виконував функції судової інстанції.

Державна Рада

Очолювала центральне державне управління. Вона складалась з вищих цивільних і військових урядовців, яких призначав імператор. Цей орган мав дорадчий характер і скликався переважно при необхідності, він був дуже оперативним і швидко збирався на відмінно від сенату.

До органів центрального управління відносили і вищі державні посади: магістр офіцій, префекти Преторія(2), префект столиці, коміти фінансів(2), магістри армії (2).

Східне узбережжя Пн. Америки європейці почали освоювати в кінці XV ст. В 1496 король Генріх VII видав привілею венеціанцю Йогану Кабо на плавання і освоєння земель від пн. Островів до Флориди. Перша колонія була заснована 1585р. (Англійська, назв. Віргінією). Але з різних причин до поч. XVII ст. англійське населення в Америці припинило своє існування.

Новий етап освоєння Америки розпочався у XVII ст.

В цей час сформувалось населення , яке згодом становило основу майбутнього американського суспільства. В залежності від того кому належала верховна влада в колоніях, колонії ділились на три групи:

- коронні - під владою королівських чиновників(Південь)

- приватновласницькі – вважались приватною власністю окремих осіб ( Пенсильванія, Делавер, Мериленд)

- колонії які користувались хартією на самоврядування (Конектикуд, Род-Айленд).На чолі колоній стояли губернатори (призначались в залежності від того кому належала колонія). Усі колонії мали представницькі органи які могли видавати закони та встановлювати податки. Виборчим правом користувались від 2% до 10% населення (через високий майновий ценз).У пн. Колоніях панівне становище у с/г займали вільні, середні і дрібні фермери. У пд. – велике плантаційне господарство ґрунтувалось на праці білих і рабів. Перші негри були завезені в пн. Америку з Африки на поч. XVIIст., а до кінця XVIIстоліття праця негрів витіснила працю закабалених білих ( з 2 млн.населення – 500 тис негри). У пд. і центральних колоніях крупне землеволодіння ґрунтувалось на нормах феодального права. Проте феодалім не прижився в англійських колоніях. Натхнені ідеалом «природного права» переселенці почали самі створювати закони за якими хотіли жити. Вже на кораблі яким емігранти добирались до Америки (1620р.) була укладена угода про обєднання колоністів в єдину общину. Ця угода стала джерелом особливої традиції американської державності. Згодом на Пн. дістали широкого розвитку органи самоврядування. Так уповноважені від міст і селищ складали щось на зразок парламенту колоній. На Пд. панували монархічні переконання, губернатор тут призначався королем, існували дві палати парламенту.

20. Утворення та основні етапи розвитку Німеччини.

Розпад імперії карла великого у середині lX ст. поклав початок самостійному існуванню Східно-Франкського королівства,через 100 років воно почалось називатись Тевтонською державою.У тевтонській державі було кілька ранньофеодальних утворень – герцогства Саксонія, Тюргінія, Швабія … Герцог мало чим відрізнявся від вождя племені,організація влади була примітивною. Наприкінці Х ст. князівства згуртувалися, у ник утворилася чудова армія. Нім король прагнув підкорити італію.римський папа потребував підтримки нім короля тому що місцеві феодали захопили владу в римі .Оттон 1 , в середині Х ст. захоплює північну і центральну частини Італії, і в 962 папа римський коронує його імперською короною .Створена Оттоном 1 держава отримала назву Священна римська імперія німецької нації . У 12 ст. німецькі князівства переживали занепад , центр обіжні сили послаблювали могутність імперії .Королі з династії гогенштауфенів намагаючись силою приєднати Італію , але безуспішно. Німеччина в економічному відношені постає однією з найбільш відсталих країн у Європі.Феодальні відносини стали розвиватись не раніше 12 століття. Суспільство поділялось на 2 класи - військовий і податний(селянство). Військовий стан складався з великих землевласників та середніх та дрібних лицарів.Частина селян володіла землею на основі чинша,тобто введення певних платежів на користь власника землі.Міщани були землевласниками або ж ремісниками і торговіцями.

21. Правове становище окремих груп населення у

середньовічній Німеччині

Суспільство поділялось на 2 класи - військовий і податний. Кожен хто міг бути на війну як кіннотник, зараховувався в привілейований стан; всі інші - в податний. На вершині привілейованого стану виявилися світські та церковні князі, не залежні від центральної влади. Васали князів іменувалися графами. Від них тримали землі так звані вільні панове. Нижній шар дворянства складали лицарі.До податного стану входили селяни. Селянство Німеччини розпадалося на три групи: 1) кріпаки;2) чиншовики - це власники панської землі з виплатою певної грошової повинності (чиншу); 3) вільні селяни.

22. Станово-представницька монархія в Німеччині.

Станово-представницбка установа подібна до Генеральних штатів у Франції чи парлаиенту у Англії у вигляді рейхстагу виникає і в Німеччині. Імперські з'їзди, або рейхстаги, складалися з трьох ко­легій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних госпо­дарів (панів), а також колегії представників імперських міст. Кож­на колегія засідала окремо. Однак в країні, яка не тільки не по­збулася, а навіть посилила роздробленість, ніякої реальної влади цей орган не мав. Певний вплив мали в кожній окремій державі місцеві представницькі органи - ландтаги, які складалися з дво­рянства, вищого духівництва і міщан. Таке становище було обумовлено тим, що боротьба за побудо­ву Священної Римської імперії германської нації серйозно ослаб­ляла імператорську владу. Міста, які самі дбали про свій добро­бут, не надали центральній владі підтримки в боротьбі за об'єднан­ня країни. Дуже слабким був і політичний вплив лицарства, тому Німеччина і на другому етапі розвитку залишилася феодально роз­дробленою. В імперії існували імперські стани, в князівствах - земські. На три відокремлені групи підрозділялися німецькі міста, втрачало своє колишнє значення німецьке лицарство. Імператор представляв імперію зовні, однак у ставленні до князів він був лише «першим серед рівних». Імператорський титул по черзі надавався представникам різних династій, а з 1254 року по 1273 рік у Німеччині взагалі не було імператора. Фактично влада в роздроб­леній країні опинилася в руках декількох курфюрстів (князів-ви-борців), які обирали імператора. У 1356 році «Золота булла», видана імператором Карлом IV, юри­дично закріпила практику, яка вже склалася. Обрання імператора визнавалося справою семи курфюрстів (маркграфа Бранденбурзько-го, герцога Саксонського, архієпископа Кельнського та ін.). Булла чітко визначала процедуру обрання, передбачала перетворення колегії курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Що­річно повинен був скликатися з'їзд колегії курфюрстів для обгово­рення державних справ. Колегія курфюрстів мала право судити імпе­ратора, ставити питання про його зміщення. Золота булла була справді «золотою» для князів-виборців, бо визнавала політичну самостійність курфюрстів, їх рівність з імпера­тором. Князі-виборці збирали мито, карбували монету, мали право вищої юрисдикції. Війни між ними були узаконені. Таким чином, роздробленість Німеччини в другому періоді її розвитку отримала своє законодавче закріплення