Контрольні запитання та відповіді до іспиту з предмету: «Основи філософських знань»

1. Визначте суть і структуру світогляду. Охарактеризуйте історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Відповідь:

Світогляд та його структура У філософії, як і в попередніх формах тлумачення світу -міфології та релігії – людина хоче знайти відповідь на питання про смисл свого існування, що робить її (філософію) не просто знанням,  а світоглядним,   тобто  співвіднесеним  зі  світом знанням, у чому й полягає його специфіка. Адже кожна з природничих   або   гуманітарних   наук   допомагає   людині зрозуміти лише якийсь один з фрагментів світу чи їх сукупність з метою підпорядкування й орієнтації. Натомість у філософії перед людиною постає світ у цілому, щодо якого вона визначає своє ставлення і смисл свого існування. Хоча задовго до появи філософського пояснення світу людина приходить до висновку про те, що вона протистоїть світові, а світ протистоїть їй. „Ми протиставляємо себе світові, – каже німецький філософ-містик 20 ст. Р. Штайнер, – як самостійна істота. Всесвіт з’являється нам у двох протилежностях: Я і Світ”. Проте „ми ніколи не втрачаємо почуття, що ми однак і самі належимо до світу, що існує зв’язок, який пов’язує нас із ним, що ми являємо собою істоту не поза, а всередині Всесвіту”. Тим-то людина з часу свого виділення з природи опиняється у світоглядній ситуації, або посідає світоглядну позицію. Вона і протиставляє себе світові, але й прирівнює себе до нього, ототожнює себе з ним, складає собі ціну, якої вартий цілий світ. Образно кажучи, світогляд – то не дзеркальне відображення світу, а такий зв’язок, що має відповідну “конфігурацію”, яка визначає його структуру та проблематику. Отже, світогляд – це сукупність образів, уявлень, переживань, ідей і понять, через які людина визначає сутність світу, своє ставлення до нього і в такий спосіб – своє призначення, смисл свого життя. Опозиція „людина – світ” визначає структуру світоглядного освоєння світу й людського самоутвердження, що містить у собі різні „зрізи” та глибину сутнісного осягнення – від простого переживання своєї присутності у світі до раціонального осмислення смисложиттєвих проблем. Іншими словами, світогляд містить, з одного боку, чуттєво-образні, а з іншого -раціональні засоби сприймання й тлумачення світу. Водночас, позаяк людина завжди поділяє світ на реальний та уявний, то вона у своїй уяві (внутрішній світ – сподівання, мрії, віра) будує, конструює, творить світ належний. Цей процес здійснюється одночасно у протилежних спрямуваннях – як піднесення до сутності світу (Бога), а з іншого боку -заглиблення в сутність самої людини. В такому разі світогляд -то не просто „роззирання” людини навколо, а „ступеневе” сходження до спільного (для людини і світу) смислового центру. З цього погляду можна говорити про різні структурні рівні світогляду, кожен з яких має свою особливість. 1. Настанова людини на світ, яка передує – в історичному та індивідуально-віковому розвитку – всім іншим способам зв’язку зі світом. Це зумовлено самою присутністю людини у світі, потребою в орієнтації та пристосуванні до нього. В цьому людина подібна до тварини, однак вона вже на несвідомому рівні поділяє світ на наявний – той, що є, і належний – той, який би вона хотіла мати. На відміну од тварини, яка тотожна зі світом і живе тільки „сьогодні”, людина не вдоволена своїм „тепер-тут-буттям” і встановлює собі „завтра”, майбутнє. 2. Екзистенційне переживання розриву попереднього цілісного буття, відчуття відмінності між Я і не-Я. Людський розум виявляє цей розрив, як і скінченність, смертність індивіда, а людина звинувачує саме розум у тому, що він учинив „гріх пізнання добра і зла”. Однак він же формує впевненість-віру в безсмертя в потойбічному світі 3.  Розуміння світу, а точніше опозиції „Людина – Світ’1, де буття кожного з членів цієї опозиції розглядається як їх буття „самих собою”; усвідомлення такого стану й породжує світоглядні проблеми. З іншого боку, людина майже інстинктивно прагне за допомогою розуму знайти якусь граничну, „кінцеву” спільну засаду, в якій долається розрив на „Я” і „не-Я”. Це може бути Хаос Гомера і Гесіода, Буття Парменіда, Ідея Платона, Абсолютний Дух Гегеля, Бог монотеїстичних релігій. Можна говорити, що тут людина має щодо світу так звані апріорні знання, або природжене відчуття як протилежності, так і своєї генетичної та смислової спорідненості зі світом, що покликана цю суперечність подолати. 4. Тлумачення світу – спосіб інтерпретації знання про те, що є світ і що є людина, а також світоглядних проблем. Через тлумачення людина досягає порозуміння зі світом, робить його доступним, „своїм”; або ж, навпаки, він стає чужим для неї. В такий спосіб, тобто через тлумачення, людина або „виправдовує” світ і саму себе, або виносить свій вирок. 5. Світоперетворення, або перетворення світу згідно з визначеною стратегією, уявленнями про належне, тобто про те, яким має бути світ і людина, аби вона могла здійснити – через розв’язання світоглядних проблем -своє   вище   покликання,   смисл   життя.   На  стадії світоперетворення завершується цикл світоглядного освоєння   людиною   світу,   її   самовизначеності   й досягнення своєї тотожності з ним. Найбільшою мірою це реалізується в містичному ритуалі й екстазі, молитві й художній творчості, а також у глибокій філософській рефлексії.   Однак  реальне  життя  завжди  повертає людину до витоків, до життя у світі, і вона знову починає зі своєї настанови на світ, щоб продовжити новий цикл осягнення смислу світу і себе. Отже, у світогляді людина відмежовує себе од світу, а сам світ поділяє на два світи: реальний та уявний. Таке ставлення до світу є прерогативою та привілеєм самої лише людини. Тварина не здійснює такого поділу, позаяк вона цілком є природною істотою і живе лише світом наявним. Будь-яку істоту природа наділила відповідними органами та інстинктами, а також іншими потрібними їй засобами для існування. Що ж до людини, то її еволюція з певного моменту набуває зворотнього спрямування, тобто наш далекий пращур дедалі більше позбувався суто природних органів, що їх він використовував для пристосування та для боротьби за виживання. Тим-то людина під впливом самої природи змушена була стати неприродною й над-природною, виробляти якісно нові засоби: свідомість, пам’ять, інтелект, продуктивну діяльність. Іншими словами, людина „прийшла” у світ як проблема для природи і для самої себе й виразила цю ситуацію (більш явно або в символічній формі) через світоглядні проблеми. Основні світоглядні проблеми 1. Проблема походження і сутності світу. Тут людина і в історичному плані, і у віковому намагається осмислити світ як ціле, який постає перед нею і протистоїть їй. Кожна людина й кожна епоха завжди вже застає природний і соціальний світ, що визначає існування окремого індивіда й спільноти. Тим-то попервах дитина й доросла людина завжди більше знає про речі й предмети світу й про інших людей, аніж про саму себе. Такі знання про світ є відповіддю на питання: а)чи світ існує сам від себе одвіку й не має меж у просторі й часі; б)чи він створений Богом, якимсь Абсолютним розумом або „Вищою силою”, а тому з їхньої волі можливий його неминучий кінець. І вже спираючись на такі знання, людина розмірковує і про саму себе; звідси випливає 2. Проблема походження і сутності людини. Усвідомлення людиною своєї вищої цінності щодо речей і предметів вже в первісному суспільстві спонукало до роздумів про те, звідкіля, для чого й завдяки чому (кому) вона прийшла у світ. Згодом філософія, релігія і наука намагалися дати відповіді на ці питання, які можна звести до таких: а)людина створена Богом з його власної ласки й волі; б)людина є результат тривалої еволюції природи й культурно-історичного поступу; в такому формулюванні, до слова, немає суперечності з релігійною концепцією, якщо божественне творення уявляти як процес, що тривав кільканадцять мільярдів років; в)людина як вид, що сьогодні населяє планету, занесена з космосу; однак це не суперечить попередній відповіді. 3.   Проблема   життя   і   смерті.   Ця   проблема   є найгострішою для будь-якої людини без огляду на історичну епоху, а також на вік, стать, освіту тощо. Вона випливає з попередньої; людина прагне розв’язати її так, щоб уникнути неминучої смерті й досягнути тілесного або духовного вічного життя. В релігії запорукою цього є глибока віра в Бога й дотримання його заповідей. У науці заперечується принципова можливість досягнення безсмертя, тобто вічного життя. Натомість філософія, залежно від вихідних настанов або визнає таку можливість, або говорить про тотожність життя і смерті. Водночас усі філософські школи і напрями наполягають не на індивідуально-тілесному продовженні людського життя, а в результатах духовно-творчої діяльності. 4. Проблема добра і зла, краси й безладу. Та сама смерть в усі часи вважалася для людей найбільшим злом, або ж покаранням за вчинене людиною зло. Так, монотеїстичні релігії походження зла приписують лише людині, в той час як Бог позбавлений такої характеристики. Тим-то Бог у таких релігіях постає як Абсолютне Добро (Благо). Філософія зазвичай розглядає добро і зло як сутнісно тотожні суперечності, що зумовлюють одна одну й неможливі одна без одної, адже, вважається, що тільки за наявності зла людина може зрозуміти сутність добра. Різновидами добра і зла є, відповідно, краса й безлад. Так, гармонія, любов, узгодженість є не лише характеристиками речей (мистецьких творів), а й учинків, що вмотивовані добрими намірам; вони сприяють розкриттю в людині її якостей і здібностей, тобто несуть їй добро. 1 навпаки, будь-який безлад, приміром, у думках, намірах і діях як неузгодженість, дизгармонія повертається до людини як зло. Особливістю зазначених проблем є те, що людина може їх розв’язувати певною мірою в межах безпосереднього досвіду – це коли приміром, кажуть: погана (зла) людина, добра справа тощо. Однак якщо говорити про добро саме собою, зло саме собою, то їх розуміння можливе в контексті проблеми, навколо якої обертаються всі інші, а саме 5. Проблема смислу життя як настанови на пошуки і досягнення глибинної, сутнісної спорідненості людини зі світом, що є водночас і відповіддю на питання про універсально-космічне і всесвітньо-історичне призначення людини. Отже, можна сказати, що вся реальна людська історія, сукупні знання, досвід і культура є „хресною ходою” на шляху досягнення істини, або відповіді на жагуче питання: „Для чого живе людина?”, або ж „У чому смисл життя?”. Основні передумови становлення світоглядних форм Уже з попереднього викладу випливає, що світогляд має свою історію, оскільки люди в різні часи по-різному тлумачили сутність світу і своє місце в ньому. І якщо стосовно світогляду загалом ми виділяли різні структурні рівні, то в історичному плані можна говорити про різні форми, що, з одного боку, мають спільні   корені,   а   з   іншого   -   особливості   прояву   та функціонування. Перш ніж приступити до характеристики основних форм світогляду, які людство виробило в перебігу своєї історії, варто звернути увагу на такі факти, підтверджені представниками як природничих, так і гуманітарних наук. Йдеться, по-перше, про подібність у загальних рисах розвитку індивіда і роду (тотожність онтогенезу та філогенезу). Це означає, що кожна людина в основних своїх вікових стадіях (дитинство – отроцтво – юність – зрілість) у скороченому вигляді  повторює   відповідні  етапи   становлення  людства, способи їх практичного та духовного виділення з природи та осмислення  цих  процесів.  Водночас, якщо  врахувати,  що духовна історія людства не завжди збігається з традиційною історіографічною     періодизацією,     то     можна     виявити закономірність, згідно з якою людство проходить етапи своєї фізіологічної, психологічної та духовно-інтелектуальної зрілості у   відповідності   з   індивідуально-віковими   особливостями окремої   людини.    З   цього    випливає,    що   світоглядне самовизначення людини і людства здійснюється за приблизно однаковою схемою, і це переконливо довели дослідження вікової психології, антропології, етнології, психоаналізу та інших наук. Це дає також підставу здійснювати структурно-генетичний підхід у визначенні світоглядних форм, коли кожна наступна форма виводиться з кожної попередньої. Тим-то, згідно з усталеним тричленним поділом основних історичних форм світогляду, можна, з певною умовністю, говорити, що міфологія є дитячим світоглядом, релігія – підлітковим, а філософія – відповідає мудрості зрілої людини. По-друге, людина як на світанку своєї історії, так і в усі часи – це не тільки чоловік або тільки жінка. Реально людська сутність розділена і водночас поєднана у протилежних статях, представники якої також по-різному сприймають і тлумачать світ. Або ж по-іншому: світ одвіку розділений на дві сутнісні протилежності і лише так існує і розвивається, однак тільки на рівні людського існування ці протилежності сприймаються й усвідомлюються як „половинки” одного цілого. Така відмінність проявляється, зокрема, в тому, що в жінки назагал переважає чуттєво-емоційне ставлення до світу й розв’язання світоглядних проблем, і такий спосіб корелюється з функціями правої півкулі мозку голови. Що ж до чоловіка, то для нього більшою мірою притаманний раціонально-інтелектуальний спосіб сприйняття; відповідно, корелюється він з функціями лівої півкулі. Це пояснюється,  зокрема,  тим,  що  права  півкуля у  процесі антропосоціогенезу сформувалася значно раніше, ніж ліва, а саме в період становлення й утвердження матріархату, коли функція жінки-матері назагал збігалася з функціями землі-природи. Що ж до логіки, стратегії, а також мовлення, то ці настанови   і   здатності   остаточно   формуються   в   період патріархату і становлення інституту покоління. Ця обставина призвела до того, що розривався природний цикл і в такий спосіб забезпечувалася трансформація родового досвіду. Звідси виникала потреба і здатність передбачати майбутнє. І саме в цей період формується  відчуття  часу  як  міри  спрямованих  і незворотних змін, скінченності речей і смертності людини. Ба, більше – тільки з цього моменту людина фактично приносить Час у світ. Все це дає підставу говорити про структурно-ментальний принцип аналізу світоглядних форм, коли спосіб сиітоглядного сприйняття виводиться з психофізіологічних особливостей індивідуального та історичного становлення суб’єкта світогляду. З цього можна зробити висновок, що такі форми світоспоглядання, як мистецтво та наука, що ми їх також відносимо до специфічних видів світогляду, можна умовно назвати як жіночий та чоловічий. Однак слід зауважити, що Кожна людина, незалежно від статі, реалізує одночасно як чоловічу, так і жіночу світоглядну настанову. Зазначені принципи поділу світоглядних форм дозволяють іробити висновок про те, що світоглядні настанови, врешті-решт, зумовлені не вибором людини, а є природженими і вже відтак зазнають впливу природно-еволюційних, індивідуальних ТВ суспільно-історичних чинників. З огляду на попередні пояснення, ми визначаємо такі основні форми (види) світоглядного самоутвердження людини і людства: а)міфологія; б)релігія; в)філософія; г)мистецтво; д)наука. А оскільки таке самоутвердження здійснюється щодо світу, то ці форми є також способами його відтворення і тлумачення. Ба, більше – саме іавдяки світоглядним формам, а не фізичним якостям і властивостям,, світ як цілісність постає перед людиною. Основні форми світогляду Міфологія („дитяча” форма світогляду) є усною, художньо-образною оповіддю про народження (виникнення) богів, світу і людини. Вона охоплює найтриваліший період у розвитку первісного людства – сотні тисяч років. Новий вид, який виділявся з природи, поєднував у собі природні якості, що залишалися в минулому, й нові, власне людські здібності та якості, зорієнтовані на майбутнє. Тож у такому світосприйманні світ наявний (як природний) і належний (майбутній як людський), а також життя і смерть, добро і зло, людина і космос, душа і тіло тощо зумовлюють одне одного через взаємний перехід, ототожнення і поглинання. Найбільш концентрованого вираження це досягалося в ритуальному танці, структура якого відповідає, з одного боку, структурі Всесвіту, а з іншого – анатомічній поставі людини. Міфічний ритуал-танець ставав щоразу місцем і часом народження світу для людини і людини для світу. Тим-то в міфології проблема життя і смерті, наприклад, розв’язується (тлумачиться) так, що людина приречена разом із богами і природою народжуватися й помирати у відповідності з природними циклами і в такий спосіб досягати вічності. І наш далекий предок справді всім своїм єством реально переживав „тут і тепер” цю подію смерті-народження. Крім того, варто додати, що первісна міфологія поставала і як своєрідна субстанція, ядро, зернина, з якої народжувалися й виростали всі подальші діяльно-предметні та духовні способи освоєння світу (ремесла, торгівля, театр, музика тощо), в тому числі й зазначені види світогляду. Релігія  виростає з  міфу через уявлення людей  про „неспроможність” стародавніх богів задовольнити матеріальні й духовні потреби того чи того народу. Досягає своєї розвинутої форми в монотеїзмі (юдаїзм, християнство, іслам). Вона також є оповіддю, – але вже письмовою – про творення Богом світу і людини. Ця оповідь набуває завершеного вигляду в Священних Книгах: Тора, Талмуд у юдаїзмі, Біблія у християнстві, Коран в ісламі.   Період   їх   формування   збігається   з   остаточним утвердженням   патріархального  (батьківського)  роду,   коли зростає авторитет, роль і значення носіїв соціального та духовного досвіту батьків роду – патріархів. На зміну Богині-Матері   як   „родительниці”  та   берегині   природного  роду приходить Бог-Отець як Творець людського роду, людських здібностей і досвіду. А віра в авторитет батька роду стає прообразом віри в Бога як вирішальну силу й чинник у боротьбі за виживання в природному та соціальному світі. В релігії світ наявний – як людський і земний – наділений негативними характеристиками, які стають потужними морально-психологічними чинниками, що сприяли утвердженню та подальшому існуванню її як світогляду, системи моралі та соціальної організації. Що ж до світу належного, то це є світ небесний і божественний, а отже, бажаний, до якого прагне кожний індивід. Бог у монотеїстичній релігії існує од віку й визначає долю світу й людини, а також гарантує їй після земного життя (за умов дотримання настанов і заповідей) майбутнє безсмертя. І в цьому полягає смисл життя, згідно з релігійними сотеріологічними (спасенними) настановами. Істина християнського вчення, каже німецький філософ 20 ст. Гайдегер, є цілковито істина спасіння. Філософія з часу свого виникнення (з надр міфології та релігії як способів розв’язання проблеми смислу життя) і до наших днів була й залишається світоглядом і такою системою знань, змістом якого є світ і людина, світоглядні проблеми та способи їх розв’язання. Як і попередні форми, філософія також є оповіддю, але вона постає вже як осмислення міфологічних і релігійних оповідей та розв’язання ними світоглядних проблем. Крім того, філософія прагне осмислити і сутність самого світогляду та його формотворень. Вона є своєрідним запереченням попередніх форм через їх поглинання: якщо міф є первісною нерозчленованою цілісністю, своєрідною реальністю, в якій долається суперечність між наявним і належним світом, а релігія – рознесенням протилежних сутностей, то філософія постає як новий синтез, у якому наявний і належний світ стають тотожними через їх вираження в думці, понятті. Адже, наприклад, думка про життя рівноцінна з думкою про смерть саме як думка. Тим-то засобом пізнання у філософії стає розум, що надає їй статусу теоретичного світогляду. Раціонально-теоретична форма з’ясування сутності світу і людини та розв’язання світоглядних проблем у філософії визначає своєрідність філософської мови. Вона не зводиться до назв і термінів, що позначають явища і процеси видимого світу, а є системою понять, принципів і категорій. Німецький філософ 19 ст. Гегель зазначає, що „філософія замінює уявлення думками, категоріями, або, кажучи ще точніше, поняттями”. За допомогою цих понять витлумачується, щонайменше, три світи: а) світ, що протистоїть людині; б)людина, що протистоїть світові; в)відношення людина – світ. Це, наприклад, такі, поняття (категорії), як матерія, свідомість, буття, простір, час, скінченне, нескінченне, душа, дух тощо. Це означає, що коли ми називаємо котресь із цих слів, то в ньому одночасно більшою чи меншою мірою „присутні” і людина, і світ, і відношення між ними. Як бачимо, явища, відображені в таких словах, не можуть бути дані нам у безпосередньому досвіді, тобто ми не можемо вказати на них пальцем чи доторкнутися до них. „Зібрати” їх можна лише думкою, сконцентрованою в понятті. Водночас через категорії „просвічується” глибинна сутність речей: „Категорія є називання сутнього в тому, що власне притаманне його видові”, каже Гайдегер. Мистецтво як форма світогляду є перетворенням світу наявного в належний засобами творчої фантазії та чуттєво-художніх образів відповідно до естетичних ідеалів, смаків, законів та норм. Можна певною мірою говорити, що наявний світ є лише об’єктом,   від   якого   відштовхується   митець   чи   естетично налаштована людина. Або ж, якщо погодитися з тим, що мистецтво відображає,  відтворює світ, то лише через його творення-перетворення. Провідною ідеєю художнього твору чи естетичною настановою  будь-якої людини  у  сприйнятті  природних  та суспільних явищ і міжлюдських взаємин назагал стає смисл життя. Він убачається в тому, щоб знайти гармонію між людиною та природою, митцем та „сприймачем” (реципієнтом) мистецького твору, між індивідом та спільнотою, а також у досягненні злагодженості людини самої з собою. Гармонія там, – каже Ф.Шлегель, де прекрасні всі почуття й потяги”. Наука в її класичній формі – від античності до двадцятого століття – являє собою систему знань, за допомогою яких людина прагне пізнати, описати й витлумачити світ (природний і соціальний) як наявний, або такий, який він є реально. „Наука є спосіб, – каже Гайдегер, – до того ж визначальний, яким для нас постає все, що є”, або ж „наука є теорія дійсного”. Людина тут не може виражати свого ставлення до світу в цілому чи якогось окремого явища або речі. Тобто, ніхто не може, наприклад, сказати, що закон земного тяжіння йому не подобається, бо він здійснюється за чиїмсь лихим задумом. У такому разі – позаяк не відбувається перетворення світу наявного в належний – питання смислу життя не може ні ставитися, ні розв’язуватися. І саме ця особливість класичної науки зумовила її кризу в той час, коли постала проблема граничних онтологічних засад світу, а отже, й існування самої людини. Що ж до сучасної науки, то у своєму прагненні дати відносно завершену картину світу вона одною зі своїх констант, що лежать у фундаменті Універсуму, робить людину. Отже, наука XX – XXI ст. (в сукупності розмаїтих сфер і напрямів) реалізує свій світоглядний потенціал і від знання прагматичного і сутнісного еволюціонує до знання метафізичного, сотеріологічного, спасенного (Шелер), у якому людині відкривається смисл її існування. Кожна галузь знання, кожна форма світогляду, отже, містить у собі тенденцію до найбільшого узагальнення у своїй сфері й виходить на філософський рівень розв’язання смисложиттєвих проблем. Водночас предмет, зміст і проблематика філософії роблять її багатоликою, коли вона залежно від аспекту аналізу проявляє себе чи то як міфологія, чи наука, чи мистецтво. Так, подолання суперечностей (життя -смерть, добро – зло) через їх взаємне заперечення і розв’язання, робить її подібною до міфології. Водночас у філософії, як у релігії, з’ясовується сутність Бога (якщо навіть він заперечується), який постає суб’єктом творення реального та належного світу. Крім того, будь-який філософський напрям або вчення ґрунтується на певних постулатах, що передбачає також віру в їхню істинність, а крім того, віру, якщо не в Бога, то в буття світу, як це властиво для науки. Звернення ж до розуму, віра в його доказову силу й безмежні можливості у витлумаченні проблем світу і людини, також уподібнює філософію з наукою. А оскільки людина здійснює пошук істини, який супроводжується почуттям любові, смаку до істини, наснаженої смисложиттєвими цінностями, то філософія виявляє тут естетичні настанови, що наближає її до мистецтва.