9.Платон

Платон (428-347 до и. е.) — основоположник ідеалістичної тра­диції у філософії. Його об'єктивний ідеалізм проявляється в тому, що первісною відносно світу речей він оголошує ідею.

Основні принципи Ідеалістичного підходу Платона:

1. Усі речі, які реально існують, виникають за допомогою взаємодії ідеї та матерії.

2. Ідеї — це безгілесні сутності, що відіграють у такому синтезі первісну роль, тобто ідеї, так би мовити, реалізуються в матерії, вони знаходяться поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні, складають свій власний «світ ідеального буття».

3. Ідея виступає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей, наприклад «чашність» — основа для всіх на світі чаш.

4. Матерія виступає без'якісним пасивним початком речей. Самі ж речі навколишнього світу виступають у ролі чогось «спрощеного», недосконалого, того, що виявляє себе копією якогось орип'налу, «тін­ню» якоїсь справжньої реальності.

5. Оскільки ідеї знаходяться поза матеріальним світом, люди зму­шені, на думку Платона, все життя бачити лише їх проекції, «тіні».

6. Платон пропонує ісрархізацію ідей. Понад усе він ставить ідею кроси то добро — удосконалену, незамінну, вічну.

7. Пізнання або навіть пізнавальні зусилля відносно ідей висту­пають вершиною пізнавального процесу і свідоцтвом повноцінного життя. Такий шлях до істини передбачає повне зневажання тілес­них задоволень та утіх. Пізнання — це своєрідне «пригадування» того знання про ідеї, яке душа набула під час перевтілення в іншу л'лесну оболонку. Стимулювати пригадування, вважав Платон, у першу чергу можуть заняття філософією.

Платон — автор оригінальної соціальної утопії. Він послідовно критикує всі існуючі форми державного управління і пропонує власну модель, яку складають три ключові класи:

а) ремісники та селяни — виробники матеріальних благ (панує

жадаючий компонент душі, головна доброчесність — по- «В мірність);

б) воїни — захисники держави (афективний компонент, добро­чесність — хоробрість);

в) правителі — філософи — керівництво державою (розумовий, доброчесність — мудрість).

10.Арістотель

Аристотель (384-322 до н. е.) всупереч Платону стверджує, що:

8. Основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначеною, однак вона є потенціальною передумовою існування. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії виступають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей.

9. Усі матеріальні похідні можуть існувати тільки «оформленими», тобто тільки вступаючи в контакт з формою. Таким чином, усі реольні речі — це результат взаємодії матерії та форми, причому остання відіграє головну роль, робить із потенційного буття реальне.

Аристотель вперше відзначив значущість досвіду в теорії пізнання. Причому досвід формує не точне знання, а лише його імовірність. Для того щоб перейти до абсолютно достовірного знання, «дослідний матеріал» необхідно піддати діалектичному «випробуванню», що передбачає, на його думку, виконання кількох критичних мисленнєвих операцій.

Відносно чеснот, що символізують різноманітні позитивні якості людини, Аристотель виділяє два їх типи:

1. діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі —■ мудрістю, практичністю, винахідництвом (мужність, правдивість, помірність);

2. етичні, що будуються на волевій складовій душі та протистоять доброчинностям (наприклад, мужності протистоїть боягузтво).

Аристотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому нале­жить формування закону протиріччя (при незмінних умовах неможли­во, щоб були водночас істинними і якесь висловлювання, і його запе­речення) та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень істинним може бути тільки одне).

У розумінні структури людської душі та форм державного ладу Аристотель був близьким до Платона.