4. Правові наслідки недійсності правочину

З нічого - ніщо. Це означає, що порочна підстава не здатна забезпечити позитивного результату. Цю тезу відтворив у одній із своїх ухвал Вищий арбітражний суд України: «позовна вимога, заснована на недійсній угоді, є неправомірною» (Див.: Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. 1995, № 1.- С. 145).

Недійсний правочин,- записано у частині 1 статті 216 ЦК,— не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов язані з його не­дійсністю.

До наслідків нікчемності правочинів та наслідків визнання правочинів недійсними Цивільний кодекс України зачисляє реститу­цію, відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

Загальним наслідком недійсності правочину є реституція. (Це латинське слово, означає відновлення, відшкодування, повернення чогось на попереднє місце).

Реституція традиційно вважається виключно цивілістичним по­няттям, хоча для такої узурпації немає достатньої підстави.

Цивілістична доктрина радянського періоду трактувала ресті, гуцію звужено, лише як повернення особою своєму контрагентові того, що вона одержала від нього за недійсним договором.

Повна реституція означає, що учасник недійсного договору повертає все те, що він одержав за договором, і йому повертається все те, що було ним передане другій стороні за цим договором.

Реституція може застосовуватися не лише до звичайних (двосто­ронніх) договорів, а й договорів багатосторонніх, тому термін «дво­стороння реституція», що поширений в літературі, є неточним.

Термін «повна реституція» охоплює усі можливі варіанти недійс­ності договорів, точніше, характеризує суть цієї правової категорії.

Реституція може бути і наслідком визнання недійсним заповіту після прийняття і розподілу спадщини.

Вимога повної реституції була закріплена у статті 48 ЦК 1963 р. як загальний наслідок недійсності угоди: «по недійсній угоді кож­на із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою».

У частині 1 статгі 216 ЦК України цей загальний наслідок сфор­мульовано ширше і точніше. Мова йде не лише про повернення майна в натурі. Якщо воно не збереглося або якщо те, що одержа­не за договором, полягало у виконаній роботі чи наданій послузі, то належить відшкодувати вартість цієї роботи чи послуги.

Повна реституція стосувалася правочинів, зміст яких суперечив вимогам закону, а також правочинів, вчинених неналежними суб'єктами або внаслідок помилки.

Відповідно до Кодексу 1963 р., в літературі почав вживатися термін «одностороння реституція» - коли поверталося те, що бу­ло передане за угодою лише однією стороною. А те, що було пере­дане другою, винною стороною, стягувалося в дохід держави.

Це стосувалося угод, які суперечили інтересам держави та су­спільства, а також угод, укладених у результаті обману, погрози, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості пред­ставника однієї сторони з другою стороною.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України, за напо­ляганням окремих членів Робочої групи, до всіх недійсних догово­рів передбачена виключно лише повна (двостороння) реституція.

Стосовно договорів, які порушили публічний порядок, цю по­блажку, як уже зазначалося, встановлено даремно. Адже, якщо за здійснення терористичного акту виплачено 10 тис. дол., що ці гроші за законом не можна стягнути в дохід держави.

Однак реституція не завжди с можливою. Йдеться про випадки, коли набувачем майна за договором є особа, від якої майно не мо­же бути витребуване, відповідно до статті 388 ЦК (Див.: Юридичний вісник України, 2005, № 20. 25-27 травня.-С. 24-25).

Відшкодування збитків вважалося загальним способом захисту, оскільки його можна було застосувати завжди, крім випадків, встановлених законом. Однак стосовно наслідків визнання угод недійсними діяло фактично інше положення.

Як було зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», при визнанні угоди недійсною суд постановляє рішення про відшкодування зазнаних стороною ви­трат, втрати або пошкодження майна у тих випадках, коли це пря­мо передбачено законом (статті 51-56 ЦК).

А у п. 18 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (з численними змінами та доповненнями), містилося застереження про те, шо законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони або одна із них внаслідок самого факту недійсності угоди (Див.: Збірник роз'яснень Вищого господарського суду.- К., 2003.— С.151).

Така позиція була вельми спірною, а тепер її слід вважати та­кою, що однозначно суперечить загальному правилу, сформульо­ваному у частині 2 статті 216 ЦК, згідно з яким збитки, завдані у зв'язку з вчиненням недійсного правочину, підлягають відшкоду­ванню винною стороною. Мова йде про відшкодування збитків у повному обсязі.

Виняток з цього правила встановлений лише стосовно вчинення правочину під впливом обману або насильсіва: винна сторона зобов'язана відшкодувати збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є загальним способом захисту, таке від­шкодування може бути наслідком кожного недійсного правочину, який було вчинено з вини однієї із сторін.

Чи можна назвати незаконний правочин деліктом?

Однозначної відповіді на це питання в правничій літературі радянського періоду не було.

Професор О. А. Красавчиков вважав, що делікт може мати міс­це і у формі правочину. Незаконність «домовленості» сторін пере­творює правочин у правопорушення, тобто позбавляє цю домов­леність її юридичної природи (Красавчиков О. А Юридические факты в советском гражданском праве.-М., 1958.-С. 121).

Як зазначали професор О. А. Пушкін га доцент В. М. Самойленко, одна і та ж дія може бути одночасно і кримінальним, і цивільним деліктом. ( Див.: Гражданское право Украини. Часть 1.-Х., 1969.- С. 223.)

З такими висловлюваннями слід погодитися. Тому кожну дію, заборонену законом або договором, ми можемо називати делік­том -договірним чи недоговірним.

Порушення вимог закону, моральних засад суспільства при вчиненні правочину викликає ланцюгову реакцію настання неба­жаних для одного з учасників, але бажаного для інших заінтересо­ваних осіб, правових наслідків.

Ці правові наслідки започатковуються оголошенням правочину нікчемним або анулюванням його (визнання недійсним) судом.