11.3. “Кодекс” Католицької Церкви

Наприкінці XIX століття в Римсько-католицькій Церкві була усвідомлена необхідність видання кодексу канонічного права. Питання про здійснення кодифікації права був піднятий папою Пієм X, і вже при ньому розпочалася робота над складанням “Кодексу”. У цій роботі брали участь єпископи і кафедри канонічного права богословських юридичних шкіл.

У 1914 р. робота над новим збірником з назвою “Кодекс канонічного права” була закінчена. У 1917 р. папа Бенедикт XV обнародував його, а з 1918 р. він набрав сили як кодекс чинного права Римсько-католицької Церкви.

“Кодекс” складається з коротких статей, без усяких відсилань до авторитетних інстанцій (папського престолу чи Соборів), які вперше сформулювали правові норми, відтворені в цих статтях. Статті систематизовані за главами і розділами. У використанні цей “Кодекс” надзвичайно зручний.

Папа Іоан XXIII у 1959 р. порушив питання про перегляд “Кодексу”. У 1963 р. під час діянь II Ватиканського Собору робота з перегляду “Кодексу” розпочалася, завершена вона була вже після Собору, у 1983 р., при папі Іоані-Павлі II.

Що стосується публікації нових постанов папського престолу і курії, то у Ватикані кожних 20 днів виходять інформаційні бюлетені “Acta Apostolicae Sedis” (Акти Апостоличного Престолу), де регулярно містяться ці постанови.

35.IV Латеранський собор. Його роль в формуванні канонічного та світського права Європи

IV Латеранський вселенський собор — Вселенський собор католицької церкви, відбувся 11 листопада 1215 року.

У Римі під головуванням папи Іннокентія III скликано найбільший церковний собор середньовіччя - IV Латеранський вселенський собор, в роботі котрого брали участь більше 800-т єпископів, королі європейських країн, посланці держав хрестоносців, а також патріархи Константинополя і Єрусалима.

Собор прийняв 70 канонів, ввів обов'язковий 5%-ий податок на церкву, засудив єретичні вчення, виробив юридичні основи для запровадження інквізиції, зобов'язав християн не менше разу в рік сповідатись, а священникам берегти таємницю сповіді.

36.Кодекс канонів східних церков. Загальна характеристика та значення.

37.“Папська” революція і нове канонічне право

У 1075 р., Після 25 років агітації та пропаганди партії папи, папа Григорій VII оголосив політичне і юридичне главенство папства над усією церквою і незалежність духовенства від світського контролю. Григорій також наполягав на вищому верховенство папи у світських, питаннях. Імператор Генріх IV Саксонський, відповів на це військовими діями. Громадянська війна між партіями папи і імператора вирувала в Європі з перервами до 1122, коли в німецькому місті Вормсі був підписаний заключний конкордат.

  Великі зміни, що сталися в житті західної церкви, та у відносинах між церковними і світськими властями за останню чверть XI і перша чверть XII ст., за традицією іменуються реформою Гільдебранда або ж григоріанської реформою, на ім'я ченця Гільдебранда, який очолював партію папи після 1050 і правил під іменем папи Григорія VII з 1073 по 1085 р. Папська революція породила західну державу нового часу, першим зразком якої, як не парадоксально, стала сама церква.

  До понтифікату папи Григорія VII (папа римський 1073 - 1085) церква була суміжною зі світським суспільством і гадки не мала про суверенітет і власну законотворчість, які є фундаментом держави в новий час. Однак після Григорія VII церква отримала більшість  рис держави в її сучасному розумінні. Церква оголосила, що є незалежною, ієрархічною, публічною владою. Її голова, папа, мав право видавати закони, і спадкоємці папи Григорія дійсно породили цілий потік нових законів, які видавалися або їх власною владою, або за допомогою церковних соборів, які вони скликали. Церква здійснювала юридичні, адміністративні, судові повноваження сучасної держави.

  Скасування релігійної функції і релігійного характеру вищої політичної влади і було однією з головних політичних цілей Папської революції. Після неї ті, хто дотримувався католицького вчення, стали вважати імператорів і королей мирянами, а в силу цього людьми, не владними в духовних питаннях. Відповідно до теорії папи, тільки духовенство, очолюване папою, мало владу в духовних справах.

  Папська революція заклала фундамент для подальшого виникнення світської держави нового часу, позбавивши імператорів і королів їх духовної влади, яка колись їм належала. 

  .

  У кінці XI, в XII і початку XIII ст, у Західній Європі відбулася докорінна зміна в самій природі права як політичного інституту та інтелектуального поняття.  У політичному аспекті вперше з'явилися сильні центральні органи влади, як церковні, так і світські.

  Так само як Папська революція породила західну державу нового часу, так само вона породила і західні правові системи нового часу, першою з яких стала система канонічного права.

  В цей же час канонічне право було поділено на "старе право", що складалося з найдавніших текстів і канонів, і "нове право", що складалося з новітніх законодавчих актів і рішень. На тлі нової системи канонічного права, а часом і у суперництві з нею європейські королівства та інші державні об'єднання почали створювати свої власні правові системи.

  На хвилі Папської революції виникли нова система канонічного права і нові світські правові системи, а з ними й клас професійних адвокатів та суддів, ієрархія судів, юридичні школи, юридичні трактати і концепція права як автономного, інтегрованого, розвивающогося зводу принципів і процедур.

  Західна традиція права формувалася в контексті тотальної революції, метою якої було встановлення "правильного порядку речей" або "правильного порядку світу". "Правильний порядок" означав новий розподіл суспільства на окремі церковну і світську влади, інституціоналізацію церковної влади як політичної та юридичної одиниці і переконаність у тому, що церковна влада зобов'язана переробити світське суспільство.

Найважливіше наслідок Папської революції те, що вона ввела в історію Заходу сам досвід революції. Бути може, найбільш вражаюча ілюстрація нового почуття часу і майбутнього - це нова готична архітектура. Менш вражаючий, зате ще більш значущий символ нової віри у поступальний рух до порятунку - великі юридичні пам'ятки, що з'явилися в цю епоху.