- •Спеціальні моделі нікчемних та оспорюваних правочинів.
- •Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону.
- •Правові наслідки недійсності правочину.
- •1. Класифікація правочинів, вчинених з відступом від вимог закону
- •2. Спеціальні моделі нікчемних та оспорюваних правочинів
- •1. Правочин, вчинений малолітнім за межами його дієздатності
- •2. Правочин, вчинений неповнолітнім без згоди батьків або піклувальника
- •3. Правочин, вчинений особою, дієздатність якої обмежена
- •4. Правочин недієздатної особи
- •5. Правочин, вчинений дієздатною особою, яка не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними
- •6. Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною
- •7. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування
- •8. Правочини, які порушують публічний порядок
- •9. Вчинення правочину через помилку
- •10. Вчинення правочину внаслідок обману
- •11. Вчинення правочину під впливом насильства
- •12. Правочин, вчинений внаслідок важкої обставини
- •13. Фіктивний правочин
- •14. Удаваний правочин
- •15. Правочин, вчинений з порушенням вимог закону про форму
- •3. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону
- •4. Правові наслідки недійсності правочину
3. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону
Як уже зазначалося, в окремих випадках вчинення правочину, що суперечить загальним вимогам (стаття 203 ЦК), має наслідком його нікчемність.
Легалізація (санація, конвалідація) нікчемного правочину самими його учасниками, батьками, опікуном чи піклувальником у Кодексі 1963р. передбачена не була.
Цивільний кодекс України, враховуючи вимоги життя, вперше передбачає таку можливість, що є черговим доказом його демократизму.
Як зазначено у статті 31 ЦК, малолітня дитина не може вчинити правочину, який виходить за межі дрібного побутового. Але, якщо це сталося, укладений такою дитиною договір не завжди суперечив її інтересам, тому батькам, опікунові надано право визначитися щодо цього. Якщо протягом одного місяця ними не буде заявлено претензії до другої сторони, вважається, що договір, вчинений дитиною за межами її дієздатності, є дійсним. За відсутності такого схвалення - договір є нікчемним.
Санація правочину можлива і тоді, коли він був вчинений підлітком без згоди батьків або піклувальника, а також особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника.
Хоча, відповідно до частини 2 статті 41 ЦК, недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого правочину, правило частини 1 статті 226 ЦК згладжує категоричність такої заборони: в період ремісії такі особи можуть розуміти значення своїх дій. А тому було б неправильно позбавляти їх абсолютної можливості вчинення дрібних побутових угод, наприклад, купівлі продуктів харчування чи предметів особистої гігієни.
Договір, зміст якого суперечить закону, може бути виправлений шляхом внесення до нього зміни або складення нового тексту договору (Див.: п. 2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»). Договір, укладений усно, може бути згодом оздоровлений його учасниками у разі письмового оформлення їхнього волевиявлення.
Способом санації можна вважати і неподання особою, права якої порушено, позову про визнання правочину недійсним протягом позовної давності.
Судова легалізація, тобто визнання недійсного правочину дійсним за рішенням суду, була передбачена Цивільним кодексом 1963 р. лише у статті 47: якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а друга ухиляється від нотаріального «оформлення» угоди, суд має право за вимогою сторони, що виконала угоду, визнати угоду дійсною.
Найперше, слід звернути увагу на те, що правило статті 47 ЦК поширювалося лише на двосторонні угоди (договори), оскільки у ній йшлося про дві сторони.
Після смерті К. спадкоємцем стала її сестра 3. До суду з позовом про визнання дійсним договору довічного утримання звернулася Л.. Позивачка стверджувала, що уклала з К. договір довічного утримання усно, протягом двох років виконувала свої обов'язки за цим договором. Суд в позові відмовив.
При розгляді справи перед судом виникло два питання, на які належало відповісти. Перше: чи може факт укладення договору, який мав бути посвідчений нотаріусом, підтверджуватися показами свідків? Прямої відповіді на це запитання у кодексі не було. За статтею 44 ЦК 1963 р., якщо угода не була виконана в момент її укладення, покази свідків могли засвідчити факт її укладення лише за умови, що сума угоди не перевищувала 100 карбованців.
Договір довічного утримання не виконується в момент його укладення, а тому правило статті 47 ЦК 1963 р. могло бути реалізовано лише тоді, коли факт його укладення та зміст були підтверджені письмовими доказами.
По-друге, мало бути доведено, у тому числі і показами свідків, що, незважаючи на нагадування однієї сторони, друга зволікала з нотаріальним посвідченням.
Тому відмова в позові Л. була обґрунтованою.
В іншому випадку Т. звернувся до Р з проханням терміново позичити велику суму грошей під заставу автомобіля. Сторони уклали письмовий договір, але через пізній час він не був посвідчений нотаріусом. Протягом місяця Т. відтягував нотаріальне посвідчення договору застави. Суд мав усі підстави для визнання цього договору дійсним, оскільки волевиявлення сторін не викликало сумніву.
Згідно зі статтею 220 ЦК, легалізація судом недійсного (через відсутність нотаріального посвід чення) договору мас пов'язуватися з наявністю письмового підтвердження факту його підтвердження.
Незважаючи на те, що за статтею 47 ЦК 1963 р. легалізації могли піддаватися лише договори^ судовій практиці відомі випадки легалізації заповітів. Оскільки з -аповіти стосувалися майна, що не викликало зацікавленості з боку фінансових органів держави, суди іноді визнавали діПсними не липне заповіти, складені письмово, а й ті, що були оголоілтені при свідках усно. Рішення суду обґрунтовувалося виключи іст ю ситуації, щез полягала у відсутності службової особи, яка могла б» екстрено посвідчити заповіт.
Новелою Цивілгьного кодексу/ України є і можливість судової легалізації одностороннього пра вочину у разі недодержання вимоги закону про його- нотаріальне посвідчення.
Правило части пи 2 статті 219 ЦК стосується головним чином заповітів. Тобто, заповнена прогалина у регулюванні поширених життєвих ситуацій, коли особа раптово потрапляє в полон неочікуваних обставин, з яких вона уже не може вийти живою (альпіністи, туристи, скотарі на високогірних пасовиськах тощо).
Суду надано право легалізує ати також правочини, які вчинені особами за межами їхньої дієздатності, за умови, що зміст цих правочинів не суперечить їхнім інтересам.
Правочин, який оголошений законом нікчемним, може бути оспорений учасником аЕ5о іншою заінтересованою особою шляхом подання до суду позову про визнання його дійсним (частина 3 статті 215 ЦК).
Відповідно до п 15 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р., якщо буде встановлено, що угода, яку сторони уклали, суперечить вимогатм закону, суд постановляє рішення про визнання цієї угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угод_и, яку вони мали на увазі (в ред. за станом на 25 грудня 1992 р.).
Однак така поз. иція не була безспірною. Якщо суд визнав недійсним той договір, який сторожіи виписали на папері, і не констатував дійсності т шого договору, відсутня причина для застосування відповідних наслідків.
К. уклав з П. договір дарування половини будинку. Насправді, як було встановлено згодом, між сторонами було укладено договір купівлі-продажу. Цей «договірний муляж» був зініційований К., яка не бажала, щоб її колишній чоловік одержав право першого покупця (стаття 362 ЦК).
У цій ситуації заінтересованій особі слід було пред'явити позов не про визнання договору між К. та П. недійсним, а про переведення на неї прав та обов'язків покупця.
Отже, у разі доведення удаваності правочину, суд ніби знімає з реальних фактичних відносин сторін чужу правову оболонку і накриває їх тією правовою оболонкою, яка відповідає характеру того, що відбулося насправді.
Як уже зазначалося, кожен правочин, який не оголошений законом нікчемним, за позовом заінтересованої особи може бути визнаний недійсним судом у разі порушення його учасниками загальних вимог, сформульованих у статті 203 ЦК.
Визнається недійсним правочин чи договір? Над цим питанням розмірковував, певно, Господарський суд АРК, перш ніж записати у своєму вердикті: «чинне цивільне законодавство містить підстави для визнання недійсними правочинів (сделок), а не договорів» ( Юридическая практика, 2003, № 22.- С. 19-20).
Цей приголомшливий висновок не має під собою щонайменшої підстави, адже договір є одним із видів правочинів.
Відповідно до статті 56 ЦК 1963 р., угода, яка була укладена внаслідок помилки, могла бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
За статтею 55 ЦК 1963 р., позов про визнання недійсною угоди, яка була укладена особою, котра не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, мав бути поданий цією особою.
Таке чітке законодавче визначення особи позивача було помилковим, воно суперечило стаггі 4 ЦПК 1963 р., за якою право на звернення до суду за захистом мала «усяка» заінтересована особа.
У Цивільному кодексі України немає особливих застережень щодо особи позивача у справах про визнання правочинів недійсними. Ним за статтею З ЦПК України, може бути «кожна» особа, якщо її права, свободи чи інтереси порушені цим правочином. Відповідно до цього, право на оспорення правочину має той, хто його вчинив, а також інша заінтересована особа.
Ф. подала до Т. позов про визнання заповіту недійсним. Позивачка стверджувала, шо В. неодноразово обіцяла скласти заповіт на її користь. Після смерті В. виявилося, шо вона склала заповіт на користь Т.
Ф. не є спадкоємцем за законом, а отже, навіть у разі визнання заповіту недійсним, у неї не виникне право на спадкування. Обіцянка скласти заповіт не має правового значення, тому Ф. не можна вважати заінтересованою особою. Вона, безперечно, є носієм інтересу, але такого, що не захищається судом.
При вирішенні справи за позовом Сумського м'ясокомбінату до І. Г. та Г. Г. про визнання недійсним договору дарування будинку Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі відзначила, що «м'ясокомбінат не є стороною договору дарування; цей договір не створював для нього ніяких прав і не покладав на нього будь-яких обов'язків», а тому він не може вважатися заінтересованою особою.
Інформація про цю справу була опублікована під такою рубрикою: «Суд прийняв і вирішив по суті позовну заяву про визнання договору дарування недійсним від особи, яка не вправі пред'являти даний позов» (Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- № З, 1995 (Частина друга).- С. 210-211).
За захистом свого права або інтересу особа може звернутися особисто. Вимагати судового захисту можуть її представники.
Позов про визнання правочину недійсним після смерті сторони може вимагати її спадкоємець.
Випадки пред'явлення позовів про визнання договорів недійсними особами, які не мають на це права, непоодинокі. (Юридическая практика, 2005, № 17, 26 апреля.- С. 3).
Чи має право на оспорення договору, укладеного внаслідок обману чи насильства, сторона, яка вчинила ці протиправні дії? Можна вважати, - так, оскільки правопорушника, у якого прокинулася совість, також можна назвати заінтересованою особою.
Щодо перспектив задоволення такого позову, то все залежатиме від позиції другої сторони, потерпілого.
На особі, яка оспорила правочин, лежить тягар доведення обставин, що спростовують презумпцію його правомірності. Якщо це їй вдасться, суд постановить рішення про визнання правочину недійсним.
Визнання договору недійсним є наслідком недотримання сторонами вимог закону в момент його укладення. Проблема розірвання договору може виникнути лише щодо договору, укладеного відповідно до вимог закону. Підставою для розірвання договору є невиконання або неможливість виконання (здійснення) тих обов'язків і прав, які виникли у сторін, учасників цього договору.
Отже, визнання договору недійсним і розірвання договору -різні за змістом правові категорії.
Закон України «Про приватизацію державного майна» у статті 27 відступає від цього теоретичного положення: «На вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним у разі невиконання другою стороною зобов'язань, передбачених цим договором, у певні строки...».
Такий договір міг би бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде доведено, що покупець у момент його укладення не мав наміру виконувати його умови.
Донедавна ні у кого не виникало сумнівів у тому, що однією із підстав виникнення зобов'язання є договір. А тому проблема недійсності стосувалася саме договору як юридичного факту, з якого виникли відповідні правовідносини.
У Господарському кодексі України це усталене теоретичне питання поставлено «з ніг на голову». Мова йде не лише про такі словесні комбінації, як «господарське зобов'язання..., вчинене з метою...»; «господарське зобов'язання... укладено»; «розірвання господарського зобов'язання», котрими слід нехтувати як теоретично помилковими.
На підставі статті 207 ГК «Недійсність господарського зобов'язання» почали поширюватися абсолютно безпідставні думки, наче недійсність господарського договору і недійсність господарського зобов'язання - це різні речі.
Зобов'язання є наслідком укладення договору. Зникає підстава (договір) - зникає і те, що з неї постало.