27. Характеристика періоду принципату і домінанту у Римі.

1. Рання імперія — принципат (І ст. до н.е. — кінець Шст. н.е.)

Принцепс. У 36 р. до н.е. Октавіан одержав довічну владу народного трибуна. З 31 р. до н.е. він щороку обирався консулом, а в 29 р. дістав ще й цензорські повноваження, на підставі яких у 29-28 рр. до н.е. склав новий список членів сенату і провів ценз римських громадян, який не проводили вже понад 40 років. Кількість сенаторів на той час зросла до 1 тис. осіб, оскільки ще Сулла, а згодом Цезар вводили до його складу своїх прибічників. Щоправда, в січні 27 р. до н.е. Октавіан на засіданні сенату заявив, що він складає з себе всі повноваження і повертається до приватного життя у зв'язку з тим, що термін його повнова- жень як тріумвіра скінчився. Він оголосив про відновлення республіканських порядків. Проте вірні сенатори (а ворожих він своєчасно позбувся) "умовили" Октавіана залишитися при владі, на що він милостиво дав згоду. Того ж дня Октавіану присвоїли почесне ім'я Августа (звеличений божеством), титул голови сенату — першого сенатора (ргіпсерз зепаіиз). Звідси і пішла назва форми правління — принципат. Август став єдиновладним правителем держави.

Основною опорою Октавіана, джерелом його могутності та авторитету було військо. Він також мав величезну моральну підтримку римського народу, котрий був переконаний, що зосередження великої влади однією сильною і достойною особистістю є неодмінною умовою досягнути миру й спокою.

Юридично принцепс-імператор вважався найвищим республіканським магістратом. Не обмежений ні місцем, ні часом, цей вищий імперіум давав Августові такі повноваження: 1) командувати усіма збройними силами і мати особисту військову охорону — три (потім дев'ять) преторіанські когорти; 2) укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів; 3) розв'язувати питання війни і миру; 4) безпосередньо управляти імператорськими провінціями (їх було три); 5) видавати загальнообов'язкові рішення і тлумачити закони; 6) чинити вище цивільне і кримінальне судочинство; 7) голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади магістратів; 8) верховні релігійні та жрецькі права; 9) звільнення з-під дії деяких законів і звичаїв; 10) на нього не поширювалось вето жодних магістратів.

Під час правління Нерона (54-68 рр.) у Римі відновились пишні видовища, церемонії, розгорнулось грандіозне будівництво. Це, як і утримання великої армії та чиновницько-бюрократичного апарату, потребувало величезних коштів. У результаті збільшились побори з провінцій, накладались податки (прямі і непрямі) на все населення держави.

Економіка країни в цілому продовжувала розвиватися. Зросла кількість міст, щоправда, переважно дрібних, збільшилась кількість населення (у І ст. в Італії воно становило близько 16 млн осіб). В економіці домінувало сільське господарство, в якому і далі широко застосовувалась рабська праця, зокрема у великих маєтках.

Наступниками Веспасіана були Тіт (79-81), а потім Доміціан (81-96). З 96 р. до влади приходить династія Антонінів. Найвидатніші представники її — Марк Нерва (90-98) і Траян (98-117), часи якого характерні новими завоюваннями Риму.

Отже, зародилась нова релігія, творцем якої став Ісус Христос. У Римі виникли християнські громади, яким не була притаманна національно-релігійна замкнутість. Ідеї рівності, братерства людей, взаємної любові, пошани і поваги, байдужості до земних матеріальних благ, терпіння, засудження багатства та інші притягали багатьох. Християнство проголосило блаженними злидарів, обіцяло втіху скорботним і плачучим.

2. Пізня Римська імперія-домінат. Падіння Римської держави (ІУ-Уст. н.е.)

Соціально-економічний стан Римської імперії. Починаючи з III ст. Римська держава переживає розпад рабовласницької системи господарства. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба підкорених народів, безперервні напади на Рим агресивних сусідів — "варварів", збідніння під тягарем податків і поборів широких верств населення підривають могутність Римської держави, її соціально-економічний устрій.

У політичне життя країни все відчутніше втручалась армія, нав'язуючи цивільному населенню свою волю, своїх імператорів. До того ж армія була вже не суто римською, у ній дедалі збільшується відсоток чужоземців, тих самих "варварів".

Відтак перед широкими політичними колами держави постала необхідність створення міцної централізованої влади, своєрідної військово-бюрократичної монархії. Така влада була встановлена 284 р., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діоклетіана.

Встановлення домінату. Реформи Діоклетіана. З цього часу почався новий період в історії Римської держави — епоха розвиненої, або пізньої, імперії — домінат. Імператора вже визнали абсолютним монархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх творить. Це вже не перша службова особа в державі, яка очолює республіканських магістратів, а владика — сютіпиз, звідки і пішла назва всієї системи, встановленої Діоклетіаном.

Усе населення держави перетворилось у його підданих — зиЬ^'есіі. Остаточно визнано, що імператор — особа божественна. Це виявляється у релігійному обожнюванні імператора, складному і пишному придворному церемоніалі, запозиченому в східних царів.

Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном*. Кожен з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади. Діоклетіан і Мак-симіан вважалися рівноправними. Цим ніби відновлювався старий принцип колегіальності влади (двох консулів).

Діоклетіан провів новий адміністративний поділ держави. Основні засади цього поділу — це сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військового (це було завершено вже при Костянтині).

Отже, вся імперія поділялася на 12 діоцезів, межі яких здебільшого збігалися з межами колишніх провінцій. Діоцези у свою чергу поділялися на провінції. Італія тепер остаточно втратила привілейоване становище: її було поділено на два діоцези, куди входили не тільки італійські, а й інші області (приальпійські райони, Сицилія, інші острови).

Невідкладного реформування потребували й збройні сили, що служили опорою монархічної влади і мали забезпечувати внутрішній спокій країни й оберігати державні кордони. Діоклетіан з розумінням і відповідальністю взявся за цю справу, яку після його смерті продовжив Костянтин. До реформи Діоклетіана легіони були розквартиро­вані в окремих провінціях на постійно. Це їх пов'язувало з місцем розташування і при потребі їх було надзвичайно важко перекинути в іншу місцевість. Діоклетіан розпорядився поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували у певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які при потребі, не оголюючи кордонів, можна було перекидати з місця на місце. Це дало позитивні наслідки. Велику увагу приділено зміцненню військової дисципліни. "Вірність солдата" (їїсіез тіїігліт) і "хоробрість солдата" (уігШз тіїітт) ■— ці слова часто карбувалися навіть на монетах.

Правління Костянтина (306-337) ознаменувало остаточний розрив з традиціями принципату. Він провів низку важливих реформ, видав у Мілані 313 р. так званий Міланський едикт про вільне сповідання християнства.

У період правління Діоклетіана і Костянтина відбулися серйозні зміни в судоустрої та судочинстві. Ще раніше магістрати, а потім сенатбули позбавлені права чинити суд. Ці уповноваження перейшли до імператора та його урядовців.

Впродовж 16 років після смерті Костянтина між його синами та іншими претендентами на імператорську владу тривала гостра боротьба.

Римська імперія від середини IV ст. дедалі більше занепадала.

Падіння Римської імперії. Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім розбратом, народними повстаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали колишню могутню Римську державу. Наприкінці IV ст. Риму довелося зіткнутися з сильним натиском германського племені вестготів, котрих, у свою чергу, тіснили*племена гуннів, що насунулись зі степів сучасного Казахстану. Вестготи біля Адріанополя (в Греції) 378 р. вщент розбили імайже знищили римське військо. Це був страшний удар для Риму. Могутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала розпадатись. Знову з'явилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив державу імператор Феодосій, але в 395 р., у рік його смерті, вона остаточно розпадається на дві частини — Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми імператорами на чолі.