Національна академія внутрішніх справ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

Начальник кафедри

філософії права та юридичної логіки

полковник міліції,

доктор філософських наук, професор

О.І. Гвоздік

НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

„ФІЛОСОФІЯ

Лекція 2

ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ

2011 рік

Мета: розкриття сутності історичних типів філософії як форми суспільної

Ключові поняття. Перед філософія. Античність. Середньовіччя. Схоластика. Апологетика. Номіналізм. Реалізм. Відродження. Натурфілософія. Пантеїзм. Гуманізм. Раціоналізм. Емпіризм. Індукція. Дедукція. Новий свідомості та теоретичного світогляду.

ПЛАН

1. Філософія Стародавнього Сходу.

2. Антична філософія, її космоцентрична спрямованість.

3. Філософія середньовіччя Філософія Відродження.

4.Філософія Нового часу та Просвітництва

5. Класична німецька філософія.

6.Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, марксизм та ін.)

час.

1. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Генезис філософії — тривалий процес. Вважається, що вопа виникла в середині І тис. до н. е. одночасно в трьох осередках стародавньої цивілізації — у Китаї, Індії та Греції. Можливими передумовами для народження філософії були: стрибок у розвитку продуктивних сил і виникнення у суспільстві товарно-грошових відносин, ослаблення родоплемінних структур і формування перших держав; посилення опозиції традиційним релігіям та її ідеологам (особливому прошарку жерців), критика нормативних моральних настанов і уявлень; наростання критичного духу та накопичення знань.

У Стародавньому Китаї її положення були викладені в "Книзі пісень", "Книзі історії", "Книзі змін", "Книзі обрядів". Усі вони разом із літописом утворюють давньокитайське "П'ятикнижжя". Про передфілософію Індії свідчить ведична література (від санскр. "Веди" — знання). Передфілософія Греції існувала в трьох різновидах: гесіодівська, гомерівська та орфічна.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті передфілософія не перетворилась на філософію, у Китаї часто зливалася з повсякденною моральною свідомістю, а в Індії — з релігійно-міфологічним світоглядом. Така різноманітність генезису визначила своєрідні шляхи формування систематизованого філософського знання в різних осередках стародавньої цивілізації.

Так, у Стародавньому Китаї існувало шість філософських шкіл: конфуціанство, моїзм, школа закону, даосизм, "інь-ян" (натурфілософи) і школа імеп. Засновником конфуціанської школи вважається Кун Фуц-зи(Конфуцій) (551—474рр. дон. е.). Його головний твір "Лунь юй" ("Бесіди та висловлювання") — збірка переважно моральних повчань. Цю книгу кожний освічений китаєць вивчав напам'ять ще в дитинстві, а вивченим керувався все своє життя.

У центрі вчення Конфуція — взаємовідносини між людьми та проблеми виховання, а його характерна особливість — культ минулого. У давнину, за Конфуцієм, на дрібниці не звертали уваги та поводились гідно, уникали людей з брутальною мовою та грубими манерами, а тепер принципів обов'язку не дотримуються, погане не виправляють, вчаться заради слави, обманюють, зривають свій гнів на інших, вчиняють чвари, не вміють виправляти своїх помилок, позбавлятися недоліків. Жити щасливо — означає бути у згоді з самим собою, з іншими людьми та світом. Філософ дав розгорнутий образ людини, яка дотримується його моральних заповідей. Цей "благородний муж" відданий обов'язку та закону, вимогливий до себе, радіє лише належному, йде па смерть заради людинолюбства, йому можна довіряти великі справи, він у доброті не марнотратний, у бажаннях не жадібний, у величі не гордий, він — усебічно розвинута особистість.

У силі морального прикладу Конфуцій бачив також ключ для управління народом. Він вважав, що його керівники повинні поєднувати якості філософів, літераторів, вчених і чиновників. Конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю до 1949 p., а на Тайвані залишається дотепер.

Школу моїзму в Стародавньому Китаї заснував філософ Мо Ді (Моцзи) (474—400 до н. е.). Як і конфуціанство, моїзм займався головним чином етико — політичною проблематикою. Проблеми об'єктивної картини світу, буття та небуття, становлення, одиничного та загального в їх абстрактно-філософському аспекті у філософії Китаю вперше поставив даосизм ("дао" — правильний шлях розвитку Китаю та морально-політичної поведінки людини). Засновником даосизму вважається Лаоцзи — сучасник Конфуція. Даосисти уявляли "дао" початком, першоосновою та завершенням усього, що існує, первинним щодо ставлення, навіть, до неба і Бога. "Дао" вічне, нестворене та всюдисуще, безтілесне, найдрібніше, нескінченне, невизначене та суперечливе.

Представники даосизму — противники знань у народу (важко керувати народом, коли в нього багато знань), прибічники невеликих, нечисленних та роздрібнених держав. Люди не повинні змінювати місце проживання, відвідувати інші держави. Водночас шлях "дао" — шлях миру: війна породжує нещастя, мудрий правитель не розпочинає війни першим, він поступається перед сусідами, а перемігши, не прославляє себе перемогою. Тільки в такій державі та за таких правителів їжа в народу — смачна, одяг — гарний, житло — зручне, життя — радісне. Пізніше даосизм перетворився на релігію — систему забобонів та чар, яка має небагато спільного з його початковим філософським змістом.

Проте було б помилковим робити висновок, що філософія у Стародавньому Китаї проповідувала тільки культ добра, моральності, миру та благополуччя. Це стає очевидним, наприклад, з аналізу філософії школи закону (за європейською традицією — легізму). "Законники" в теорії та на практиці заміняли переконання примушуванням і покаранням, а совість — страхом; їх ідеалом був правитель — деспот, а вищою метою — перемога свого царства в боротьбі з іншими державами; в управління вопи впроваджували кругову поруку та взаємні доноси.

Ідеї "законників" найповніше відображені у вченні Шан Яна (390— 338 р. до н. е.), викладеному в трактаті "Книга правителя області Шан". У ньому стверджується, що доброта та людинолюбство — мати злочинності, справжня доброчесність походить від покарання, до такої доброчесності можна прийти лише шляхом смертних кар та примирення справедливості з насиллям, лад необхідно наводити до того, як спалахне безладдя, для чого необхідно: 1) частіше карати ніж нагороджувати; 2) карати жорстоко, викликаючи трепет; 3) жорстоко карати за дрібні злочини (людина, яка впустила по дорозі жарину, карається смертю), тоді великим не буде звідки взятись; 4) роз'єднувати людей взаємною підозрою, слідкуванням та доносами. Тільки так можна створити країну, в якій народ боїться державних законів та слухняний у війні, в якій народ піде на смерть за правителя.

Своєрідний підсумок давньокитайської філософії підбив інший представник легізму — Хань Фей-цзи. Він вважав філософію, маючи на увазі конфуціанство, шкідливою для держави, тому що вона нібито пропонує людям незрозумілі та суперечливі зразки поведінки, збиває з пантелику, сіє смуту та заважає управлінню.

Отже, історія давньокитайської філософії характеризується боротьбою між конфуціанством і легізмом. У плюралізмі її шкіл провідними були ті, що ставили морально-політичні проблеми і намагалися їх вирішувати. Філософія наполегливо шукала відповіді на питання щодо сутності світу та людини, взаємовідносин між ними.

Для філософії Стародавньої Індії характерним було співіснування шкіл, умоглядність, традиціоналізм, поєднання вульгарного матеріалізму з надідеалізмом: розум, інтелект, інтелектуальна діяльність, мислення, відчуття, сприйняття, уявлення вважались чимось тілесним, своєрідним матеріальним процесом, що протистояв бездіяльному та, у зв'язку з цим такому, що заперечував себе, духу. Філософські школи поділялись на ортодоксальні (що визнавали авторитет Вед) і неортодоксальні (що не визнавали авторитету Вед). До перших належали веданта, міманса, санкх'я, йога, н'яя, вайшешика, до других — джайнізм, буддизм, чарвака-локаята.

Серед неортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Індії виокремлюється чарвака-локаята. її засновником вважається Бріхаснаті — один із найголовніших на той час богів, жрець і наставник богів, владика молитви, покровитель домівки.

Чарваки критикували світогляд Вед, заперечували існування душі після смерті, а першоосновою всього сущого оголошували предметні, матеріальні сутності. Таких "великих сутностей" (махабхут) у них чотири: земля, вода, повітря і вогонь; зі сполучення махабхут складається все, що існує у світі; вони активні і самодіяльні; сила (свабхава) їм притаманна внутрішньо. Саме з цих елементів виникає свідомість.

Чарваки — гедоністи. Вони вбачали сенс життя в щасті, а щастя розуміли як насолоду. Всі знання чарваки виводили з почуттів. Вони — сенсуалісти. Чарваки залишили помітний слід в індійській філософії, їх філософські погляди зберігають свою актуальність і сьогодні.

Серед ортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Індії типовою є "Санкх'я" (той, хто добре рахує; прихильник філософської системи "санкх'я"). Засновником цієї школи вважається легендарний мудрець Капіла (VII століття до н. е.). Його твори, якщо вони були, загублені. Найбільш стародавнім джерелом, в якому містяться відомості про цю школу, є праця Ішвара Крішни "Санкх'я-Каріка".

Розрізняють три варіанти санкх'ї — класичний, теїстичний та матеріалістичний. Класична санкх'я дуалістична. її світогляд виходить із двох самостійних першооснов світу: пракриті і пуруші. Пракриті — природа, натура, першопричина всіх об'єктів, дійова причина, своєрідна матерія. Вона існує сама по собі. Пуруша — світовий дух (у міфології — бог-наставник). Це нібито свідомість, яка насолоджується самоспогляданням. Зв'язок пракриті та пуруші подібний до союзу кульгавого та сліпого: сліпий (пракриті) несе на спині кульгавого (пурушу), а той показує йому дорогу.

Санкх'я заперечує створення світу Богом. Бога немає, принаймні його буття не доведене. Світ не створювався, а розвивався поступово. Уся різноманітність предметів реального світу виникає після того, як пракриті зіткнеться з пурушею.

Теїстична санкх'я також виходить із безначальності пракриті і пуруші. Пракриті — поле, пуруша — той, хто пізнав поле. Поле неосяжне. Це покірливість, чесність, терпіння, щирість, повага до вчителя, чистота, самовладання, стійкість, свобода від самолюбства; розуміння злиденності, народження, хвороби, старості, смерті; неподільна повага Мене (тобто Крішни, він же Бхагаван, Атман, Брахман, Вішну), відсутність потягу до спілкування з людьми, самотність, стійкість у пізнанні вищого Атмана, досягнення мети, істинного знання. Все інше — невідомість.

Існував також матеріалістичний варіант санкх'ї. У центрі її — пракриті. Душа — це манас (розум). Тіло та душа однаково смертні. Для пізнання необхідні орган (манас) і предмет сприймання. Все суще складається з п'яти сутностей — вода, простір, земля, вогонь і повітря, так само живе тіло. Смерть — повне позбавлення карми (діяльність, дія, обов'язок).

Отже, давньоіндійська філософія не спромоглася чітко поділити світ на об'єкт і суб'єкт та зрозуміти істинну природу знання. Bona намагалась трансформувати багатозначні, розпливчасті, невизначені міфологічні образи та поняття, але на початку свого шляху це завдання повністю не вирішила.