- •5.Специфічні соціальні структури східної цивілізації (на відміну від західноєвропейської).
- •6. Загальні риси, школи та тенденції філософії Стародавньої Індії та Китаю.
- •7.Захід: «предметно-речове», числове та «пластичне» виникнення стародавнього грецького Всесвіту: від Хаосу до Космосу.
- •8.Досократівська доба давньогрецької філософії, розквіт античної філософії. Характерні риси філософської культури еллінізму.
- •9. Християнсько-середньорічна апологетика і патристика.
- •10. Проблеми людини у філософії Відродження. Гуманізм.
- •11. Натурфілософія епохи відродження.
- •12. Ідеї новітнього наукового методу дослідження у філософії хvii ст.: Раціоналізм та емпіризм.
- •13. Еволюція британського емпіризму. Французький матеріалізм. Німецьке Просвітництво. Основні риси Німецької класичної філософії.
- •14. Гуманістичні напрямки філософії марксизму: метод, суспільство, істина, людина.
- •15. Витоки та основні проблеми української та російської філософської думки, їх соціокультурне та ментальне підґрунтя.
- •17. Гносеологічна та методологічна проблематика в українській філософії другої половини XX ст.. Та російської філософії XX ст.. :різнобарвність ідей, цінностей та матеріалів.
- •18. Провідні ідеї мислителівукраїнської діаспори
- •19.Суттєві риси філософії хх ст.
- •20. Співвідношення філософського плюралізму та монізму : саєнтистські, антропологічні та релігійно –філософські напрями.
- •21. Головні ідеї філософського структуралізму та герменевтики.
- •22. Філософський постмодернізм.
- •23. Теоретичний зміст та розвиток поняття буття.
- •24. Історична еволюція поглядів на матерію, простір та час.
- •25. Феномен свідомості та мовне створення світу
- •26. Сутність , динаміка та методологія наукового пізнання,поняття системного та комплексного підходів
- •27. Постнеокласична ситуація накового пізнання: синергетика – сучасний проект накової та філософської концепції розвитку
- •28.Віртуальна реальність як філософська проблема. Віртуалістика.
- •30. Соціальність: духовні та предметно-практичні виміри людського осягнення світу. Практика як спеціально людський спосіб ставлення до світу
7.Захід: «предметно-речове», числове та «пластичне» виникнення стародавнього грецького Всесвіту: від Хаосу до Космосу.
На відміну від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей і явищу химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.
Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим цілим — Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово "космос" означало стрій, порядок, світо-порядок.
Філософські школи греків були вільними об'єднаннями, в яких навколо глави школи збиралися однодумці, учні. Першою з таких шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом, який висловив думку про єдність матерії як загальної основи сущого. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового початку. Первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення.
Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Піфагорійці вважали початком усього сущого число. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювався як принципи і причини речей. У числі здійснюється синтез єдності і множини, і воно є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. Поряд із безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядалася як гармонійне поєднання протилежних початків через число.
8.Досократівська доба давньогрецької філософії, розквіт античної філософії. Характерні риси філософської культури еллінізму.
В історії розвитку давньогрецької філософії виділяють кілька етапів: досократівський, натурфілософський (VII—V століття до н. е.), класичний період Сократа, Платона й Аристотеля (V—IV століття до н. е.), пізньокласичний період, до якого відносяться елліністична й александрійська філософія (I століття до н. е. — V століття).
Досокра́тики — філософи античного періоду до Сократа (800 — 500 роки до н.е).
Досократики (нім. Vorsokratiker; франц. Presocratiques, англ. Presocratics) — новоєвропейський термін для позначення ранніх грецьких філософів 6-5 ст. до н. е. Твори досократиков відомі тільки за фрагментами, що збереглися у вигляді цитат у пізніших античних авторів (див. доксографіі). Найвизначніші філософи-досократики: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен (Мілетська школа), Піфагор і піфагорійці, Геракліт, Парменід і його послідовники (Елейський школа), Емпедокл, Анаксагор, Демокріт. У центрі уваги всієї філософії досократики — космос, його елементарні першооснови, причини різних природних явищ, тому ця філософія називається також космологічною і натурфілософією. У цілому для східної, іонійської, традиції (Мілетська школа) характерні емпіризм, інтерес до різноманіття матеріально-речового; для західної (італійської) традиції (пифагореизм, Елейський школа, почасти Геракліт) — переважний інтерес до формального, числовому та структурному аспекту речей, перша постановка гносеологічних і онтологічних проблем у чистому вигляді, нерідко релігійно-есхатологічні інтереси. Сумою і підсумком розвитку всієї ранньої філософії стала атомістична система Демокріта.
Новий період давньогрецької філософіїя(класичний) почався з Сократа (5 століття до н. е.). Він відмовився від дослідження космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду. Сократ не заснував школи, але його послідовники, після смерті Сократа, що по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.).
Платон був об’єктивним ідеалістом, тобто він визначав існування об’єктивного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором істинно реального потойбічного світу ідей.
У філософії Арістотеля сполучались і матеріалістичні, й ідеалістичні погляди. Він визнавав реально існуючий світ і створив учення про форму і зміст, розрізняючи сутність явища і форму, якої це явище набирає. Відношення між змістом і формою Арістотель розумів діалектично.
В епоху еллінізму ( 4 століття до н. е.- 5 століття н. е.) продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.