24.25. Повстання рабів.

У 199 р. до н.е. у м.Сетії поблизу Риму карфагенські заручники організували велику змову рабів, провели агітацію серед підневільного населення інших місцевостей. Проте два зрадники-раби повідомили власті про змову. Виряджений з Риму з військовим загоном претор упіймав і стратив призвідників. Повстання рабів у м.Пренесте закінчи- лося стратою 500 осіб. У 196 р. до н.е. повстало декілька тисяч рабів у Етрусії. Повстання було придушено, а його організаторів розп'ято на хрестах. В Апулії у 80-х роках за участь у повстанні страчено майже 7 тис. осіб.

Сицилійське повстання рабів. Перше справді велике й особливо тривале повстання рабів почалось 138 р. до н.е. у Сицилії, де надзвичайно жорстоко поводилися з рабами. Керівником повстання був сирієць Євн, якого вважали пророком. Об'єднаними зусиллями рабів було розбито і вигнано римські гарнізони, спалено римські вілли, вбито багато рабовласників. Євна проголошено царем і названо іменем сирійських царів — Антіохом. Повстання рабів мало співчуття і підтримку деяких верств неримського вільного населення. Для допомоги цареві в управлінні створено раду, куди обрано "значних розумом людей". Рабство, однак, не ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання.

Римляни довго не могли розправитись з повсталими. У Сицилію довелось відрядити консула Публія Рупілія з цілою армією, який 132 р. до н.е. ліквідував це повстання. Сицилія знову повернулася під владу Риму.

Повстання Спартака. У той час, коли точилася запекла соціально-політична боротьба в Римі, війни з Серторієм в Іспанії і з Мітрідатом в Азії, розпочалося найбільше у стародавньому світі повстання рабів. Війни наводнили Італію великими масами рабів, серед яких були різні етнічні групи: галли, германці, фракійці, сирійці та ін. Рабів за людей не вважали — вони були частиною майна, їх нещадно експлуатували, хворих і старих викидали, мов непотрібну річ.

Особливо нестерпним було становище рабів-гладіаторів. Жодне свято, жодне видовище не проходило без гладіаторських боїв. Рабів-гладіаторів готували у спеціальних школах. В одній з таких шкіл у Ка-пуї й почалося 74 або 73 р. до н.е. повстання, на чолі якого став Спар-так, фракієць за походженням. Отаборившись на Везувії, повсталі за лучали до своїх рядів усіх, хто тікав від гнобителів, боргів і зневаги. До них збігалися раби, вільні бідняки, розорені селяни та інші знедолені. Повстанці розгромили декілька римських загонів, навіть пропретора Клавдія Глабра з 3-тисячним військом, а потім і претора Публія Варі-нія з легіоном вояків. За словами Плутарха, Спартак став великою і грізною силою. За деякими даними, чисельність його армії сягала 100 тис. Вона була поділена на племінні загони (зокрема, германців, галів, римлян), які очолювали здібні командири — Еномай, Крікс та ін. У Піцені Спартак розбив армії обох консулів — Клодія і Варінія, виявивши блискучий полководницький талант і надзвичайну хоробрість. Відмовившись від походу на Рим, Спартак спочатку повів військо на південь Італії, плануючи переправитись у Сицилію. Коли це йому не вдалося, він пішов на схід, у Брундизій, маючи намір перевести армію в Грецію.

Вести війну зі Спартаком було доручено дреторові Марку Ліцинію Крассу. Він зміцнив розхитану дисципліну в римський армії, відновивши кару децимації (десяткування), що вже давно не застосовувалась, поповнив легіони і вщент розбив великий загін повстанців, які відокремились від Спартака. Загинуло понад 12 тис. рабів. Однак сенат, не будучи впевненим у остаточній перемозі, викликав з Іспанії Помпея з військом і з Фракії Марка Ліцинія Лукулла. Не бажаючи ділити з ними славу, Красс одноосібно почав наступ на Спартака. У 71 р. до н.е. в Апулії відбулась вирішальна битва, повстанці були розбиті, Спартак загинув. Красс та Помпей, який незабаром висадився в Італії, з неймовірною жорстокістю розправлялися з повсталими. 6 тис. полонених розп'яли на хрестах по дорозі з Капуї до Риму, інших убивали на місці.

Повстання рабів під проводом Спартака завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибинну антагоністичну, аморальну суть системи рабоволодіння, і хоч загалом у ті часи ще не визріли умови для її ліквідації, проте основи Римської держави різко похитнулися.

Політика Цезаря. Перший тріумвірат. Серед народу зростала і популярність іншого політичного діяча та полководця — Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н.е.). Він походив із знатного і багатого патриціанського роду Юліїв, підтримував популярів, хоч діяв дуже обережно. Організовував для народу розкішні видовища. Прославився у багатьох битвах як талановитий і хоробрий воєначальник. На 62-й рік до н.е. його обрано претором.

Тим часом Цезарю вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за владу. Цим примиренням була підірвана влада сенату. Отже, троє могутніх людей у Римі — Помпей, Цезар і Красс уклали неофіційний союз і зобов'язалися допомагати один одному. Це об'єднання названо першим тріумвіратом ("союз трьох")*. їх опорою були вершники, народ і армія. Сенаторська знать цю угоду зустріла вороже.

У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар просто не звертав уваги. Під страхом суворого покарання сенаторів зобов'язали присягнути на вірність усім законам.

За час відсутності Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову розгорілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив війну з сильним парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був убитий парфянськими воїнами. У самому Римі політична ситуація продовжувала загострюватись. Судові процеси, здебільшого у фінансових справах і справах управління в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адміністраторів та ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, ідеологом яких був Ціцерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає в Рим, примусили сенат доручити Помпеєві командування усіма військами. Оптимати і сенат готувалися до збройної боротьби проти Цезаря. У 49 р. до н.е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р.Рубікон, яка відділяла галльську провінцію від Італії, і ру­шив у Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись змін на краще. Помпей з прихильниками, у тому числі більшою частиною сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фес-салії). Переможений Цезарем Помпей, шукаючи порятунку, втік у Єгипет, де був підступно вбитий і обезглавлений (його голову прислали Цезареві).

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив у Єгипет, де, втрутившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клео-патру. Невдовзі у Сирії він переміг сина Мітридата-Фарнака. Саме він надіслав знамените повідомлення про перемогу у Рим: уєпі, уісіі, уісі — прийшов, побачив, переміг.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав неминучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей,. Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів.

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії,.наділивши їй земельні ділянки. Але була зменшена кількість бідняків з 320 до 150 тис, які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Прийнято закони, які оберігали особу боржників. Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н.е. введено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке значно пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень однією особою, тенденцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчинили в 44 р. до н.е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулись змовники з кинджалами, серед яких був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Побачивши його, закривавлений Цезар вигукнув: "І ти, Брут?" Цей вислів увійшов в історію як символ зради.

Отже, Цезаря було вбито. У заповіті Цезар усиновлював і оголошував спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його батько був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. Октавіан не відважився правити державою одноособово, тим паче, що умови для єдиновладдя в країні не склалися — знову настав період конфронтацій, громадянських воєн, дестабілізації.