6.Зародження та загальна характеристика мусульманства

Іслам (араб. — покірність, віддання себе Богові) — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію,  називають відданими  (араб.  -  мусульманин). Батьківщина ісламу - північно-західна частина Аравій­ського півострова  -  провінція  Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування Ісламу датують 622 p., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет),  оголосивши себе посланцем bora, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки t  його вчення.  Відтоді бере свій початок мусульманське | літочислення — місячна хіджра та сонячна хіджра. Не­парні місяці мусульманського календаря мають ЗО днів, парні — 29; "місячний" рік (354 дні) має 12 місяців. Кожний третій рік — високосний (355 днів). Місячний кален­дар використовують у більшості мусульманських країн. аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо­ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуван­ням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супровод­жувалося боротьбою між могутньою родовою аристо­кратією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Вод­ночас в економічному житті арабських племен зарод­жувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичер­пало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже на­прикінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну то­гочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового су­спільства з сильною централізованою державною вла­дою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка мог­ла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісно­го ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центра­ми релігійної реформації були Ємен на чолі з

 Мусаліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному за­ході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам­мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники

Му­хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів за­провадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя пле­мені корейшитів).

Відомостей про дитинство Мухаммеда дійшло до на­ших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Бать­ко не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті — дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.

Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався в пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Мухаммед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 p., коли Мухаммедові виповнилося 40 літ, отримав перше одкро­вення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відкидаючи багатобожжя. Але до його старань ставилися спер­шу дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм про­повідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хаджж (паломництво) до Мекки, яке стало прощальним. Через три роки потому він помер.

Мухаммед у своєму вченні поєднав уявлення про світ давньоарабської міфології із старозавітними переказами Біблії та "откровениями" християнських Євангелій. Араби ознайомилися з ними завдяки візантійським та єврейсь­ким купцям, ремісникам, які на той час мали свої кварта­ли в Мецці та Медині, де жив Мухаммед.

Головні положення ісламу викладено у священній книзі мусульман — Корані (араб, алькуран — те, що чи­тають).

ХАРАКТЕРИСТИКА

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога — Аллаха. Головний догмат ісла­му — єдинобожжя виражений простою формою сповіду­вання віри: "Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха". Ця форма називається шахада, або таухід, що означає "свідчення". Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв. Вона є елементом азану — молитви, здійсню­ваної п'ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусуль­манський орнамент.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не мож­на сказати про його культову практику (дін), що містить п'ять обов'язкових положень — п'ять "стовпів" ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим "сто­впом" віри боротьбу проти "невірних" — джихад, або га­зават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісла­му. Однак, починаючи з IX—Xз'явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдос­коналення на шляху пізнання Аллаха. ст.,

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Алла­ха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважа­ють священною книгою ісламу — найвищим одкровен­ням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п'ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладеного в Ко­рані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов'язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права — шаріату (араб, шарі — вірний шлях до мети).

Шаріат — комплекс юридичних норм, приписів та правил поведінки, релігійного життя та вчинків громадянина, дотримання яких є угодним Аллаху.

Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють му­сульманські судочиновники — каді. У більшості ісламсь­ких країн і нині діють шаріатські суди, в компетенції яких справи ритуального, родинного, приватного, частково й  карного права. За нормами шаріату застосовують тілесні покарання (биття ціпками по п'ятках) — у Пакистані, Судані, аравійських монархіях, смертну кару (в Ірані — за ' подружню невірність, проституцію, незгоду з Богом, чоти­риразове порушення посту, неодноразове вживання алкогольних напоїв, гомосексуалізм тощо).