73. Етногенез и етнічна історія народів Північного Кавказу.

Понад 30 етносів Півн. Кавказу розмовляють мовами нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім’ї. Найчисельніші з них чеченці (та інгуші),аварці,лезгини, даргинці, лакці, табасаранці (и еще целая куча никому неизвеснтых … эм народов) Найчисленнішими з етносів, мови яких належать до адиго-абхазької мовної групи північнокавказької сім*ї мов, є кабардинці, черкеси, адигейці, абазини, убихи. Кипчатська підгрупа (кумики, карачаївці, балкарці). Огузька підгрупа (трухмени) тюркської групи алтайської сім’ї мов. Із корінних індоєвропейських етносів шранської групи мов тут проживають лише осетини. Переважна більшість етносів півн. Кавказу належать до кавказького (середньоазіатського) антропологічного типу індосередземноморської підраси великої європеоїдної раси. Ногайці за антропологічними ознаками належать до південносибірської (туранської) перехідної раси. З місцевих етносів лише осетини християни (православ’я) , а всі інші – мусульмани.

74.господарчий уклад народів Північного Кавказу. Орне землеробство і відгінне скотарство — основні заняття місцевих етносів з найдавніших часів. Вони настільки взаємопов’язані, що їхнє господарство трактується як комплексне земле-робсько-скотарське чи скотарсько-землеробське. Співвідношення між землеробством і скотарством залежить як від природно-географічних умов, так і від культурно-побутових традицій місцевих етносів. Орне землеробство розвивалось у передгір’ях і гірських долинах, а в Дагестані — навіть на гірських схилах, де створювали терасні зрошувані і угноювані поля. Звичайно на полях садили фруктові дерева, між ними сіяли кукурудзу, а між нею вирощували картоплю, бобові, овочі. Це давало можливість збирати впродовж року три врожаї різних культур. На рівнинах, у передгір’ях та в широких річкових долинах поля не завжди засаджували фруктовими деревами. На таких полях звичайно вирощували зимові і ярові культури. Навіть кочові ногайці впродовж XIX ст. поступово переходили до землеробства. Основні куль-тури, які тут вирощували — це пшениця, ячмінь, овес, просо, кукурудза, картопля, баштанні, овочі, фрукти, виноград, а осети­ни вирощували ще й рис і бавовну, маслинові культури і т.ін.

Повсюдно в північнокавказькій історико-етнографічній обла­сті землеробство доповнювалося пастівницьким вигінним, від- гінним та перегінним скотарством. Місцеві селяни прагнули ви­пасати худобу протягом цілого року. Найчастіше так випасали овець і кіз, яких з гірських літніх випасів переганяли на зимові в передгір’я та рівнинні поля, з яких збирали врожай. Крім того, в передгір’ях і степах Краснодарського і Ставропольського країв були зимові випаси, на яких улітку вирощували баштанні, а че­ченці навіть орендували випаси у козаків. Місцеві етноси розво­дили переважно грубошерстих овець, а осетини — ще й тонкору­нних і напівтонкорунних. Крім того, всі вони розводили ВРХ, кабардинці, адигейці і черкеси — ще й коней, а чеченці — буй­волів.

На форми сільських поселень значний вплив мали природно- географічні умови. У горах орних земель мало, а тому невеликі села (аули) лежали на неродючих гірських схилах. У горах Даге­стану, Осетії і Чечні аули часто складались усього з кількох бу­динків, що тулилися до гірських схилів. Будівлі в садибах скуп­чувалися на невеликих площах, обгороджувалися кам’яними сті­нами. Такі садиби були справжніми фортецями. В Осетії в одно­му дворі жила ціла родина, але кожна окрема сім’я мала свою хату. На окраїнах сіл осетини Дагестану будували ще й високі кам’яні сторожові башти, що належали родам або сільським об­щинам. У передгір’ях, широких долинах і на рівнині села були великими, займали значні площі, а садиби не прилягали одна до одної. У комплекс садиби тут входили не лише житлові й госпо­дарські будови, а й сад. Садиби обгороджували невисокими ка­м’яними стінами або плетеними з лози загорожами.

На форми і планування житла також вплинули місцеві при­родно-географічні умови. Повсюди в гірських районах кам’яне житло (саклю) влаштовували на схилі гір так, що його задньою стіною був підрівняний схил гори або скеля, а будували лише бокові і передню стіну. Дах житла — плоский. Траплялося терасне розміщення житла: дах нижнього будинку служив двориком ви- щерозміщеної саклі. Житло було переважно однокамерним, і лише в багатих багатокамерні житла ділилися на чоловічу і жіночу частини. Майже повсюдно сакля мала відкриту галерею на стов­пах. Усередині житла влаштовували відкрите вогнище, а біля нього — містку шафу, що виконувала роль комори. У горах Чеч-ні та Інгушетії житлом були також кам’яні вежі, нижній ярус яких — хлів, а другий і третій — житлові. У лісистих районах Осетії, Чечні та в карачаєвців траплялися дерев’яні зрубні жит­ла, а в південній Осетії часто перший поверх виводили з каменю, а другий — з дерева. На рівнині, в передгір’ях та широких річ­кових долинах будували переважно саманні, дощані і тур лучні хати з двосхилим або чотирисхилим дахом. Стіни з обох боків обмащували глиною і білили. Такі хати мали витягнуту в дов­жину форму, вздовж їх фасаду влаштовували відкриту галерею, на яку виходили двері з усіх кімнат. Ногайці при переході до осілості жили в землянках, напівзе­млянках та перейняли від своїх північнокавказьких сусідів тур- лучне житло з солом’яним дахом. При кочовому житті в ногай- ців основним житлом була велика розбірна або мала переносна юрта (кибитка). Малу юрту перевозили на двоколісному візку (арбі). Велика юрта складалася з решіток, які скріплювалися ремінцями і накривали повстю. В поселенні (аулі) всі юрти роз­міщувалися колом.

75. Традиції суспільного та духовного життя народів Північного Кавказу.

76. Етно-мовна та расова структура Сибіру та Далекого Сходу.

Языки: индоевропейская семья (славянская группа), фино-угорская группа, самодийсккая гр, юкагирская гр. (уральско-юкагирская семья), тюркская гр, тунгусо-манчжурская гр,(алтайская семья), нивхи, чукотско-камчатская семья.

Этносы:ханты, манси, буряты, русские, татары, эвенки, ненцы, якуты, эвены, чукчи, коряки, нгасаны.

Расы:европеоидная, монголоидная, переходные европ->монголоид.

77. ГКТ народів Сибіру та Далекого Сходу.

Таежные охотники-оленеводы:Возникает под влиянием оленеводства на древних таежных охотников, именно поэтому важное значение получило оленеводство, как транспортное средство, что позволяет значительно расширить район кочевания. Наиболее яркие представители — эвенки, эвены некоторые другие. Оленеводы тундры:Представители — чукчи, коряки, нганасан и другие народы Севера. В отличии от охотников-оленеводов, употребляют мясо оленя и в пищу, используют его шкуры для изготовления одежды и т. д. Главная причина этого — богатая пастбищами пространства тундры.Пашенные земледельцы лесостепей и лесов умеренного пояса:До сегодняшнего дня, именно этот тип характерен для европейской части России и Урала,Южной Сибири и Дальнего Востока. Также является традиционным для большинства народов Европы (исключение некоторые страны Средиземноморья), Северной Америки (постколониальной). Важным моментом является использование дерева как основного строительного материала, высокое развитие домашнего производства и ремесла.Собиратели, охотники и рыболовы умеренного теплого пояса:Более благоприятные условия (влажность, как следствии увеличение растительности и диких животных), отделяют этот подтип от первых двух. Возникает полуоседлый образ жизни, а как следствие, и основные пункты поселений с постоянными постройками. К группе относятся некоторые племена Северной Америки (в основном охотники), нивхи, ханты, манси, айны (собиратели и рыболовы) и др.

78. Суспільні відносини народів Сибіру

Общественные отношения хантов и манси, как и селькупов, перед вхождением их в состав Русского государства можно характеризовать как отношения развитого патриархально-родового общества, когда создаются более или менее устойчивые племенные группы, в особенности у хантов и манси, и складываются предпосылки классовой дифференциации. Патриархальный род состоял из отдельных больших и малых семей. Большой семьей являлся, видимо, «юрт» угров, объединявший братьев, детей, племянников с их семьями. В наиболее многочисленных «юртах» жило несколько семей; такие «юрты» были поселками — сельской общиной в специфических северных условиях. «Юрты» объединялись в так называемые волости. Можно отметить, например, волости Кондинскую, Ляпинскую, Казымскую, Демьянскую, Кодскую, Куноватскую. Границы некоторых из них совпадают с границами современных диалектов хантов и манси. Так, Казымская волость соответствует казымскому диалекту хантыйского языка, а Обдорская волость — обдорскому диалекту. Такие волости в XVI—XVII вв., видимо, представляли племенные группы обских угров. Здесь сохранились и черты военной демократии — были военные вожди и военная организация, народные собрания. Однако некоторые наиболее южные волости в то время были, возможно, просто территориальными объединениями. В угорском обществе налицо была значительная имущественная дифференциация, существовали богатые и бедные, было и патриархальное рабство, источником которого служили межплеменные войны. Во главе волостей стояла родоплеменная верхушка (князья, мурзы). В ряде районов в XVI в. власть племенных вождей еще сохраняла выборный характер, но в некоторых местах она стала уже наследственной. С. В. Бахрушин видел в племенной верхушке угорского общества феодальную знать. Однако в источниках XVI—XVII вв. нет данных о феодальной земельной собственности, феодальной зависимости населения от князцов.Ханты по нижнему течению Иртыша и манси по притокам Тобола — Тавде и Туре — находились в XVI в. в зависимости от Сибирского татарского царства. Она выражалась в уплате ясака и в военной помощи. После разгрома Кучума Ермаком «данные» ханты и манси (т. е. платившие дань Кучуму) «от Кучумова повеления и рамента отступиша» и добровольно перешли в русское подданство. После присоединения Западной Сибири к Русскому государству ханты и манси были обложены ясаком. Особое положение до середины XVII в. занимали кодские ханты, которые в конце XVI в. и в первой половине XVII в. участвовали в военных походах русских отрядов и вместе с ними строили острожки. Ясак они не платили. Это были так называемые служилые остяки. Их племенные вожди сохранили свои привилегии и получили право собирать ясак с нескольких волостей в свою пользу.К приходу русских ненцы, энцы и нганасаны в полной мере сохраняли патриархально-родовую организацию. У них были отчетливо выражены основные институты, характерные для родовой организации.