30.Великий розкол (Велика схизма) 1054 р. Причини та наслідки

Християнство ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато течій, зумовлених соціальними чинниками. У 395 р. Римська імперія розко­лолася на Західну і Східну.

На початку XI ст. між Візантією і Римом почалася бо­ротьба за першість у християнському світі. Римські єпис­копи претендували на особливий титул, який підніс би їх серед єпископів інших патріаршеств. Римський ієрарх присвоїв собі титул папи, прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт. Він завершив­ся тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпис­копів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прий­няв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве" (лат. "і від сина").

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (від ф. katholikos — загальний, вселенський) і східну (Кон­стантинопольську), що згодом стала іменуватися право­славною (від лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма, від грецьк. chisma) у християнстві був породжений багатьма причинами. Передусім різним ста­новищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії спри­яла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Отже, розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між христи­янськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи­цизму відокремилися протестантські церкви. Так у хрис­тиянстві виникли три основні течії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.

31.Джерела права православ’я

В основі православного віровчення — Біблія (Святе Письмо), Святий Переказ, Символ віри. Визнає триєдиність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, загробне воздання. Церква — посередник між Богом і людьми. Богослужіння відправляються у пишних храмах, з емоційним піднесенням, найважливіша роль у яких нале­жить священику. Відвідування храмів, молитва, дотриман­ня постів, таїнств для православних віруючих мають особ­ливе значення.

32.Номоканони та Кормчі книги. Структура, зміст та роль в канонічному праві

 Слов’яни одержали християнську просвіту у Візантії. У перші сторіччя християнської історії південних слов’ян їх Церкви знаходились у юрисдикції Константинопольського Патріарха.

   Перший з візантійських канонічних збірників, перекладених слов'янською мовою, - “Номоканон у 50 титулах” Іоана Схоластика (ІХ ст.).  

   Початком нового періоду в історії канонічного права вважають час видання “Номоканона у 14 титулах” за редакцією Патріарха Фотія - 883 р.

   "НОМОКАНОН" -- збірник візантійського канонічного (церковного) права відносно діяльності церкви, а також церковні правила. Наприкінці XIII ст. у Київській державі цей збірник було перероблено й покладено в основу "Кормчої книги", що стала нормативною для української церкви, а надто для церковного суду.

“Кормча” була зачитана на Соборі, скликаному митрополитом Кирилом у Володимирі-на-Клязьмі в 1272 р., і одержала схвалення. Пізніше вона багаторазово переписувалася. Утворилося дві фамілії списків “Кормчої книги”: рязанська та софійська.