Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
відродження 3.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
242.18 Кб
Скачать
        1. Мистецтво доби Відродження в Італії

        2. (Екзаменаційні питання)

1. Наукове визначення поняття “Відродження” (“Ренесанс”). Його зміст, особливості, хронологічні та географічні межі. Відродження як культурно-історична доба з поступовим розвитком й розповсюдженням ренесансних ідей. Прогресивний характер образотворчого мистецтва Ренесансу, його народна основа. Подолання містицизму, абстрактності й умовності, притаманних середньовічному мистецтву. Втілення в мистецтві гуманістичних ідей. Антропоцентризм мистецтва Ренесансу. Розвиток реалізму, трактування релігійного сюжету як реальної події. Виникнення й розвиток станкових форм мистецтва. Раціоналізм та наукова основа в творчому процесі митців Ренесансу. Кардинальні зміни в системі художнього сприйняття реального світу. Проблема зображення простору, вивчення перспективи, анатомії, законів освітлення та активне використання наукових знань в практиці образотворчого мистецтва. Виникнення нових технологій, технік і форм образотворчого мистецтва. Синтез архітектури і образотворчого мистецтва. Роль античних традицій в розвитку художньої культури доби Відродження. Періодизація мистецтва та найважливіші художні центри італійського Відродження. Неможливість вичерпного визначення періодизації розвитку нових художніх ідей і форм тільки в межах стильових категорій.

2. Італійське мистецтво Проторенесансу. Історичні передумови розвитку та основні риси художньої культури Проторенесансу. Проторенесанс як суто італійське, обмежене Тосканою і Римом, явище в європейському мистецтві. Зародження нового мистецтва в ХІІ-ХІІІ ст. в Італії в процесі складної взаємодії готичних, візантійських та античних імпульсів. Провідна роль скульптури та живопису.

3. Скульптура Проторенесансу. Пізанська школа скульптури. Риси романського і готичного мистецтва та роль греко-римської традиції в творчості скульпторів пізанської школи.

Нікколо Пізано (Pisano, Niccolo, 1220/25 – 1278/84) – перший представник проторенесансної пластики. Яскравий індивідуальний характер стилю Нікколо Пізано. Кафедра Пізанського баптистерія (1260). Архітектурна композиція та розташування рельєфів і скульптур. Взаємодія античних, готичних та візантійських елементів. Рельєфи “Благовіщення”, “Різдво Христово”, “Поклоніння волхвів”, алегоричні скульптури “Сила” та “Любов”. Рішучий крок до реалістичної форми. Робота над кафедрою Сієнського собору (1268). Наростання в творчості художника готичного впливу. Рельєф “Втеча до Єгипту”. Нікколо Пізано автор першого відомого автопортрета в італійському мистецтві.

Арнольфо ді Камбіо (Arnolfo di Cambio; бл. 1240/5 – бл. 1302/10) – центральна постать в римському та флорентійському мистецтві другої половини ХІІІ ст. Вплив античного мистецтва на формування творчого стилю Арнольфо ді Камбіо, як одного з найяскравіших носіїв проторенесансних ідей. “Гробниця кардинала Аннібальді делла Молара” (1276). Майстерня Арнольфо ді Камбіо у Римі. “Гробниця кардинала Гійома де Брей” (бл. 1282) в Орв’єто. Скульптурні композиції “Оплакування Іоанном Марії” з Берлінського музею та “Благовіщення” з Музею Вікторії і Альберта в Лондоні. Пластична виразність в зображенні фігури людини. Роль Арнольфо ді Камбіо в розвитку проторенесансної художньої культури.

Джованні Пізано (Pisano, Giovanni; бл. 1245 – бл. 1320)найбільш талановитий представник готичного мистецтва в скульптурі Проторенесансу. Тема Мадонни в творчості Джованні Пізано. Кафедра в Сант Андреа у Пістойї (закінчена 1301 р.). Динамічність і величезна емоційність в зображенні багатофігурних рельєфних композицій. Кафедра в Пізанському соборі (1302 – 1310). Стилістичні особливості пластики Джованні Пізано. Живописна виразність його скульптурних рельєфів. Вплив Джованні Пізано на розвиток італійської пластики XIV ст.: Тіно ді Камаіно (Tino di Camaino; бл. 1285 – 1337) у Неаполі, Джованні Бальдуччi (Balducci, Giovanni) у Мілані, Лоренцо Майтані (Maitani, Vitale di Lorenzo) в Орв‘єто .

4. Живопис Проторенесансу. Основні риси проторенесансного живопису. Вплив візантійського мистецтва, як стримуючого фактору опанування італійськими художниками готичної та античної традицій. Рим як головний центр італійського живопису ХІІІ ст. Видатні представники римського дученто: Якопо Торріті (Torriti, Jacopo), Філіппо Русуті (Rusuti, Filippo), П’єтро Кавалліні.

П’єтро Кавалліні (Cavallini, Pietro; бл. 1250 – бл. 1330)подолання “візантійської” площинної манери та активне вивчення пам’яток римського пізньоантичного й ранньохристиянського мистецтва з метою створення нового стилю. Роль Арнольфо ді Камбіо у формуванні художнього світогляду П’єтро Кавалліні. Мозаїчний цикл (“Різдво Богородиці”, “Благовіщення”, “Принесення до храму”) в церкві Санта Марія ін Трастєвері в Римі (1291). Фреска “Страшний суд” в церкві Санта Чечилія ін Трастєвері в Римі (бл. 1293).

Чімабуе (Cimabue, Giovanni; Ченні ді Пепо; бл. 1240 – бл. 1302/3) – найпомітніша постать серед флорентійських майстрів дученто. Оцінка його творчості Віллані та Вазарі. Чімабуе – послідовник “візантійської манери”, який не сприйняв реформи Кавалліні. “Мадонна” з церкви Санта Трініта у Флоренції (бл.1285; Флоренція, галерея Уффіці) – паростки нового розуміння форми.

Дуччо ді Буонінсенья (Duccio di Buoninsegna; бл. 1255/60 – 1319) – найпомітніша постать, засновник Сієнської школи живопису періоду треченто. Основні складові формування індивідуального стилю художника (місцеві, Сієнські традиції, “maniera greca”, ранньопалеологівський живопис, французька мініатюра, твори Чімабуе). Площинність, вишукана декоративність кольору та лінії у сполученні з багатством золотого фону – основні риси стилю Дуччо. Вівтарний образ “Мадонна Ручеллаї” для церкви Санта Марія Новелла (1285; Флоренція, галерея Уффіці). Ікона “Маеста” (1308 – 1311; Сієна, Опера дель Дуомо). Школа Дуччо.

Джотто ді Бондоне (Giotto di Bondone; 1266/67 – 1336/37) – видатний італійський художник, центральна постать серед живописців доби Проторенесансу. Вивчення природи – основа новаторського мистецтва Джотто. Розвиток реалістичних тенденцій в творчих шуканнях майстра. Вівтарна картина “Маеста” (бл. 1310; Флоренція, галерея Уффіці). Розписи верхньої церкви Сан Франциско в Ассізі (1297 – 1299). Фресковий цикл, присвячений історії життя Богоматері та Іїсуса Христа в Каплиці дель Арена в Падуї (бл. 1305). Композиція розташування сюжетів. Вирішення проблеми простору як найважливіше досягнення проторенесансного живопису. Значення художньої реформи Джотто, що знаменувала перемогу в італійському мистецтві нового реалістичного світогляду.

5. Мистецтво Сієни кінця ХІІІ – першої половини XIV ст. Розвиток італійського живопису після Джотто. Основні лінії роз-витку живопису треченто. Аристократичний характер сієнської художньої культури. Збереження елементів візантійської традиції та посилення впливу інтернаціональної готики. Поетичність, вишукана декоративність, витончена емоційність кольору, лінії, захоплення орнаментальними мотивами – основні ознаки своєрідного стилю сієнської школи.

Сімоне Мартіні (Martini, Simone; бл. 1280/5 – 1344) – найталановитіший майстер з послідовників Дуччо. Готичний дух мистецтва Сімоне Мартіні. Фреска “Маеста” в Палаццо Пуббліко в Сієні (1315). Вплив мистецтва Джотто. Готична елегантність в зображенні фігур. Вівтарний образ “Святий Людовік Тулузький коронує Роберта Анжуйського” (1317; Неаполь, церква Сан Лоренцо). Фреска 1328 р. в залі Палаццо Пуббліко в Сієні з зображенням кондотьєра Гвідоріччо да Фольяно, як заклик до військового відродження республіки. “Благовіщення” (1333; Флоренція, галерея Уффіці) Сімоне Мартіні та Ліппо Меммі (Lippo Memmi; І пол. XIV ст.) – вершина сієнської готики. Фресковий цикл на тему життя Св. Мартіна в церкві Сан Франческо в Ассізі (кінець 20-х – початок 30-х рр. XIV ст.). Прагнення художника відтворити реальну атмосферу зображуваних подій. Нововведення в розташування фігур у просторі: не джоттівське – паралельно передньої площини картини, а розміщення їх по всій глибині зображеного простору. Останній, Авіньйонський період творчості (1340 – 1344). Роль Сімоне Мартіні у формуванні інтернаціональної готики в північноєвропейському живопису.

П’єтро (Pietro; бл. 1286 – бл. 1348) та Амброджо (Ambrogio; бл. 1290 – бл. 1348) Лоренцетті (Lorenzetti) – творчість братів як вершина розвитку сієнської школи треченто і як місток до нового відродження флорентійської школи після Джотто. Фрески П’єтро Лоренцетті в каплиці Орсіні нижньої церкви Сан Франческо в Ассізі (1330-ті рр.). Композиція “Зняття з хреста” – вершина творчості майстра. Тенденція до літературної (оповідної) концепції в творчості Амброджо Лоренцетті. Флорентійський період. Картини, присвячені житію Св. Миколая (початок 1330-х рр.). Алегоричний фресковий цикл в Палаццо Пуббліко в Сієні (1337 – 1339). Картини життя міста і села в алегоричній композиції “Добре і зле правління”.

6. Італійське мистецтво XІV cт. Основні риси культури треченто 1330 – 1400 рр. Політична та економічна криза італійських комун. Перемога консервативної “партії порядку” та виникнення тираній. Стабілізація релігійного світогляду. “Теологія здорового глузду”. Протиборство гуманістичних і містичних течій на межі XIV – XV ст. Формування гуманістичного світогляду в італійській літературі. Відставання образотворчого мистецтва від літератури. Компромісний характер творчості художників треченто. Загальмування зростання реалістичних тенденцій і посилення готичного стилю, як чужорідного елементу у традиційній системі художнього мислення італійських майстрів. Наївна безпосередність зображень, зниження ідейної значимості образів, декоративізм, прагнення до витонченості лінії та кольорових сполучень. Бокаччо та Леонардо да Вінчі про італійське мистецтво після Данте і Джотто. Провідне місце живопису в італійському мистецтві XIV ст. Широке розповсюдження фрески. Засилля алегоричних й дидактичних елементів у фрескових циклах. Флорентійська школа живопису другої половини XIV ст. Джоттівська і сієнська традиції. Таддео Гадді (Gaddi, Taddeo; ? – 1366) – фресковий цикл в каплиці Барончеллі у флорентійській церкві Санта Кроче (1332-1338). Мазо ді Банко (Maso di Banco; ? – 1350) – фрески на сюжети з історії св. Сільвестра в каплиці Барді церкви Санта Кроче. Тяжіння до жанровості і водночас збереження виразної ритмічності й монументальності. Відхід після 1340 р. флорентійських живописців від джоттівських традицій. Посилення готичного впливу в кінці XIV ст.

Андреа Бонайутo (Bonaiuto, Andrea di; Андреа да Фіренце; ? – 1377) – автор розписів в Іспанській каплиці флорентійської церкви Санта Марія Новелла (1365–1367) – найпомітнішого фрескового циклу треченто. Сієнські імпульси в творчості художника. Особливості оповідного стилю Бонайутo. Фрескові композиції “Тріумф покаяння” (1365 – 1367) та “Апофеоз Фоми Аквінського”.

Андреа Орканья (Orcagna, Andrea di Cione, detto; бл. 1320 – бл. 1368) – живописець, архітектор, скульптор, мозаїчист, поет, провідний майстер флорентійської школи живопису третьої чверті XIV ст., автор табернакля в церкві Орсанмікеле (Орсаммікеле, Ор Сан Мікеле) у Флоренції (1352 – 1359). Вівтар у церкві Санта Марія Новелла у Флоренції (1357) – строга симетричність композиції.

Нардо ди Чьоне (Nardo di Cione; ? – 1365) один з найбільш ліричних живописців Флоренції. Особливості делікатного, м’якого стилю художника. Фрески “Страшний суд” та “Рай” в каплиці Строцці у флорентійській церкві Санта Марія Новелла (середина XIV ст.). Готична гра ліній в зображенні одягу святих.

Герардо Старніна (Starnina, Gherardo; бл. 1354 – 1408/13) – майстер, творчість якого є важливим ланцюгом між готичною лінією та ідеями раннього Відродження в італійському живопису. Старніна хранитель джоттівської традиції. Фресковий цикл, присвячений св. Антонію в каплиці Кастеллані церкви Санта Кроче у Флоренції (1380-ті рр.). Картина “Фіваїада” (1412 – 1413; Флоренція, галерея Уффіці).

Лоренцо Монако (Monaco, Lorenzo Pietro di Giovanni; 1370/1 – бл. 1422/5) – художник, творчість якого ознаменувала перемогу у флорентійському живопису “інтернаціонального стилю”. Монако – “найготичніший” серед флорентійських майстрів кінця XIV ст. “Благовіщення і чотири постаті святих” (між 1406 – 1410 рр.; Флоренція, Академія). Вівтарний образ “Коронування Марії” (1413; Флоренція, галерея Уффіці).

  1. Італійське мистецтво XV cт.Формування мистецтва Раннього Відродження в процесі тривалої еволюції. Розквіт і широке розповсюдження ідей гуманізму по всій Італії. Основні риси гуманістичного світогляду і його вплив на розвиток нового реалістичного мистецтва. Періодизація розвитку мистецтва Раннього Відродження. Флоренція – центр остаточного формування нового гуманістичного світогляду та естетичних основ мистецтва італійського Відродження. Зародження та еволюція ренесансного портрета як самостійного жанру. Багатогранна взаємодія живописного портрета з медальєрним мистецтвом, станковою і монументальною скульптурою, з іншими жанрами мистецтва.

8. Скульптура.Співіснування різних стилістичних спрямувань в італійській пластиці на початку XV ст. Основні риси “м’якого стилю”. Проблема статуї у флорентійській скульптурі першої чверті XV ст. Конкурс на створення барельєфа для баптистерія Сан Джованні у Флоренції.

Лоренцо Гіберті (Ghiberti, Lorenzo; 1378 – 1455). Основні риси творчого стилю. Синтез елементів “м’якого стилю” та ренесансного реалізму. Проблема живописного рельєфу. Бронзові статуї “Іоанн Хреститель” (1412 – 1416) та “Апостол Матфей” (1419 – 1422) для церкви Орсанмікеле у Флоренції як типові зразки стилю інтернаціональної готики. Робота над бронзовими рельєфами для других дверей баптистерія Сан Джованні у Флоренції (1404 – 1424). Поступовий рух Гіберті до живописного рельєфу. Рельєфи третіх дверей флорентійського баптистерія – “Райські врата” (1425 – 1452) як зразок живописного рельєфу в італійському мистецтві кватроченто.

Нанні ді Банко (Nanni Giovanni di Antonio di Banco; бл. 1375/80 – 1421) – найбільш талановитий скульптор “м’якого стилю”. Тяжіння до більшої природності в трактуванні форми та збереження готичної лінійної стилізації. Статуї пророка Ісаї (1408) та апостола Луки (1410 – 1413) для собору Санта Марія дель Фйоре. Поєднання нових ренесансних рис з елементами готики. Статуї для Орсанмікеле у Флоренції. Рельєф фронтону Порта делла Мандорла (1415 – 1417) собору Санта Марія дель Фйоре. Роль творчих новацій Нанні ді Банко в подальшому розвитку мистецтва раннього Відродження.

Донато Донателло (Donatello, Donatto di Betto Bardi; Донато ді Ніколло ді Бетто Барді детто Донателло; 1386 – 1466) засновник ренесансної скульптури. Реалізм, прагнення до втілення образу сміливої, вольової активної людини – основні риси художнього світогляду Донателло. Особливості ставлення Донателло до античної традиції. Статуя як центральна проблема раннього періоду творчості майстра. “Давид” (1408 – 1409; Флоренція, Національний музей) – перша спроба розвернути постать у просторі. “Євангеліст Іоанн” (1412 – 1415; Флоренція, музей Санта Марія дель Фйоре) – перша, в повній мірі, ренесансна скульптура. Статуї для Орсанмікеле у Флоренції. “Св. Георгій” (1415-1417) – апогей творчих шукань молодого Донателло. Статуї пророків Аввакума та Ієремії для кампаніли Флорентійського собору (1416 – 1435). Статуя „Давид” (бл. 1430 – 1432) – шлях до утвердження оголеної фігури в ренесансному мистецтві. Кінна статуя Гаттамелати (кондотьєра Еразмо ді Нарні) в Падуї (1447 – 1453) – вершина творчих шукань Донателло і найбільш послідовного втілення ренесансного ідеалу людини. Донателло – майстер живописного рельєфу: дві композиції “Бенкет Ірода” (бл. 1425; Сієна, Баптістерій та бл. 1435; Лілль, музей Вікар). Витончена поетичність образів в композиції “Благовіщення” (сер. 1430-х рр.; Флоренція, церква Санта Кроче). Відтворення індивідуального душевного стану людини в рельєфах бронзових дверей старої сакристії Сан Лоренцо у Флоренції (1435-1443). Роль новаторських досягнень Донателло в подальшому розвитку ренесансного мистецтва.

9. Живопис першої половини XV ст. Міцні позиції готичних традицій в італійському живопису. Вплив інтернаціональної готики. Аристократичні риси північноіталійського живопису. Інтерес до пейзажу та світу тварин. Фрески в палаццо Барромео у Мілані та альбом малюнків Джованніно де Грассі з бібліотеки Бергамо. Реалізм в зображенні тварин і готична стилізація в зображенні людей. Збереження традицій пізньої готики в творчості італійських живописців.

Стефано да Верона (Stefano di Giovanni, detto; Stefano da Verona; 1374 – 1451) – лідер веронської школи пізньоготичного мистецтва. Картини “Мадонна у саду троянд” (бл. 1420) та “Мадонна з янголами” (кінець 1430-х рр.; Рим, галерея Колонна). Декоративна вишуканість, аристократизм образів.

Джентіле да Фабріано (Fabriano, Gentile da; бл. 1370 – 1427) – найталановитіший представник “м’якого стилю” і, разом з Пізанелло, останній визначний живописець готичного стилю в Італії. Майстерне володіння точним, витонченим рисунком, блискуче відчуття колориту. Перебування у Венеції (1408 – 1421), Бреші (1414 – 1419), Сієні (1420 – 1421, 1425), Флоренції (з 1422 р.), Римі (1427). Наближення художника до нового реалістичного спрямування. “Мадонна з янголами” (бл. 1415; Нью-Йорк, Метрополітен музей). “Мадонна” (1420; Піза, Національний музей). Світський, куртуазний характер картини “Поклоніння волхвів” (1423; Флоренція, галерея Уффіці).

Пізанелло (Pisanello, Antonio Pisano, detto; Антоніо Пізано; бл. 1390/5 – бл. 1450/5)найвизначніший з майстрів “м’якого стилю”, який зробив рішучий крок до наближення з новим ренесансним мистецтвом. Блискучий рисувальник, витончений живописець і найталановитіший медальєр. Особливості індивідуального стилю Пізанелло-рисувальника. Малюнок в творчості майстра як засіб реалістичного відображення світу. Висока графічна культура і роль лінії в малюнках Пізанелло. Активне використання начерків з натури в роботі над живописними композиціями. “Мадонна з перепелом” (1420; Верона, музей Кастельвеккйо), фреска “Благовіщення” (бл. 1426) в церкві Сан Фермо Маджоре у Вероні. Розписи каплиці веронської церкви Санта Анастазіа (бл. 1438) – композиція “Св. Георгій вирушає на двобій із драконом”. Особливості просторової будови композиції. Картини “Видіння св. Євстафія” (бл. 1450) та “Мадонна із святими Георгієм та Антонієм абатом” (бл.1455; обидві – Лондон, Національна галерея). Живописні портрети Маргерити Гонзага (бл. 1435; Париж, Лувр) та Ліонелло д‘Есте (бл. 1441; Бергамо, галерея Академії Каррара). Пізанелло видатний майстер медальєрного мистецтва. Медалі Іоанна VIII Палеолога (1438-1439), Леонелло д’Есте (дві – 1441 – 1443; одна –1444), Доменіко Новелло Малатести (1445), Вітторіо да Фельтре (бл. 1446), Чечілії Гонзага (1447), Іньїго д‘Авалоса (1449-1450) – усі з Національного музею у Флоренції.

Мазоліно да Панікале (Masolino, Tommaso di Cristoforo Fini; Panicale in Valdarno; 1383 – 1440) – компромісний характер творчості. Тяжіння Мазоліно до прихильників готичного стилю і, водночас, позитивне ставлення до новаторських досягнень свого геніального учня – Мазаччо. Ранні твори Мазоліно. Робота разом з Мазаччо над фресковим циклом у каплиці Бранкаччі церкви Санта Марія дель Карміне у Флоренції. Римський період творчості. Триптих для церкви Санта Марія Маджоре в Римі (бл. 1428). Робота над розписами каплиці св. Катерини церкви Сан Клементе в Римі (1427 – 1431).

Мазаччо (Masaccio, Tommaso di Ser Giovanni di Mone; Томмазо ді Джованні ді Сімоне Кассаї; 1401 – 1428) засновник нового реалістичного живопису в італійському мистецтві першої половини XV ст. Елементи традиції треченто в ранніх творах художника. Вівтарний образ для флорентійської церкви Сант Амброджо “Св. Анна, Мадонна і янголи” (1425; Флоренція, Уффіці) як рішучий крок до розриву з традиціями треченто. Риси ранньоренесансного живопису в картинах вівтаря пізанської церкви Санта Марія дель Карміне (1426). Роль новацій Донателло і Брунеллескі в подальшому розвитку творчого стилю Мазаччо. Втілення ідеї флорентійських гуманістів про високе достоїнство людської особистості в циклі розписів в каплиці Бранкаччі церкви Санта Марія дель Карміне у Флоренції (1427). Фрескова композиція “Трійця” (бл. 1427) у флорентійській церкві Санта Марія Новелла. Живописна ілюзія зображеного в композиції архітектурного простору в реальному архітектурному просторі церкви. Реалізм образів в зображенні донаторів. Роль мистецтва Мазаччо як засновника нового ренесансного реалістичного живопису.

Флоренція як центр становлення й формування ренесансного мистецтва. Утвердження гуманістичного світогляду. Людина як центральна тема мистецтва. Домінування людської фігури в композиціях флорентійських художників. Роль новаторських досягнень Брунеллескі, Донателло, Кверчі та Мазаччо в розвитку ренесансного реалізму. Співіснування готичної інерції й нових ренесансних принципів як віддзеркалення боротьби і взаємодії різних художніх течій в італійському мистецтві першої половини XV ст.

Фра Беато Анджеліко (Angelico, Beato; fra Giovanni da Fiesole; бл. 1387 – 1455) м’який ліризм і казковість поетичних, релігійно-споглядальних творів. Духовна близькість художника до ренесансного світосприйняття. Формування художника під впливом Лоренцо Монако та Джентіле да Фабріано. Шлях художника від традицій треченто, захоплення інтернаціональною готикою і до спроби наслідувати монументально-пластичний стиль Мазаччо. Ікони “Мадонна з немовлям та янголами” (1425; Флоренція, галерея Уффіці), “Коронування Марії” (бл. 1435; Париж, Лувр), “Благовіщення” та “Поклоніння волхвів” з олтаря флорентійської церкви Санта Марія Новелла (бл. 1440) та інші. Фрескові цикли на сюжети з історії Христа у флорентійській церкві Сан Марко (бл. 1435 – 1436) та на житійні сюжети св. Стефана та Лаврентія в каплиці папи Миколи V у Ватикані (1448 – 1451).

10. Італійський живопис після Мазаччо. Флоренція головний центр наукових шукань в італійському живописі. Тісні контакти художників з ученими різних галузей знань (наприклад, архітектора Брунеллескі з математиком Тосканеллі над проблемами перспективи). Науковий трактат “Про живопис” (1435) Леона Баттісти Альберті (Alberti, Leon Battista; 1404 – 1472). Дві основні течії флорентійського живопису та їх представники – “проблемісти” та “оповідачі” ( за визначенням Б. Р. Віппера).

Паоло Учелло (Uccello, Paolo; Paolo di Dono; Паоло ді Доно; бл. 1397 – 1475) – яскравий представник художників-проблемістів. Перспектива як головна проблема творчих шукань художника. Знайомство художника з традиціями північноіталійської готики та візантійського колоризму під час роботи над мозаїками для собору Сан Марко у Венеції в 1425–1431 рр. Готична стилізація і наївна казковість в ранній картині “Двобій св. Георгія з драконом” (не пізніше 1430 р.; Париж, збірка Жакмар-Андре). Флорентійський період творчості. Співробітництво з математиком Антоніо Манетті над проблемами перспективи. Фреска “Портрет кондотьєра-вершника Джона Хоквуда” (1436; Флоренція, собор Санта Марія дель Фйоре). Оптичні спостереження в серії батальних картин Паоло Учелло середини 1430-х рр. з флорентійської галереї Уффіці, Лондонської національної галереї і Лувра. Передача місячного світла в картині “Нічне полювання” (кінець 1460-х рр.; Оксфорд, Ешмолен-музей). Посилення готичних елементів в картині “Двобій св. Георгія з драконом” (бл. 1460; Лондон, Національна галерея).

Андреа дель Кастаньйо (Castagno, Andrea di Bartolo di Simone del; бл. 1421/23 – 1457). Анатомія, структура людського тіла, виразність форми і жесту – головна проблема в творчих шуканнях художника. Подальший розвиток художніх ідей Донателло і Мазаччо в монументальному живопису майстра. Характерні риси стилю Андреа дель Кастаньйо: майже скульптурна виразність живописно-пла-стичної форми, емоційність колориту, прагнення до героїзації образу людини. Влив мистецтва Мазаччо в композиції “Розп’яття з Богородицею, апостолом Іоанном та св. монахами Бенедіктом і Ромульдом” (1440-і рр.; Флоренція, церква Сант Аполлонія). Фресковий портрет Нікколо Маруччі ді Толентіно (1455/6) в соборі Санта Марія дель Фйоре у Флоренції. Тематика фрескового циклу вілли Пандольфіні у м. Леньяйя (1440 – 1450; перенесені в музей Кастаньйо у Флоренції) та особливості пластичної тенденції створення ілюзії простору перед стіною. Фреска “Тайна вечеря” ( бл. 1455; Флоренція, трапезна монастиря Сант Аполлонія).

Доменіко Венеціано (Veneziano, Domenico; бл. 1402 – 1461). Колористичні ефекти – центральна проблема творчих експериментів художника з фарбами. Використання фарб на олійній основі з метою досягнення чистоти й прозорості кольорів. Пізньоготичні елементи в тондо “Поклоніння волхвів” (бл. 1435; Берлін-Далем музей). Флорентійський період творчості. Колористичні досягнення художника в картинах вівтаря св. Лючії (бл. 1445 – 1448; Флоренція, галерея Уффіці). Традиції медальєрного мистецтва Пізанелло в живописних портретах Венеціано.

Фра Філіппо Ліппі (Lippi, Filippo, ditto fra Filippo; бл. 1406 – 1469) – один з найяскравіших живописців оповідного стилю. Інтерес до сюжетної, оповідної проблематики, прагнення відтворити усі жанрові подробиці зображеної події. Посилення світського начала в композиціях художника на релігійну тематику. “Коронування Марії” (1441 – 1447; Флоренція, галерея Уффіці) – портретні зображення донатора і членів родини художника. Реалістична достовірність побутових подробиць в тондо “Мадонна з немовлям” (бл. 1452; Флоренція, галерея Пітті). Характерні особливості нового фрескового стилю, започаткованого художником в композиції “Бенкет Ірода” (1452 – 1464; збірка у Прато). Органічне поєднання засобів Мазаччо з пізньоготичними традиціями.

Беноццо Гоццолі (Gozzoli, Benozzo di Lese; Беноццо ді Лезе ді Сандро; бл. 1420/2 – 1497) – блискучий майстер оповідного стилю, талановитий колорист, автор багатьох фресок на біблійні теми, які він перетворював на багатолюдні сцени з сучасного життя Флоренції. Розписи домашньої каплиці палаццо Медічі Ріккарді у Флоренції (1459). Портретні образи сучасників художника в багатофігурній композиції “Процесія волхвів”. Фресковий цикл, присвячений св. Августіну в церкві Сант Агостіно в містечку Сан Джіміньяно (1467).

11. Живопис Середньої Італії за межами Флоренції. Художнє життя в “карликових” сеньйоріях – Умбрії, Ріміні, Феррарі. Покровительство правителя маленького містечка Урбіно Федеріго да Монтефельтро видатним італійським ученим, архітекторам, художникам.

П’єро делла Франческа (Piero della Francesca; 1410/20 – 1492)один з найвидатніших живописців раннього Відродження. Народні корені мистецтва П’єро делла Франчески. Перебування у Флоренції (бл. 1439 – 1445) і знайомство з досягненнями новаторів мистецтва кватроченто. Джерела формування і характерні особливості монументального стилю художника: чітка композиційна будова, архітектонічність в зображенні фігур, благородна витонченість колориту. Картини “Бичування Христа” (1455 – 1460; Урбіно, Музей), “Хрещення” (бл. 1440 – 1450; Лондон, Національна галерея), “Мадонна делла Мізерікордія” (розпочата 1445 р.; Борго Сан Сеполькро, Комунальна пінакотека) та інші. Робота над фресковим циклом в каплиці церкви Сан Франческо в Ареццо (1452 – 1466). Композиція розташування та стилістичні особливості зображених сцен (“Встановлення Хреста”, “Відвідування царя Соломона царицею Савською”, „Перемога Костянтина над Максенцієм”, „Благовіщення” та ін.). Колористичні досягнення і вирішення проблеми штучного освітлення в композиції “Сон св. Костянтина”. Портретні образи П’єро делла Франчески: диптих “Портрет Федеріго да Монтефельтро” (1465) та “Портрет Баттісти Сфорца” (1972; обидва – галерея Уффіці), “Мадонна зі святими та замовником Федеріго да Монтефельтро” (1474; Мілан, галерея Брера). Вплив творчих досягнень П’єро делла Франчески на подальший розвиток мистецтва європейського Відродження.

11. Мистецтво Італії другої половини XV ст.Соціально-політичні, економічні та культурні умови нової стадії розвитку італійського (насамперед флорентійського) гуманізму. Заснування тираній у містах-державах Північної Італії. Перетворення республіканської Флоренції на сеньйорію. Передчуття економічної й соціально-політичної кризи італійських міст кінця XV ст. Посилення феодальних елементів і поступове наближення феодально-католицької реакції. Розповсюдження гуманістичного руху по всій Італії. Звільнення художника від цехової організації. Леон Баттіста Альберті – перший ренесансний художник нового типу.

Антоніо Поллайоло (Pollaiolo, Antonio di Jacopo Benci, ditto Antonio del; 1431/33 – 1498) – майстерня П’єро та Антоніо Поллайоло. Проблема пластики оголеного тіла в русі. Вивчення пластичної анатомії на науковій основі. Формування і розвиток індивідуального пластичного стилю Антоніо Поллайоло. Гробниці папи Сікста IV (1489-1493) та папи Іннокентія VIII (1492 – 1498) – обидві Рим, собор св. Петра. Твори мілкої пластики з бронзи. “Геракл і Антей” (бл. 1475-1480; Флоренція, Національний музей). Живописні твори “Аполон і Дафна” (1475), “Мучеництво св. Себастьяна” (бл. 1475) – обидві Лондон, Національна галерея. Мідьорит “Битва десятьох оголених” (1470) – програмний твір в розробці проблеми передачі різних етапів руху в момент найвищої активності.

Андреа Верроккйо (Verrocchio, Andrea del, Andrea di Cione; Андреа ді Чоні; 1435/36 – 1488) – ідейний лідер нового покоління флорентійських художників. Новаторський характер скульптур з бронзи: “Давид” (1475; Флоренція, Національний музей) та “Хлопчик з дельфіном” (бл. 1475; Флоренція, Палаццо Веккйо). Сміливе руйнування принципів класичного стилю в скульптурній композиції “Христос та апостол Фома” (1476-1483; Флоренція, церква Орсанмікеле). Кінна статуя кондотьєра Коллеоні (1479-1496) у Венеції – рішучий крок художника в напрямку класичного стилю. Композиція монумента, особливості пластичного трактування форми та ідейний змісту образу. Живописні твори Верроккйо.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.