47. Функції гіпоталамуса.

Гіпоталамус — вищий центр регуляції вегетативних функцій Ядра цієї ділянки регулюють різні види обміну речовин (водний, сольовий, вуглеводний, білковий, жировий) і забезпечують сталість внутрішнього середовища організму. Тут розташовані центри кровообігу, дихання, травлення, сексуальності, терморегуляції та ін. При електричному подразненні ядер гі-поталамуса в експерименті можна викликати відчуття голоду, насичення, спраги, статевого збудження, зміни настрою, відчуття сну або бадьорості. Клінічні симптоми враження гіпоталамуса при відсутності органічних змін характеризуються порушенням різних видів обміну речовин і діяльності внутрішніх органів. Аферентні імпульси із внутрішніх органів і кровоносних судин передаються по вегетативних нервах в сітчасту формацію стовбура мозку, а звідти — в гіпоталамус. Із спинного мозку інтероцептивна чутливість проводиться, можливо, по спиномозково-таламічних шляхах до сітчастої формації, а потім — в гіпоталамус. Крім цього, ця ділянка одержує імпульси від соматосенсорних ядер, від морського коника, мигдалеподіб-ного тіла і кори великих півкуль. Еферентні зв'язки гіпоталамуса здійснюються через сітчасту фор-мацію стовбура мозку, яка зв'язана з слиновидільними ядрами і дор-сальним ядром блукаючого нерва. Крім того, через сітчасто-спинно-мозковий шлях імпульси з гіпотала-муса передаються до симпатичних і парасимпатичних ядер спинного мозку. Шляхи, які прямують до ве-гетативних центрів, перериваються на різних рівнях. Під час кожного переключення в лінію проведення імпульсів може бути передана різ-номанітна інформація. На рівні гіпоталамуса відбу-вається зв'язок між зовнішнім і внутрішнім середовищем. Тут сиг-нали із зовнішнього і внутрішнього середовищ перетворюються в реакції ендокринної системи, звідси забезпечується і нервова регуляція діяльності внутрішніх органів. Отже, гіпоталамус є наочним прикладом єдності нервової і гуморальної регуляції.

48. Загальна будова кінцевого мозку.

Кінцевий мозок (telencephalon), або великий мозок, досягає у людини найвищого розвитку, привалюючи за розмірами і за функціональним значенням над іншими частинами і відділами нервової системи, справедливо вважається найскладнішим і найдивовижнішим творінням природи. Кінцевий мозок в еволюції головного мозку хребетних виник останнім. Великий мозок не підмінив функцію якоїсь із частини мозку. Він розвинувся як принципово нове утворення, що взяло під контроль діяльність всіх нервових структур, що виникли раніше. Кінцевий мозок став основою для більш складних форм поведінки і кращого пристосування організму до постійно мінливих умов зовнішнього середовища.

На ранніх етапах еволюції хребетних тварин кінцевий мозок був головним чином пов’язаний з нюховою функцією. У подальшому розвитку великого мозку, структури з нюховою функцією відставали в розвитку, поступово зміщувались вниз та до середини і у багатьох вищих ссавців (вищі примати, включаючи людину) в значній мірі редукувались (стара кора).

До складу кінцевого мозку входять дві великі півкулі і товста горизонтальна пластинка-мозолисте тіло, що з’єднує їх. Залишком порожнини кінцевого мозкового пухиря є бічні шлуночки. Великі півкулі відокремлюються одна від одної поздовжньою серединною щілиною, в глибині якої розміщене мозолисте тіло. Від мозочка вони відокремлені поперечною щілиною. До складу кожної півкулі входять: кора, вузли основи і нюховий мозок.