11.Середноьвічна філософія

Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (V-XJV ст.). IT головною особливістю с те, що іона тісно пов'язана з релігісю. адже основні засади християнського віровчення служили водночас і базо­вими положеннями для філософії. Залежне становище філософії від релігії добре відбило розхоже середньовічне уявлення про філософію як про «служницю теології». У середньовічній Ієрархії знань вищий рівень займала теологія, тобто «наука про Бога», систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення, за нею йшла філософія, покликана доводами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступ­ному вигляді серед віруючих. Нижчий щабель в цій ієрархії посідали конкретні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, гра­матика, музика, риторика, астрономія, діалектика). Основний принцип середньовічної філософії — принцип тео- центризму, відповідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень. Бог єдиний, він знаходиться над світом (трансцендентний йому) і відкривається віруючому в акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання. В області онтології як загального вчення про світ, виходячи з принципу теоцентризму, формувалася теорія креаціонізму — викла­дена у книзі Буття на перших сторінках Біблії. Теорія про те, що Бог створив мир з нічого і понині продовжує в кожний момент часу підтримувати існування світу, розділяючи з ним свій божественний атрибут — Буття. Філософія західноєвропейського середньовіччя узяла від антич­ності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (тваринного, земного). Земне розглядається як символ небесного.

Факт божественного походження природи означав, що на неї роз­повсюджується і властива її Творцеві абсолютна досконалість. Так що природа могла представлятися впорядкованою єдністю, де будь-яка.

У теорії пізиаиия буяв висунута теорія одкровення, відповідно до якої вся можлива істина про світ уже відкрита Бгтом у своїх витвоpax, і людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину Прикладом властивої для середньовічної філософії трасувальні практики може служити загальноприйнята в теології й досі ярмтмкв тлумачення текстів Священного Писання не тільки в прямому, але й у переносник смислах. Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування і взаємододатковосгі істин, мі можна досягти за допомогою розуму, та істин, в які можна тільки увірувати. Наприклад, учення про единого Бога у християнстві — це істина ро­зуму, а істина про трисдиість християнського Бога як Бога-Отця. Бога- Сииа і Святого Духа с істиною віри. Люд ина для середньовічної філософії створена Богом за власним образом г подобою — привілейована істота, повелитель всього створе­ного до нього. Бути людиною — означає жити за етичними правилами, по тих заповідях, які були викладені Христом у Нагірній проповіді. Людина складається з трьох начал — душі, духа і тіла. Дух служить свого роду «іскрою Божою» в людині, він перетворює людину в духовне створіння, здатне контролювати свою тілесну природу. Упродовж земного існування значення і мета життя людини полягає в її підготовці до порятунку своєї душі в ім'я подальшого бехмертя в Царстві Божому (сотеріологія). Історію людського суспільства середньовічна філософія пояс­нювала теорією провіденціалізму, згідно з якою Бог спочатку зумовив кінцеву долю світу, і дійсна історія розгортається відповідно до зазда­легідь розробленого божественного плану. Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики (від грецького апологія захист) (І-Ш ст.). представники якої (Філон Александрійський, Оріген, їертулліан) виступали з обгрунтуванням християнства, яке на той час тільки-no стверджувалося, ті його *в хистом від тісно пов'язаної з «язичницьким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто перетворювався на спробу знайти в ан­тичній інтелектуальній спадщині ідеї, які можна було 6 пристосувати до нового християнського світогляду. Наступний період в історії середньовічної філософії, коли закін­чувалося її становлення, отримав назву «патрістики» (від грецького і латин, патер «батько») (XI—VIII ст.). Це був період формуванні найбільш авторитетними християнськими мислителями — «батьками Церкви» — визначальних принципів середньовічної християнська- філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду І найвідомішим з отців церкви був Аврелій Августин (354-430). Свого розквіту філософія середньовіччя досягає у схоластиці (від грецького отеле — «школа»). Основна ідея схоластики — «раціональ не» обґрунтування релігійних догм логічними методами доказу/

Слід зазначити три ключові етапи розвитку схоластики,' 1 етап (VIII—XII ст.) — рання схоластико, яка ще не розглядає як окремі ав­тономні системи знань науку, філософію і теологію; II етап (ХІН ст.) — середня схоластико. Цей період характеризується відокремленням науки і філософії від теології; III етап (XIV ст.) — пізня схоластика.

Найбільш відомим представником схоластики, безсумнівно, с Фома Аквінський (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор тео­ретичної думки не тільки цього періоду, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому. Найважливіші проблеми, над розв'язанням яких билося не одне покоління середньовічних схоластів, були такі:

1. Проблема універсалів — співвідношення одиничного і загаль­ного, окремих речей і загальних понять про ці речі. У спробах її вирішен­ня середньовічні мислителі розділилися на номінаюстов і реалістів.

Реалісти дотримувалися думки, що дійсні самі помяпя. НмИ які поширюють свої властивості на ті речі, мі вони одзиа- чають.

Номіналісти, навпаки, були переконані в тому, що люди дають загальні імена для великої кількості схожих за істотними оз­наками речей, наприклад, стіл, кінь, дерево, і саме цим речам притаманна первинна реальність. У сучасній мові слово «схоластик» стало ототожнюватися і безплід­ним і беззмістовним міркуванням, формальним знанням, відірваним від життя.

2. Проблема доказів Божого Буття. Взагалі, у середні віки були сформульовані шість основних доказів Буття Божого: перший нале­жав теологу Ансельму Кентерберійському (XII ст.), п'ять інших — Фоиі Аквінському.

Онтологічний доказ Аисельма Кеитерберійського спирався на те, що Бог існує, оскільки існує поняття про Бога як про Абсолютну Істоту, тож це поняття мало звідкись узятися. Німецький філософ Імануіл Кант спростував цей доказ вказуючи, що:

скільки б ми не уявляли собі в гаманці 100 талерів, наші гро­шові записи в реальності ніяк не побільшають;

усе, що рухається, зрушується чимось іншим,такий ряд немож­ливо продовжувати до нескінченності, отже першодвигунои с Бог;

иеиожлиао, щоб щось було причиною саиого себе, тому пер­шопричиною є Бог; випадкове завжди залежить від необхідного, яке нас, у свою чергу, свою необхідність; перша необхідність — це Бог; ступені якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усь­ому, що існує, повинні припускати найвищій ступінь удоско- ивлеиня, якии і є Бог; усе, що існує, має свій сенс, иету, корисність, навіть і те. що на перший погляд здасться випадковим, некорисним, тому є істота, що направляє всі природні речі до мети, якою і є Бог. Сучасна наука спростовує ці докази, стверджуючи, що причини усіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих.