3)Функції філософії:

• світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей

• пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія оздоблює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань

• логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у між індивідуальних та соціально-культурних діалогах

• соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію

• критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу

• виховна — філософія прищіплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

какие именно черты этой специфики более значимы, а какие менее.

Во-вторых, подчеркивание специфики обязательно предполагает представление об истории как многолинейном, многовариантном процессе. Но осознание этой многовариантности не всегда помогает, а часто даже затрудняет понимание того, какие из этих вариантов лучше, а какие хуже (ведь все цивилизации считаются равноценными).

В-третьих, цивилизационный подход отводит приоритетную роль в историческом процессе человеческому духовно-нравственному и интеллектуальному факторам. Однако подчеркивание важного значения религии, культуры, менталитета для характеристики и оценки цивилизации часто приводит к абстрагированию от материального производства как чего-то второстепенного.

Главная слабость цивилизационного подхода заключается в аморфностикритериев выделения типов цивилизации.

24)Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. У 1634 р. завдяки зусиллям П.Могили був відкритий колегіум у Вінниці, а 1636 р. -у Кременці. Перу митрополита належать наступні твори:"Служебник" (1629 і 1639). "Теребнж" (1646), "Літоc альбо камінь"¹ (1644). За загальним визнанням істориків та культурологів П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем.

Погляди П. Могили:

• обстоював ідею розвитку науки і освіти під

егідою церкви

• закликав поширювати освіту в народному

середовищі

• наполягав на пріоритетності духовної

влади над державною

• окреслив образ бажаного володаря -

"філософа на троні", гуманного стосовно

власних підданих, твердого щодо ворогів,

освіченого і мудрого, вірного Богові та

підзвітного йому

Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії. Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов. У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинського мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання,-що дозволяло ознайомити студентів прак­тично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був цер­ковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для

Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеж. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою, а також ітіецьких версій його творів. Клас філософії охоплював гри складники: логіку, фініку та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Арістоте.чя) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквинського (томим).

Погляди вчених Києво-Могилянської академії:

• Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покли-каних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності

• Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи

• Здобуття істини срезультатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному

• Простір є невід 'ємним від речей і середовища, а час - послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил

• Пріоритетне значення має розум; останній здійснює

значний вплив на волю, даючії їй різні варіанти вибору між: добром і злом

• Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого

• Сенс життя -у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних

Філософські курси в Академії викладали провідні мисли­телі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені док­торів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Зав­дяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належа­ли: П.Могила, І.Галятовський. І.Гізель, С.Яворський, Ф.Про-копович, Г.Конинський, Г.Щерватський, Я.Козельський та ін.

41) Культура - совокупность материальных и духовных ценностей, созданных и создаваемых человечеством в процессе общественно-исторической практики, включая творческую деятельность по их производству, а также способы их применения и передачи. В более узком смысле принято говорить о материальной (техника, производственный опыт, материальные ценности, созданные в процессе производства) и духовной Культуры (производство, распределение и потребление духовных ценностей в области науки, искусства и литературы, философии, морали, просвещение и т.д.). Культура - явление историческое, развивающееся в зависимости от смены социально-экономических формаций. В противоположность идеалистическим теориям Культуры, отрывающим духовную культуру от материальной основы и трактующим ее как духовный продукт "элиты", марксизм-ленинизм рассматривает процесс производства материальных благ как основу и источник для развития духовной Культуры; отсюда следует, что в непосредственных или опосредствованных формах Культуры создается деятельностью широких трудящихся масс. Будучи зависимой от материальных условий, духовная Культура не изменяется автоматически вслед за своей материальной основой, а характеризуется относительной самостоятельностью (преемственность в развитии, взаимовлияние культур различных народов и т.д.). В классовом обществе Культура принимает классовый характер, как по своему идейному содержанию, так и по своей практической направленности, что при капитализме выражается в наличии двух Культур в каждой национальной Культуре: господствующей буржуазной и существующей в виде более или менее развитых элементов демократической и социалистической Культуре угнетенных масс. С этим связана необходимость разграничения понятий "Культура буржуазного об-ва" и "буржуазная Культура" (т.е. Культура господствующего класса). Социалистическая Культура, наследуя все прогрессивные достижения прошлого, в корне отличается от современной буржуазной Культуры и по своей идейной сущности, и по своей социальной функции, что отражает общее превосходство социалистического способа производства над капиталистическим. Ее создание и утверждение невозможно без социалистической революции, составной и неотъемлемой частью которой является культурная революция. Отличительными чертами социалистической К. являются: народность, коммунистическая идейность и партийность, научное мировоззрение, социалистический гуманизм, коллективизм, социалистический патриотизм и интернационализм. Руководящую роль в создании и развитии социалистической Культуры играет Коммунистическая партия, под воздействием которой протекает вся культурно-воспитательная деятельность социалистического государства. В условиях социализма происходит расцвет национальных по форме, социалистических по содержанию Культура, интенсивнее становится обмен материальными и духовными ценностями между нациями, культурная сокровищница каждой нации все больше обогащается творениями, приобретающими интернациональный характер. Это способствует формированию будущей единой общечеловеческой Культуры коммунистического общества.

Этапы становления соотношения между цивилизацией и культурой:

1.         Первобытнообщинное общество – средние века. Культура и цивилизация не разведены, культура рассматривается как следование человека за космической упорядоченностью мира, а не как результат его творения.

2.         Возрождение. Культура впервые связалась с индивидуально-личностным творчеством человека, а цивилизация – с историческим процессом гражданского общества, но несовпадений еще не возникло.

3.         Просвещение – новое время. Культура – индивидуально-личностная, одновременно общественно-гражданское устройство общества понятия наложились друг на друга. Европейские просветители использовали термин «цивилизация» для обозначения гражданского общества, в котором царит свобода, равенство, образование, просвещение, то есть цивилизация использовалась для обозначения культурного качества обществаÞ понимание Морганом и Энгельсом цивилизации, как стадии развития общества вслед за дикостью и варварством, то есть начало расхождения понятий.

4.         Новейшее время. Культура и цивилизация разведены, не случайно уже в концепции Шпенглера культура и цивилизация выступают как антиподы.

Материальная культура

1) включает в себя разнообразные по типам и формам «артефакты», где природный материал и объект превращается в вещественный, т.е. в предмет, созданный творческой деятельностью человека. Материальная культура оценивается с точки зрения создаваемых ею средств и условий совершенствования самого человека

2) это предметы ремесел, производства, техника, сооружения, орудия труда, то есть артефакты – все, что сделано руками 3) культура труда и материального производства, культура быта, культура места жительства, физическая культура.

Массовая культура - понятие, которое используется для характеристики современного культурного производства и потребления. Это производство культуры, организованное по типу массовой, серийной конвейерной индустрии и поставляющее такой же стандартизированный, серийный, массовый продукт для стандартизированного массового потребления. Массовая культура - специфический продукт современного индустриального урбанизированного общества.

Национальная культура – это совокупность символов, верований убеждений ценностей, норм образцов поведения, которые характеризуют духовную жизнь человеческого сообщества в той или иной стране, государстве. В государстве однородном в лингвистическом и этническом отношении может быть одна национальная культура. Однако в большинстве стран земного шара имеется несколько национальных культур, как правило, в этих странах можно выделить культуру большинства населения и национальных меньшинств. Между которыми устанавливаются либо отношения диалога, либо культурных конфликтов.

Антикультура - понятие в современной культурологии и социологии, используется для обозначения социокультурных установок, противостоящих фундаментальным принципам, господствующим в конкретной культуре, а также отождествляется с молодежными субкультурами 60х гг., отражающих критическое отношение к современной культуре и отвержение ее как "культуры отцов".

35)Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філо­софська наука) під назвою «гносеологія» (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" — знання, наука; "логос" — учення), але здебільшого епістемологію розгля­дають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це більше явище некласичної філософії.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звер­нути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.

Суб'єкт пізнання —це людина, що постає вихідним пунктом жит-тєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує те-арії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природ-ної, соціальної, суб 'єктивної, розумової, душевної та ін.). який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та па який спрямо-вана пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об 'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

по-друге, що суб 'єкт та об 'єкт співвідносні: об 'єкт на-буває характеристик саме об 'єкта лише у відношенні до певного суб 'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Пізнання – це:

• процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реаль­ності/це інформативний аспект пізнання)

• прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвали­ни (це активістський або вольовий аспект пізнання)

• бажання досягти найважливішого, найпоїитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)

Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати одно-бічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людсь-кої життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від не-повного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.

Рівні пізнання: життєво-досвідне; мистецьке; наукове;

релігійно-містичне; екстрасепсивне.

7)Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

23) Філософія ШпонгауєраДо середины 19 в. все философские течения утверждали, что у человечества должны бить и есть своя цель. Этой целью мог быть бог или а.и., развитие природы, могла быть цель еще не обнаруженная, целью могло быть внутренне спокойствие личности. И только у Ш появляется новый ф-кий мотив, что у жизни цели нет вообще, что она бездушное движение, лишенное цели. Воля – слепой импульс, поскольку этот импульс действует без цели, то никакого успокоения найти невозможно. Это приводит к тому, что человека постоянно мучает чувство неудовлетворенности. Поэтому жизнь – сумма мелких забот, а само счастье человека – недостижимо. Человек сгибается под тяжестью жизненных нужд, он постоянно живет под угрозой смерти и страшится ее. Философия и религия, по Ш, создают иллюзию жизненной цели. Принося временное облегчение людям, поверившим в эти миражи.

Последователь Канта, Воля в ф-фии Ш. - «вещь в себе», представление - - мир единичных вещей.

Тезису рационалистов о разумности мира иррационалисты противопоставили противоположный: мир неразумен, человеком управляет не разум, а слепая воля, инстинкт, страх и отчаяние.

Пассивный нигилизм. Первый европейский опыт переоценки ценностей разума. Онтология Ш. представляет собой учение о воле как первооснове бытия, «воля к жизни» - непознаваемый научными способами иррациональный мировой принцип, активно действующий, свободный и нецелеустремленный. Эта сила бессмысленна, как и сама жизнь. У человека есть только один выход – погасить в себе волю к жизни. Воля – стремление без цели и конца. Жизнь человека не более, чем трагикомедия, страдание, венчанное смертью. Кроме смерти, нет у человека иной цели.

Волюнтаризм – направление философской мысли, преувеличивающее значимость волевых начал в деятельности людей, предполагающее возможность строить и перестраивать общественные процессы в соответствии с наиболее привлекательными проектами, моделями, идеологиями.

В первой половине 19 века два течения философской мысли: философия науки, второе течение - иррационализм. Иррационализм – мировоззренческую установку, в основе которой лежит абсолютизация роли нерациональных, бессознательных мотивов в человеческой деятельности.

Шопенгауэр исходит из мысли о том, что идеализм и материализм неправомерны, уязвимы, ошибочны, так как мир объясняется на основе других вещей.

Представление - исходная точка распадения на объект и субъект. Представление берется в развитом виде. Развитие форм представлений происходит на уровне живой природы. Представление возникает на ответ движения организмов в поисках пищи.

Вторая составляющая мира - воля, некая иррациональная сила. Воля - порыв к жизни. Шопенгауэр различает стадии активизации воли. Волевые начала: 1. притяжение, 2. магнетизм, 3. химизм (неорганические). На живом уровне высшая стадия – 4. мотивированная воля (у человека). Мотивы могут вступать в борьбу.

Существует исходный резервуар волевого начала – абсолютная воля. Исходная мировая воля носит агрессивный, злой характер. Абсолютна слепая воля проявляется на уровне неорганической природы. Прорывается в органический мир в поисках пищи. Так как этот процесс объективный, то в таком же направлении развивается и мир. Все к худшему. Ресурсы ограничены. Со всем этим нельзя ничего поделать, так устроен мир. Философия глобального пессимизма.

Говорил о буддизме (минимум деяний, чтобы не углублять страдания) как о основах своей философии. Крайне негативно относился к христианству. Осознав такое устройство мира человек может сознательно укротить свою волю. Самоубийство - уход из жизни, из-за того что жизнь не удовлетворяет его потребности. Общий потенциал злой воли в результате самоубийства не меняется. Человек должен спокойно смотреть в лицо смерти, ибо воля неуничтожима. Нужно пытаться укрощать свои потребности.

Этика: нужно укрощать волю, не увеличивать количество зла. Только искусство и мораль способны формировать чувство сострадания, а точнее - создавать иллюзию преодоления эгоизма. Сострадание – тождество с другим, открывающее человеку страдание другого человека.