7. Методологія канонічного права

Кожна наука в процесі пізнання свого об’єкта і предмета виробляє свій метод дослідження. Метод — це найбільш широкий, загальний підхід до вивчення того чи іншого і природного, і суспільного явища, із застосуванням якого можна досягти успіху в кожній галузі. Методологія (від грецького слова "метод" — шлях до чогось, "логос" — наука, вчення) — система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження.

Уся система права поділяється на галузі за своїм предметом та методами правового регулювання відносин. Методи правового регулювання відносин у свою чергу бувають імперативними (владні, управлінські) та диспозитивні (визнається юридична рівність сторін).

1. Схоластичний метод

2. Акривія – спосіб вирішення питань з позицій строгої визначеності, який не допускає відступу від основних начал християнського вчення. Застосовується тоді, коли йде мова про основоположні, догматичні відносини християнства.

3. Ікономія – метод правового регулювання у канонічному праві, який не має догматичного характеру і передбачає певні відхилення від канонічних правил.

8. Система канонічного права:

Канонічне право, що виникає разом із християнством, являє собою систему, до якої входять:

1. Джерела канонічного права в їх багатоманітності.

2. Релігійні норми (містять догматику віровчення);

3. Галузі канонічного права(2 основні: внутрішньоцерковна та матримоніальна ) та інститути (патріарха, священства, беатифікацій, церковних таїнств та ін.);

4. Правовідносини, а також юридичні факти, які впливають на виникнення, змінення або припинення цих правовідносин;

5. Норми церковної ієрархії (права та обов’язки священнослужителів, устрій органів церковного управління)

6. Відносини з державою та іншими релігійними конфесіями (зовнішнє і внутрішнє канонічне право);

7. Правова відповідальність за церковні правопорушення;

Дискусійним є питання про виокремлення в канонічному праві публічного та приватного права.

Предметом канонічного права є загальні закономірності становлення, розвитку та функціонування церковних канонів, їхнє місце у системі соціального регулювання відносин.

До складу канонічного зводу входять Правила Святих Апостолів, канони Вселенських 6 і 10 Помісних Соборів і правила 13 Отців. Включення в Канонічний корпус правил Вселенських Соборів не має потреби в поясненні. Ці Собори - орган вселенського єпископату, носія вищої церковної влади. Вселенські Собори, за вченням Церкви, непомильні. Їх непогрішність випливає з догмату про непогрішимість.

10.Співвідношення канонічного та церковного права

Канонічне право (jus canonicum) –це самостійна транснаціональна корпоративна система права, що має юридичну природу, богословський характер, власну структуру, спеціальні процедури та власну систему джерел.

На думку західних юристів, канонічне право як наука вивчає канони Древньої Церкви і папські декретали, які увійшли в “Корпус канонічного права” (Corpus juris canonici) звід, який остаточно склався наприкінці середньовіччя. Правові норми цього зводу торкаються не тільки церковних, але й світських правових відносин, які в середні віки входили в юрисдикцію церкви. Таким чином, канонічне право мовою західної юридичної науки – це право, церковне за походженням, проте не виключно церковне по змісту.

Церковне право (jus ecclesiasticum) слалося в східній традиції канонічного права. Це наука, предметом якої є правові акти, що регулюють церковне життя, незалежно від їх походження: будь то древні канони, церковні постанови пізнішої епохи або закони, видані світською владою. Тобто, це право, яке торкається Церкви, незалежно від законодавця.

Тим не менш, далеко не всі церковні норми є канонічними (оскільки значне їх число не прийняте всією Церквою).

По зауваженню німецького вченого Ріхтера, відносини того й іншого права “можна уявити під образом двох кіл, що взаємно перетинаються”.

В західній юридичній літературі церковне і канонічне право розглядаються як дві різноманітні дисципліни. Під канонічною мається на увазі наука, яка вивчає канони Древньої Церкви і папські декретали, які увійшли в “Корпус канонічного права” – звід, який остаточно склався наприкінці середньовіччя. Правові норми цього зводу торкаються не тільки церковних, але й світських правових відносин, які в середні віки входили в юрисдикцію церкви. Таким чином, канонічне право мовою західної юридичної науки – це право, церковне за походженням, проте не виключно церковне по змісту. Церковним же правом називають науку, предмет якої – правові акти, що регулюють церковне життя, незалежно від їх походження: будь то древні канони, церковні постанови пізнішої епохи або закони, видані світською владою.

Іншими словами, канонічне право – все те право, яке пішло від Церкви в епоху Вселенських Соборів на Сході і до кінця середньовіччя на Заході, незалежно від того, торкається воно церковних або громадянських справ. А церковне право – це право, яке торкається Церкви, незалежно від законодавця. По зауваженню німецького вченого Ріхтера, відносини того й іншого права “можна уявити під образом двох кіл, що взаємно перетинаються”.