101. Обєднання Італії у другій половині хіх ст..

Проведене в жовтні 1860 р. під тиском поміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження і на півдні півострова влади Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана і нова італійська конституція, складена за зразком введеної в 1848 р. в П'ємонті. У об'єднаній Італії встановлювалася двопалатна система - парламент, у склад якого входили сенат, що складався з принців крові і членів, що довічно призначаються, і палата депутатів, що складається з осіб, що обираються на підставі високого майнового цензу: лише 2,5% населення спочатку могли брати участь у виборах. Король "божою милістю і волею народу", згідно конституції, користувався значною виконавчою владою і, головне, мав в своєму розпорядженні право розпускати палату на свій розсуд. Католицизм визнавалося державною релігією, незмінність суддів майже нічим не гарантувалася, а цивільні права народу допускали адміністративне свавілля недосконалим регулюванням.

В результаті подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилась в єдину буржуазну конституційну монархію, в которой, проте, простий народ продовжував жорстоко страждати від малоземелья і різних кабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканці Мадзіні і Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдине національне Італійське королівство.

Після подій 1860 р. об'єднання було ще не закінчене. У Венеціанській області як і раніше господарювали австрійці, а в Римі папа Пій IX продовжував здійснювати світську владу під охороною французького гарнізону, що знаходився там з 1849 р.

Перед Італійським королівством стояло також завдання звільнення Венеціанської області від австрійського панування, а Римської - від влади папи і французького гніту. Для цього в 1866 р. уряд Віктора-Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні проти Австрії. Хоча італійські| війська і понесли важкі втрати від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанська область, згідно укладеному в Празі мирному договору, була передана Наполеонові III, а потім включена до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим також не припинялася. Оскільки уряд| Віктора-Еммануїла II, зв'язаний своєю залежністю від Наполеона III, нічого не робив для звільнення Риму від французького гарнізону, ініціативу знову узяв на себе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він літом 1862 р. висадився в Сіцілії, а звідти переправився із загоном своїх добровольців в Калабрію. Цього разу він, проте, натрапив на вислані йому назустріч королівські війська і в першому ж зіткненні у Аспромонті 29 серпня 1862 р. був важко поранений і узятий в полон.

Такою ж невдалою виявилася і нова, зроблена в 1867 р., спроба гарібальдійців вторгнутися безпосередньо в Римську область: біля Ментани 3 листопада вони натрапили на озброєні новітніми скорострільними рушницями "шаспо" французькі войска і були з великими втратами розсіяні.

Збереження в Римі світської влади папи, що спиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перешкодою для подальшого об'єднання Італії в національну державу. Папський двір і верхівка католицької церкви наполегливо чіплялися за своє політичне панування в Римі і намагалися укріпити свій вплив серед віруючих найреакційнішими засобами. Обскурантизм католицької церкви яскраво виявився в таких реакційних актах, як публікація в 1864 р. "Списку сучасних помилок", що засуджував досягнення науки і всі передові ідеї, зокрема комунізм і соціалізм. Був обнародован також черговий "Індекс заборонених книг", що включав кращі творіння людського генія.

У 1869 р. був проголошений догмат непогрішності папи. Тим самим католицька церква знов показала себе оплотом мракобісся, ярим ворогом науки, передових рухів і ідей.

Лише восени 1870 р., у зв'язку з поразкою Франції у війні з Пруссією, було усунено останню перешкоду на шляху остаточного національного об'єднання Італії. Скориставшись скрутним положенням Франції, що створилося після капітуляції французької армії в Седані, війська Віктора-Еммануїла зайняли 20 вересня 1870 р. Рим. "Вічне місто" було оголошене столицею Італійського королівства. Пій IX, що зберіг владу лише в своєму римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення його світської влади і оголосив себе "ватиканським в'язнем".

102. Революційний рух в Італії 1918=1920 рр.

Революційний рух в Європі 1918-1923 pp.

Причини і особливості революційного руху. У 1918-1923 pp. Європу охопив могутній революційний рух, який був викликаний:

- втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання і падіння життєвого рівня;

- загостренням всіх соціальних проблем, масовим невдоволенням;

- розчаруванням в існуючих структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни і забезпечити справедливий демократичний устрій;

- ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-Угорської, Османської, Німецької імперій;

- могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів;

- післявоєнним спадом виробництва і структурною перебудовою економік;

- несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи договорів;

- впливом революційних подій в Росії;

- спробою більшовиків розпалити полум'я світової революції.

Всі ці причини по різному вплинули на країни Європи. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановились диктаторські, фашистські режими.

Революції охопили в основному країни Центральної та Східної Європи. Це пояснюється тим, що країни саме цього регіону потерпіли поразку у війні і тут вкрай загострились національні проблеми.

Під час революцій домінувало прагнення створити демократичні республіки з справедливим соціальним устроєм. Разом з тим у всіх країнах, крім Австрії, були сильними тенденції на користь кардинального зламу не тільки існуючого ладу, а й самого суспільства. Під сильним впливом жовтневих подій в Росії стали висуватись вимоги здійснення соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату в формі влади рад. Але ця тенденція не стала домінуючою.

Крім вказаних тенденцій, важливим стало прагнення домогтися національного визволення і створити власну державу.

Таким чином революції 1917-1919 pp. в Європі можна охарактеризувати як національні (для Фінляндії, країн Прибалтики, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов'янських народів, України), соціальні і демократичні (крім вказаних держав, ще для Австрії, Німеччини, Болгарії).

Особливістю революцій стало поєднання їх з міждержавними конфліктами (польсько-українська, радянсько-польська, угорсько-румунсько-чеська війни та ін.) та громадянськими війнами (в Росії та Угорщині).

У революційному русі 1918-1923 pp. можна виділити два етапи. На першому етапі (1918-1920 pp.) революції були викликані впливом Першої світової війни і боротьбою поневолених народів за національне визволення. На другому етапі (1921-1923 pp.) революційні рухи в основному були інспіровані Комінтерном, який прагнув розпалити світову революцію.

Говорячи про передумови становлення фашизму в Італії, слід зазначити, що в 1919-1920 рр. фашисти ще не були значною силою. На виборах 1919 р. вони не одержали жодного мандата, за Муссоліні, що балотувався в Мілані, проголосували 4 тис. 800 виборців, а за кандидата Італійської Соціалістичної Партії (ІСП) 180 тис. Зростання фашистських організацій почалося з осені 1920 р., під час спаду революційного руху. В даний період фінансисти щедро субсидували фашистів. Зростанню впливу фашистів сприяли вимоги захоплення силою тих територій, які Антанта, обіцяла, але не віддала Італії. Так, вони зробили своїм прапором вимогу приєднати до Італії порт Ф’юме (нині Рієка) на Адріатичному морі, і багато хто з них входив до складу легіону, що очолювався поетом Габріеле д'Аннунцио, який восени 1919 р. захопив Ф’юме. Такі акції і пропаганда створювали фашистам ореол патріотів [19, с. 64].

На парламентських виборах в травні 1921 р. соціалісти одержали 123 місця, Народна партія - 108, комуністи - 15, фашисти, що вперше проникли до парламенту, - 35. В листопаді 1921 р. фашисти створили Національну фашистську партію на чолі з Беніто Муссоліні, який став іменуватися «дуче», і фашистські профспілки, що розвернули боротьбу проти ВКТ і католицьких (так званих “білих”) профспілок. По всій Італії відбувалися озброєні сутички між фашистами і “народними смільчаками”. Справжні бої вибухнули влітку 1922 р. в Пармі [34, с. 87].

Фашистська історіографія створила легенду, ніби фашисти захопили владу силою. Насправді, як зазначає переважна більшість вітчизняних дослідників, не було ніякого “походу на Рим”, не було ніякої боротьби - уряд боязко пішов у відставку, король відмовився спрямувати проти фашистів війська. Більш того, він запропонував фашистам 4 портфелі в новому кабінеті, коли ж дуче відкинув цю пропозицію, вважаючи, що цього мало, король запросив його прибути до Риму і очолити уряд. Муссоліні приїхав поїздом з Мілана і 30 жовтня з'явився в палац у фашистській формі - чорна сорочка, шапка з китичкою - із списком свого кабінету, і лише тоді, коли він вже був главою уряду, загони фашистів вступили в столицю. Політичні партії, окрім комуністів, не наважилися підняти проти них голос. З'явившись перед парламентом, Муссоліні одержав вотум довір'я - за нього проголосували ліберали і католики [34, с. 91].

Прихід фашистів до влади, хоча і вдягнувся у форму парламентської законності, не був звичною зміною уряду. Це був санкціонований фінансовими та клерикальними колами державний переворот, з якого почався процес ліквідації демократичного ладу і його заміни тоталітарним фашистським режимом - диктатурою фінансового капіталу і великих поміщиків. Італія стала першою європейською країною, де затвердився фашизм.

Муссоліні не зважився відразу встановити необмежену диктатуру. Він побоювався відновлення революції В свій перший кабінет, прагнучи додати йому респектабельність, він включив ряд відомих політичних діячів - лібералів і католиків, зберіг монархію, хоча роль Віктора-Еммануїла III була практично зведена до нуля. Перехід до диктатури здійснювався поступово, протягом декількох років. Дуче очолив Велику фашистську раду, роль якої поступово збільшувалася поступово заміщуючи повноваження уряду.

У період тимчасової стабілізації капіталізму і поліпшення економічної кон'юнктури почався підйом промислового виробництва. В 1928 р. його об'єм в порівнянні з 1920 р. виріс на 60 %, і Муссоліні повів пропагандистську кампанію, покликану переконати світову громадську думку в тому, що Італія зобов'язана підйомом політиці фашистів. Економічний розвиток в роки фашизму мав свої особливості: хоча його темпи були досить високими і Італія перетворилася на індустріально-аграрну країну, промисловість розвивалася нерівномірно [19, с. 66].

Як вважає Де Феліче у дуче не було жодної чіткої зовнішньополітичної програми. Доволі актуальним у цьому контексті є вислів держсекретаря США Г. Стімсона про те, що в 20-х роках Муссоліні був «відповідальним керівником зовнішньої політики», не більш агресивним у своєму націоналізмі, ніж ряд інших діячів демократичних держав.

Муссоліні охоплювали амбіції - відродити подібність Римської імперії, захопити обширні території в Африці, відібрати біля Франції Ніццу і Савойю, перетворити Балкани на сферу свого впливу, а Середземне море - в “наше море”, “mare nostrum”, як називали його римляни. Розуміючи, що ці фантастичні плани без великої війни здійснити неможливо, дуче підпорядкував свою політику підготовці до війни і заохочував розвиток галузей промисловості, що працювали на війну. Про італійську економіку фашистського періоду говорили, що вона страждає слонячою хворобою, при якій одні частини організму безмірно ростуть, а інші не ростуть зовсім [19, с. 68].

З січня 1925 р. Муссоліні, відчувши, що режим в безпеці, виступив в палаті депутатів з промовою, висунувши гасло “Вся влада фашизму!”, а потім провів ряд законів, що обмежували демократичні свободи і повноваження парламенту: відтепер глава уряду призначався королем і був відповідальний тільки перед ним, а це означало, що дуче не відповідальний ні перед ким. Уряд одержав право видавати декрети, що мають силу закону. Функції органів місцевої влади передавалися призначеним урядом префектам. Права всіх профспілок, окрім фашистських, були обмежені, страйки заборонені, а в листопаді 1926 р. були опубліковані “Надзвичайні фашистські закони”, що знаменували перехід до відкритої диктатури. Всі опозиційні партії були оголошені розбещеними, їх газети закриті, створені трибунал “Захисту безпеки держави” і охранка ОВРА, введена смертна страта. Почалися масові арешти [4, с. 43].