Лекція 3. Проблеми недійсності правочинів

1. Класифікація правочинів, вчинених з відступом від вимог закону

2. Спеціальні моделі нікчемних та оспорюваних правочинів.

3. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону.

4. Правові наслідки недійсності правочину.

1. Класифікація правочинів, вчинених з відступом від вимог закону

Правочини, які вчинені з відступом від вимог закону, можна поділити на дві групи.

Перша - це правочини, які порушують правові заборони, тому вони можуть бути названі протиправними.

Друга - це правочини, учасники яких знехтували певними пере­шкодами, рекомендаційними нормами закону. Вони не є результатом невиконання юридичного обов'язку, а тому і не є протиправними.

Професором В. П. Шахматовим було введено у юридичну лек­сику поняття «модель протиправного правочину», яке заслуговує на його подальше використання.

Моделлю протиправного правочину В. П. Шахматов називав сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, яка, виражаючи невідповідність конкретного правочину вимогам закону, обумов­лює настання суспільно шкідливих наслідків і, в результаті, засто­сування визначених законом мір державного примусу (Шахматов В. П. Проблемы защиты субьективных гражданских прав при признании сделок недействительными.-Красноярск, 1981).

У ст. 48 ЦК 1963 р. було сформульовано загальне правило: «недійсною є уго­да, яка не відповідає вимогам закону».

Під сферу її дії підпадала кожна угода, у якій були порушені вимо­ги закону. Але, насамперед, вона застосовувалася до правочинів, у яких незаконним був зміст.

У Цивільному кодексі України аналогічної статті немає, проте загальна модель недійсного правочину може бути сконструйована на підставі частини 1 статті 203 ЦК: недійсним є такий правочин, який суперечить вимогам Цивільного кодексу, інших актів цивіль­ного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Хоча у статті 48 ЦК 1963 р. було записано: «недійсною є уго­да», однак, незважаючи на слово «є», угода, для її недійсності, ма­ла в абсолютній більшості випадків бути визнана такою судом.

У статті 215 ЦК теорія абсолютної недійсності правового акта здобула повне аконодавче закріплення.

У російськомовній літературі абсолютно недійсні правочини були названі «ничтожными сделками». Професор О. Огоновський називав їх «неважними».

Як записано у частині 2 статті 215 ЦК, нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

У Цивільному кодексі України правочинів, оголошених нікчем­ними, чимало. Ними є, зокрема, ті:

1. щодо яких не дотримана вимога про нотаріальне посвідчення (стаття 220);

2. що вчинені без згоди органу опіки та піклування (стаття 224);

3. що вчинені недієздатною особою (стаття 226);

4. що порушують публічний порядок (стаття 228).

Недотримання письмової форми породжує нікчемність догово­ру дарування майнового права та договору дарування з обов'язком передати дарунок в майбутньому (стаття 719 ЦК), договору стра­хування (стаття 981 ЦК).

В окремих випадках нікчемними оголошені частини правочину. За статтею 739 ЦК, нікчемною є умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти. Нікчемною є умова договору доручення, за якою сторони не мають права відмовитися від договору (стаття 1008 ЦК).

Згідно зі статтею 1157 ЦК, нікчемною є та умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учасникові річ, що бу­ла подана на конкурс.

Нікчемним оголошено заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення (стаття 1257 ЦК).

Судова і нотаріальна практика твердо стояла на позиції нікчем­ності тієї частини заповіту, в якій обійдено право окремих категорій спадкоємців (дітей, непрацездатних дружини, батьків) на обо­в'язкову частку у спадщині. Якщо у заповіті не було зазначено про право, наприклад, непрацездатної дружини на обов'язкову частку у спадщині, нотаріуси при виданні свідоцтва про право на спадщину самі робили відповідне коригування, без рішення суду про визнання заповіту частково недійсним. Отже, нотаріус сам ніби «підправляв» заповіт, не беручи до уваги ту його частину, яка явно розходилася із законом. Така нотаріальна практика - яскраве підтвердження розу­міння суті нікчемності правочину чи його частини.

За частиною 3 статті 1235 ЦК, заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Хоча у цій нормі немає вказівки на нікчемність части­ни заповіту, у якій знехтувано право на обов'язку частку, її нікче­мність не може викликати сумніву.

Нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. До­даткового визнання його недійсності за рішенням суду Цивільний кодекс не вимагає. ( Із змісту статті 207 Господарського кодексу випливає принципово інший висновок: «господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держа­ви і суспільства, або укладено всупереч господарській компетенції, «може бути визнано судом недійсним повністю або в частині»).

Слід при цьому звернути увагу на умовність терміна «право­чин», оскільки те, що незаконне, не може вважатися правочином. Проте для зручності користуємось цим терміном.

За певних умов нікчемний правочин може бути легалізований судом.

Другу групу правочинів становлять ті, на які поширюється презумпція правомірності. Це значить, що ніхто не має права заявляти про їх незаконність. Серед цих правочинів абсолютну більшість становлять ті, які на­справді повністю відповідають вимогам закону, моральним заса­дам суспільства. Проте за презумпцією правомірності може хова­тися і незаконний правочин, у якому відповідні порушення не про­являються ззовні, а є невидимими. Ці порушення стануть явними лише у разі їх підтвердження рішенням суду.

Ця група правочинів названа оспорюваними, тобто такими, що можуть бути предметом спору. Професор О. Огоновський називав їх «оспоримими».

Заінтересована особа має право пред'явити до суду позов про визнання правочину повністю або у певній частині недійсним. Са­ме таким мас бути тлумачення частини 3 статті 215 ЦК. Запере­чення правочину (усне чи письмове) без звернення до суду з позо­вом правового значення не має.

У літературі окремі автори використовують словосполучення «заперечний правочин», однак воно не відображає суті поняття. Адже можна заперечувати правочин, обурюючись поведінкою продавця, який продав неякісну річ, але так і не звернутися з відповідним позо­вом до суду. Отже, заперечення правочину не означає його оспорення. Оспореними можуть бути, зокрема, правочини, вчинені під впли­вом помилки, обману, насильства, внаслідок дії важкої обставини.