Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
filosofia_2.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
16.12.2018
Размер:
276.48 Кб
Скачать

10. Проблеми людини у філософії Відродження. Гуманізм.

Гуманізм і проблема індивідуальності

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

В наш час питання гуманізму є вкрай важливими. Так, багато говорять зараз про гуманізацію економіки, гуманізацію освіти тощо. Без шанобливого ставлення до людини важко побудувати і сьогодні нормальне суспільство, де було б менше воєн, агресії та несправедливості.

11. Натурфілософія епохи відродження.

Натурфілософія є системою умоглядних уявлень про природу, що розроблялася у філософських вченнях. Антисхоластична спрямованість філософії епохи Відродження приводить до появи пантеїзму як провідної риси всіх натурфілософських вчень.

Пантеїзм - вчення про тотожність Бога і природи. Бог тут втрачає свій надприродний характер, зливається з природою, завдяки чому сама природа починає обожнюватися.

Одним із найвідоміших представників натурфілософії епохи Відродження був німецький кардинал католицької церкви, математик, уродженець містечка Куза в Німеччині Микола Кузанський (1401-1464). Своє вчення він ґрунтує на християнських переробленому неоплатонізмі.

Центральною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму.

Поняття «абсолютний максимум» (нескінченне) і абсолютний мінімум (неподільне, єдине) Кузанський розглядає у своєму найвідомішому творі «Про вчене незнання». Виходячи з неоплатонівського поняття Єдиного як неподільного, Кузанський стверджує, що єдине і нескінченне - тотожні. Абсолютний максимум - це нескінченність, більшого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі - все» - це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з'єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського.

Кузанський заперечує наявність фізичного центра Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром.

Джордано Бруно (1548-1600) поєднує діалектичну ідею тотожності протилежностей Кузанського і геліоцентричну систему Коперника. Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем епохи Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно висуває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геоцентричної доктрини. Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. На відміну від М. Кузанського, який природу розчиняв у Бозі, підносив її до Бога, Бруно, навпаки, Бога «зводить» до природи, саму природу перетворює на Бога, визначаючи її «Богом у речах». Джордано проголосив Всесвіт таким, що дорівнює Богові, а Бог був визнаний як дієвий і внутрішній початок самого матеріального світу.

Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток рене­сансного мислення. Пізніше, разом з розвитком природознавства на експе­риментальних і математичних засадах починається криза і згасання гуманіс­тичної традиції.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]