2.27. Егалітарна функція права

Егалітарна (від фр. еgа1іtе — рівність) функція права озна¬чає його здатність наділяти всіх громадян рівною мірою свободи і прав у їхньому соціальному житті і діяльності. Реалізація да¬ної функції дозволяє кожному правоздатному громадянину ус¬відомлювати власну соціальну повноцінність перед державою і законом.

Смисл правової егалітарності полягає в наділенні усіх, без винятку, дієздатних громадян правом користуватися однакови¬ми юридичними можливостями. Вона не віднімає, а надає. Ви¬знаючи неоднаковість людей відносно різних властивостей і ознак, вона, проте, пропонує кожному користуватися юридично обумовленою мірою свободи за власним розсудом.

Юридичний егалітаризм вносить у громадське життя прин¬цип формальності. Так, наприклад, будь-який правоздатний громадянин має право бути обраним у парламент. Але цілком очевидно, що одного тільки цього формального права виявиться для дуже багатьох недостатньо, щоб реалізувати його на прак¬тиці. Для фактичного проходження через численні фільтри со¬ціального добору, що існують на шляху кожного кандидата в парламентарі, необхідно ще багато умов і якостей, якими воло¬діють далеко не всі. Завдання правового егалітаризму полягає в тому, щоб створювати і зберігати юридично рівні для всіх гро¬мадян стартові умови соціального самоствердження. Особистос¬ті дається можливість цілеспрямовано діяти в руслі існуючих правовідносин. Але чи зуміє вона перевести наявну в неї мож¬ливість досягнення поставленої мети в дійсність, залежить уже тільки від неї.

Найважливішою цінністю, на захист якої націлена егалітар¬на функція права, є справедливість. Суть справедливості зосе¬реджена в давньому виразі: «кожному своє». Ця лаконічна фор¬мула здатна набувати різних змістів і відтінків, що, у свою чер¬гу, дозволяло виділяти декілька видів справедливості — зрівнююча, розподільча і відплатна.

Зрівнююча справедливість передбачає, що відношення між соціальними суб'єктами носять антагональний характер і кож¬ний із них має рівні права і можливості в межах обумовлених домовленостей. Будь-яка диспропорція в розподілі цих прав сприймається учасниками взаємодії як несправедливість. Прин¬цип урівнюючої справедливості створює юридичні обмеження, що перешкоджають спробам порушити паритетний характер договірних правовідносин.

Розподільча справедливість передбачає, що мова йде про певну кількість благ або прав, які необхідно розділити між окремими суб'єктами. За вихідну основу такого розподілу може братися природна рівність усіх людей, що не залежить від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей. Статус людини вже сам по собі дає тут кожному можли¬вість претендувати на рівну частку при розподілі.

Інший принцип розподілу бере за вихідну основу певні за¬слуги громадянина перед суспільством і державою. Чим значніші заслуги, тим вища повинна бути міра виділюваних благ. Цей підхід треба відрізняти від так званих привілеїв, специфіка яких полягає в порушенні принципу розподільчої справедливості.

Відплатна справедливість поширюється насамперед на сферу покарань за правопорушення і злочини. Біля її джерел стоїть таліон — архаїчний принцип еквівалентної відплати: «око за око...». Виникнувши у доправову епоху, він пізніше, з по¬явою права, зазнав соціокультурних трансформацій, перетво¬рившись у правовий принцип відплатної справедливості.

Право амбівалентне за своєю функціональною спрямованіс¬тю. З одного боку, воно оберігає сформовану ієрархічну струк¬туру суспільства, перешкоджає руйнуванню існуючих владних, управлінських, фінансово-економічних, політичних вертикалей. Закони охороняють досягнутий індивідами рівень прибутків, соціального престижу або політичної влади і не допускають на¬сильницьких форм їхнього перерозподілу. Іншими словами, не¬рівність у вигляді різного становища громадян на щаблях соціальних ієрархій, неоднакового доступу до матеріальних і соціальних благ, до грошей, інформації і влади — усе це знахо¬диться усередині простору правової реальності.

Але своєрідність права полягає в тому, що воно з однаковою цілеспрямованістю здійснює протилежну функцію егалітарного характеру. Поряд із соціальною нерівністю воно знаходить і со¬ціальну рівність, яку розуміє як рівність усіх перед законом. Оскільки для соціального життя однаково значимі й ієрархія, і рівність, право підтримує обидві тенденції розвитку цивілізова¬ного соціуму.

Здійснюючи егалітарну функцію, право виступає як сукуп¬ність формалізованих норм, обов'язкових для всіх громадян. Наполягаючи на тотальній юридичній рівності, воно розглядає останню як соціальне благо.

Соціалістична ідеологія і політична тактика чимало сприяли тому, щоб укоренити у свідомості людей XX ст. негативне став¬лення до ідеї рівності. І в цьому відношенні ВОНРІ йшли слідом міфічного злодія Прокруста, який вважав, що всі люди повинні мати однаковий з ним ріст, і тому укорочував одних і витягав інших. В обох випадках він домагався однакового результату — люди гинули. Висновок, що підказується практикою Прокруста та його послідовників, був однозначний: усереднення, урівню-вання — це зло. Враховуючи це, варто, однак, зазначити, що право являє собою одну з небагатьох сфер цивілізованого спів¬життя, де допускається уніфікація людей. Турбуючись про міц¬ність підвалин цивілізації і надаючи всім громадянам рівний ступінь свободи дій, право передбачає також рівну міру відпо¬відальності кожного за перевищення ступеня свободи. У цьому полягає суть принципу формальної рівності в праві або, говоря¬чи іншими словами, смисл егалітарної функції права.