50. Характеристика Законника царя Стефана Душана у Сербії.

Пам’яткою права Сербії ХІV ст. є Законник сербського короля Стефана Душана, який був прийнятий у період найбільшої економічної і політичної могутності середньовічної Сербії. Перша частина Законника була затверджена на з’їзді (зборі) феодальної знаті в 1349 р., друга його частина – в 1354 р. Текст Законника дійшов до нас у багатьох списках, із яких ні один не є оригіналом. Законник давав детальні вказівки щодо кримінальної відповідальності за пограбування, зраду, підробку монети. Санкції за такі злочини були суворими, причому в деяких ви-падках передбачалось покарання навіть родичів засудженого. За розбій і пограбування дозволялось пограбувати все село, в якому жив винний, а сільського старосту і жителів могли примусити відшкодувати збитки. Грабіжника вішали донизу головою, злодієві виколювали очі (ст. 46; 151). Чим вищим було становище злочинця в суспільстві, тим меншою була його відповідальність, “якщо властель уб’є сер-ба, нехай платить тисячу перперів; якщо ж серб уб’є властеля, то відрубають йому обидві руки, і нехай заплатить триста перперів” (ст. 94). Дійсним і законним визнавався тільки церковний шлюб (ст. 3). Законник закріплював феодальні порядки, які тримались на жорстокій експлуатації селян, ремісників. Проте він дещо обмежував судове й адміністративне свавілля великих феода-лів і місцевої знаті. Отже, у розвитку держави і права західних і південних слов’ян ми бачимо загальні закономірності: наявність станово-представницької монархії, самобутність права, його класовий характер. Спільним є і те, що у слов’янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили незалежність.

51. Характеристика англо-саксонських держав у V-хі ст.

Історію держави і права Англії мжна умовно поділити на чотири періоди:

1. Англосаксонська ранньофеодальна монархія (9-11 ст.)

2. Централізована монархія (11-12 ст.) і боротьба дворянства за послаблення королівської влади (13 ст.)

3. Станова-представницька монархія (друга половина 13-15)

4. Абсолютна монархія (кінець 15-17 ст)

У давнину Англія називалася Британією. Так називалися усі острови, розташовані на північ від сучасної Франції. Найбільший з них – Альбіон. У 55 р. до н.е. Гай Юлій Цезар з двома легіонами висадився на Аольбіоні, розбив військо британців і оголосив себе завойовником Британії. У 43 р. н.е. римський імператор Клавдій вирішив встановити ґрунтовне римське панування у Британії. Римляни заснували низку поселень-міст, у тому числі Лондон на р.Темзі.

Панування римлян над Британією продовжувалось до початку 5 ст, коли римські легіони були виведені на континент.

В Британії виникло багато невеликих кельтських держав, у суспільному і державному ладі яких зберігалось численні пережитки первіснообщинного ладу. Проіснували ці кельтські міні-держави недовго: наприкінці 5 – до початку 6 ст. на Британію напали германські племена англів, саксів і ютів. Германці перетворили частину кельтського населення у рабів, частину витіснили на західні землі Британії.

З кінця 5 ст. серед англосаксів почало поширюватись християнство. Посланий Папою Григорієм І монах-бенедиктинець Августин в кінці 6 ст. очолив в Британії християнську церкву, створив кілька єпископств, організував будівництво церков і монастирів.

То одна то інша англосаксонська держава час від часу намагались обєднати навколо себе інші. Переважно це робилось насильно.

У цей час на Британію почали щорах частіше нападати вікінги (данці). Вони не лише нещадно вбивали, а й захопили у своє володіння значні території Британії, зокрема на сході та в центрі, назвавши їх данською землею. Щоправда король Уессексу Альфред Великий розбив данців, а його наступники звільнили від них англійські землі, ставши в 10 ст. правителями усієї Британії.

Суспільний устрій англосаксонської держави. Населення англосакських держав поділялося на вільних, напіввільних і робів. До вільного відносилися ерли і керли. Ерли – це родова знать, верхівка суспільства. Вони отримували найкращі та найбільші земельні ділянки. Керли були вільними общинниками. Володіли ділянками орної землі, брали участь у народних зборах. В збірниках права 9 ст. згадується ще одна категорія населення – дружинники, тани, куди входили ерли, кели, які були зобов’язані нести військову службу королю. Єдиним критерієм входження в цю групу було володіння отриманою від короля земельною ділянкою певної площі. Відмінності між різними соціальними групами на той час ще не були дуже відмінними: навіть селянин, ремісник чи вільновідпущений міг стати таном, отримавши від короля земельну ділянку. Тани володіли ділянкою і за це несли три основні обов’язки: брали участь у походах\ і війнах, королівському суді, будівництві укріплень, доріг і мостів. З танів поступово формувався військовий стан.

Значні земельні володіння отримала і церква, зокрема вище духовенство. Єпископи могли мати свої військові дружини. Король видавав їм імунітетні грамоти – щодо права збирати податки, здійснювати судочинство, мати своє військо.

Зі збіднілих керлів формувались численні категорії залежного селянства. Після смерті залежного селянина його майно переходило до глауфорда.

Існувалла численна група напіввільного населення – лети. Вони були власністю знатних людей і духовенства, наділялись невелики ділянками землі чи рпрацювали у ремеслі.

Найнижчий суспільний ступінь драбини займали раби. Їх використовували в домашньому господарстві, на земл чи в ремеслі.

Державний устрій. Центральні органи влади. Кожне навіть невелике королівство ще до обєднання країни мало свого короля. У більшості держав королів обирали на народних зборах. В 8 ст. увійшло у звичай що після обрання відбувалася церковна церемонія – коронація. Король був верховним головокомандувачем, верховним суддею, стов на сторожі миру і безпеки країни. Порушення королівського миру вважалося одним із найтяжчих злочинів. Поступово за королем почало утверджуватись право на карбування монет, встановлення мит, отримання натуральних поставок з усього населення, на військову службу всіх вільних.

Вітанагемот (рада вітанів, «мудрих»). Народні збори почали втрачати значення. Повноваження їх частково перейшли до короля, а частково до зборів «мудрих». Склад вітанагемоту не був точно визначений. До нього входили король, члени королівської родини, обидва архієпископи. Вітанагмонт обирав короля.

Згодом центром управління ставав королівський двір. До таких урядовців належали камера рій (відповідав за маєтки і скарбницю), сенешал (відповідав за продовольчі питання), маршал (командував королівською коннотою), чашник (склади і комори), капелани (королівська канцелярія).

Місцеве управління значною мірою ґрунтувалось на засадах самоуправління. Найбільшою адміністративною одиницею були графства. Очолював графство елдормен. Їх призначав король.

Графства поділялися на сотні, які очолювали сотники, що обиралися на зборах сотні.

Найнижчою територіальною одиницею. була сільська община.