- •1.Монотеїстичні релігії. Загальна характеристика та географія поширення
- •Монотеїзм в юдаїзмі
- •Монотеїзм у християнстві Тринітарна концепція
- •Антитринитарна концепція
- •Ісламський монотеїзм
- •Монотеїзм в дхармічних релігіях
- •Монотеїзм у сикхізмі
- •2. Зародження та загальна характеристика іудаїзму
- •3.Зародження та загальна характеристика буддизму
- •4.Зародження та загальна характеристика християнства
- •5.Філософські джерела християнства
- •6.Зародження та загальна характеристика мусульманства
- •7.Предмет, методологія та принципи канонічного права.
- •8.Система канонічного права.
- •9.Зв’язок з іншими галузями права та місце канонічного права в системі права.
- •7. Методологія канонічного права
- •Схоластичний метод
- •8. Система канонічного права:
- •10.Співвідношення канонічного та церковного права
- •11.Джерела іудейського права
- •12.Цивільні та шлюбно-сімейні відносини в іудаїзмі
- •13.Кримінальне право в іудаїзмі
- •14.Джерела мусульманського права Джерела мусульманського права
- •15.Цивільні та шлюбно-сімейні відносини в мусульманському праві
- •16. Кримінальне право
- •17.Течії та основні доктрини буддизму
- •19.Роль християнства в формуванні західної традиції права
- •21. Вивчення канонічного права в історії юридичної науки
- •22.Рецепція римського права та схоластичний метод дослідження.
- •23.Виникнення європейських університетів.
- •27.Загальні та особливі джерела канонічного права.
- •5.3. “Апостольські Постанови”
- •5.5. Правила Святих Отців донікейської епохи
- •30.Великий розкол (Велика схизма) 1054 р. Причини та наслідки
- •31.Джерела права православ’я
- •32.Номоканони та Кормчі книги. Структура, зміст та роль в канонічному праві
- •10.3. “Кормча книга” на Русі
- •11.2. Середньовічні католицькі збірники канонічного права
- •11.3. “Кодекс” Католицької Церкви
- •38.Основні положення та джерела права протестантизму
- •Церковно-судебные инстанции
Ісламський монотеїзм
Докладніше у статті: Іслам
Мусульмани вважають Бога найвищим володарем Всесвіту, єдиною досконалою і гідною поклоніння істотою. Аллах в Корані є практично тим самим Богом, що і Яхве у Старому заповіті, а концепція Трійці вважається мусульманами абсурдною через незрозумілість. Сама назва іслам означає підпорядкування себе волі Бога, яка проявляється в усіх подіях. Аллах є "всемогутнім, всезнаючим, справедливим господарем світу, творцем неба і землі, життя і смерті." [2].
Як і в християнстві, велика увага приділяється Божому милосердю. Згідно ісламу, найтяжчим гріхом і єдиним, що не пробачається Богом є поклоніння іншим богам, що включає не тільки культ святих (хоча шиїзм i суфізм приймає культ святих), але й надмірну прив’язаність до матеріальних благ чи коханої особи.[3]
Монотеїзм в дхармічних релігіях
Індуїзм
Більшість практикуючих індуїстів вірять у Бога на ім'я Брахман або Ішвара.
Монотеїстичні формулювання з'явилися у Ведах (в тому числі найстаршій Веді - Риґведі та пізніших текстах, напр. Упанішадах). Індуїстський монотеїзм широко розвинувся у період Махабхарати і знайшов у ній відображення. Поширеним в індуїзмі був погляд, що Богові можна поклонятися під довільною постаттю (Sagun Brahman), яка є лише символом безособового Бога (Nirgun Brahman) – це вчення знаходить Бгаґават-Ґіті.
Пізніше сформувався шиваїзм i вішнуїзм, прихильники цих сампрадая виділяли верховне божество - Ішвару, а решту вважали хіба еманаціями верховного бога і не наділяли їх значної вагою. Для вішнуїтів єдиним богом є Вішну, а для шиваїтів - Шива.
Монотеїстичні концепції створювалися також і деякими індійськими філософами класичного періоду (напр. веданта, хоча інші вчення, такі як санкхйя були атеїстичними). Єдинобожжя властиве й пізнішим філософським вченням Індії
Монотеїзм у сикхізмі
Сикхізм так само робить акцент на єдності Бога і вважає, що поклонятися Богові можна під будь-яким іменем і в будь-якому образі (індуїстичному, мусульманському чи християнському), але самі сикхи звуть його Акал Пурах або Вагеґуру.
2. Зародження та загальна характеристика іудаїзму
Три-чотири тисячі років тому в Аравійській пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які в середині I ї III тис. "вдерлися у Палестину. Вони підкорили частину країни - Ханаан. На той час там уже існували невеликі міста був свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського і вважався зразковим. Жителі фінікійського міста Біблос першими почали виготовляти папір. Саме тому книги називали біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості жителі Ханаану відіграли виняткову роль у становленні та розвитку торгівлі, ділових відносин між країнами. Розвивалося тут і землеробство. .
Ханаанці поділялися на багато племен. Після проникнення у Палестину племена хапіру змішалися з корінними жителями, і це нове утворення почало називатися євреями (від давньоєврейського слова "івриш" - околиця), тобто народ, який відокремлено жив на окраїні Палестини.
Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були цілком залежними від природи. Безсилля перед її стихіями породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має надзвичайну силу і владу над ними. В їх житті головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини володіють надзвичайними якостями. Давні єврейські племена поклонялися тваринам, вважаючи їх своїми родовими предками. Міцного і тривалого зв'язку
між цими племенами не було. Вони об'єднувалися лише у разі війни й обрання спільного воєначальника.
Давні вірування євреїв були політеїстичними. Предмети їх поклоніння — гори, дерева, кам'яні й дерев'яні стовпи. Поклонялися вони і сонцю, місяцю, численним добрим і злим духам.
У перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі союзу племен, оскільки для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом запозичили у розвиненіших ханаанців навички землеробства, почали переходити від кочового до осілого життя, від скотарства до землеробства. Близькість мов сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, внаслідок чого виникла єдина народність.
Наприкінці XIII ст. до н,е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні відносини, утворилася єврейська держава Ізраїль. Його виникненню сприяли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті караванних торгових шляхів, що з'єднували Єгипет із Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорився ще й наявністю сильного сусіда, з яким вони ворогували. Потрібно було об'єднувати і зміцнювати свої землі, на що спроможна тільки держава. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися на-племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також в Ізраїльську державу. Але в 935 р. до н.е. вона роздалася на дві частини: Ізраїльське та Іудейське царства .Саме в цей час і виникла іудейська релігія, бо давні племені релігії не сприяли об'єднанню племен.
Релігію єврейських пастухів поступово заступає культ богів, яких вважали покровителями сільського господарства. Але з подальшим об'єднанням племен на чолі з царем на перше місце виходить культ єдиного бога Ягве (Ієгова) — племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія,
Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символа врожаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом він стає покровителем племені Іуди. З виникненням держави Ягве став богом усього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Відтоді бога Ягве почали й богом війни, захисником держави, покрови-військових операцій проти зовнішніх ворогів.
історичного розвитку Ізраїлю та Іудеї сприяли зміцненню культу саме бога Ягве. У рабовласницькій державі євреїв релігія перетворюється на інструмент класового панування. Проголошується єдиний бог-самодержець Ягве. Його наділяють рисами людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Ягве починають шанувати як все єврейського бога, який обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення їх в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. Поступово на Ягве переносять кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, його служителі.
Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання його єдиним богом тривала протягам трьох століть (X— VII ст. до н.е.). Головну роль у поширенні іудейської релігії, зокрема культу Ягве, відіграла каста жерців.
У першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. За його правління в Єрусалимі було споруджено храм Ягве (960 до н.е.). Посилення культу Ягве зміцнило позиції його жерців. Соломон відновив закон, за яким вони отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів рабами і великим багатством. Жреці — переважно вихідці із знатних родів — становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став і релігійним центром країни. А перед служителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві постали нові завдання — виправдати експлуатацію. Ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, обіцяючи винагороду на небі за всі поневіряння на землі. Іудейські священнослужителі примушували віруючих молитися і приносити жертви на честь не тільки бога Ягве, а й царя єврейського, а пізніше й на честь вавилонських, перських, грецьких деспотів, римського імператора.
Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській державі. Цар небесний був відображенням царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, оскільки вона відповідала тогочасним соціальним умовам, підтримувалася царями-завойовниками та іудейськими священиками.
Історично виділяють три основних періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.
На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (Ягве— покровителем одного з єврейських племен). раніше був полоненим духом
Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який є духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії. Головними ідейними виразниками його стали жреці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після цих реформ під час так званого вавилонського полону і пізніше, повернувшись з нього, жреці відбудували зруйнований Єрусалимський храм, створили Книги пророків, Писання, які разом з Торою становили іудейську Біблію. Біблія складається із Старого і Нового Завітів, іудейська релігія визнає тільки Старий Завіт. Біблійні книги, які церква визнає священними, є каноном (правилом).
Канон — священні книги, які мають найвищу релігійну авторитетність.
Старий Завіт складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея, або Тори (давньоєвр. — закон, вчення), книги Пророків і Писання. Сама Тора складається з п'яти книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.
Іудаїсти вважали, що Тора продиктована пророку Мойсею самим Богом, і жодна книга давнього і сучасного світів не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті — їхній вихід звідти. Левит присвячений законам, виявленню гріхів, заповідям. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону, або Друга книга законів, повторює багато законоположень. У ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями. У давньому світі рабовласницьким законам приписували божественне походження, щоб надати їм більшої сили. Тому Тора за своїм змістом — звичайний кодекс рабовласницького права; вона встановлює правила іудейського культу і доводить монотеїзм Ягве.
Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги охоплюють період до вавилонського полону, а також після повернення євреїв з Вавилону до Палестини.
Третя частина Старого Завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні тощо.
Відомо дві редакції Старого Завіту — масоретська і септуагінта. Масорети — єврейські рабини, які остаточно відредагували Старий Завіт у Н ст. до н.е., а септуагінта ("сімдесят") — переклад давньоєврейського тексту Старого Завіту грецькою мовою, зроблений, згідно з переказами, 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н.е. Насправді ця робота тривала протягом двох століть. Останній текст, успадкований християнством, найпоширеніший.
Важливим джерелом історії іудейської релігії у II —І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти, знайдені 1947 р. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Вади-Кумран (Кумранські рукописи). Вони свідчать про значне поширення в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти книг Старого Завіту, знайдені у печерах Іудейської пустелі, мають багато різночитань. Ці (домасоретські) тексти спростовують твердження єврейських і християнських богословів про незмінність Старого Завіту.
Відомо, що ассирійські та вавилонські завойовники насильно витіснили євреїв у Месопотамію та Мідію. Так само були переселені й іудеї з Палестини в Єгипет. Саме тоді виник термін "діаспора " — розселення євреїв за межами Палестини. Масове їх розселення у країнах Середземномор’я призвело до того, що їх кількість у різних країнах | світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання, обговорення) різних справ, які стосувалися общини.
Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями в! цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єрусалим, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимського храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошували молитви і гімни богу Ягве, читали розділи з Біблії, які
духовенство тут же пояснювало. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.
Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих; з часом вони стали і молитовним будинком, і представницьким органом єврейських общин, і центром громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминаючи й світського життя віруючих. Посадових осіб синагоги здебільшого обирали з представників знатних сімей, які розпоряджалися їх майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно склалася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збереглася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література. Талмуд належить до основних пам'яток іудейської релігійної та правової літератури.
ХАРАКТЕРИСТИКА
Іудаїзм сповідує віру в єдиного бога Ягве (Яхве), який, згідно з ученням, з нічого створив Всесвіт (у тому числі й людину) і керує ним.
Ягве — могутній, всесильний, вимагає від людей покірності. За розповіддю у книзі "Буття", Ягве дуже розсердився, дізнавшись, що Адам і Єва зірвали яблуко з дерева пізнання добра і зла. Він вигнав їх з раю і назавжди прокляв людський рід. Давні євреї уявляли Бога таким, якими були їх володарі, — сильним, могутнім, жорстоким. Віруючий єврей від народження і до смерті повинен відчувати страх перед Богом. Рабини стверджують, що нещастя, які випали на долю єврейського народу, є результатом того, що євреї не слухали Бога. Убогість, рабство, експлуатація — все це Божа кара за неповагу до нього. Проте послідовного монотеїзму без залишків політеїзму немає в жодній релігії. Єдиний бог завжди керує світом не сам, а разом з іншими надприродними силами. В іудаїзмі такими помічниками Ягве є численні ангели і месія.
Один із найвідоміших представників єврейської релігійної філософії середніх віків М. Маймонід із Кордови13 заповідей іудаїзму, або символів віри: необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і повелителя світу; визнання його абсолютної єдності; визнання його нематеріальності й надуманості втілення його; визнання вічності Бога; неприпустимість звертання з молитвою до якоїсь іншої істоти, крім нього; упевненість в істинності пророчої проповіді; переконання в перевазі пророка Мойсея над всіма пророками; переконання в незаперечній дійсності подарованого Богом євреям релігійного вчення (Тори); упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим вченням; упевненість У всезнанні Бога; упевненість у справедливості Божого сформулював
творіння; віра в прихід месії; віра у воскресіння мертвих. Не всі релігійні принципи, філософськи обґрунтовані Маймонідом, іудеї визнають, тому вони не є догматами.
Іудейський культ містить численні настанови, розпорядження, вимоги, обмеження і заборони. В іудаїзмі існує 613 приписів: 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році — 365 і частин людського тіла — 248). Іудаїзм прискіпливо ставиться до виконання обрядів і свят. Окремі вимоги збереглися ще з первіснообщинної релігії давніх євреїв. Наприклад, заборони щодо споживання продуктів: вся їжа поділяється на дозволену (кашерну) і недозволену (трефну). Заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладено табу. Талмуд містить три тисячі постанов про їжу.
Давні євреї ототожнювали душу з кров'ю. Якщо з людини чи тварини витікає кров, разом з нею виходить і душа. Отже, коли з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти і божественну душу. Тому їсти м'ясо з кров'ю заборонено. Але є спосіб обійти цю заборону: почекати, щоб кров витекла. Обряд різання, щоб витекла кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких носять ритуальний характер.
Дотримання всіх обмежень, заборон, приписів у реальному житті неможливе. Тому кожен віруючий єврей одночасно є порушником божих настанов, він завжди винен перед Богом.
Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про потойбічний світ, за яким люди поділяються на добрих і злих. Добрі — ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі — ті, що мають багато гріхів. Після смерті душа людини переходить до Бога, а він, на терезах визначивши, скільки у неї гріхів, спрямовує душу — в пекло чи рай. Перед тим, як потрапити в рай, праведні душі 248 разів приймають ванну з бальзаму, після цього проходять через алмазні ворота, біля яких стоять 60 млн сяючих ангелів. Праведника одягають у 8 одежин з хмар, на голову кладуть діамантовий та золотий вінки, ведуть під розкішний балдахін, уздовж якого протікають струмки бальзаму, вина та меду. Натомість у пеклі грішників підвішують гаками за ноги, очі, язик. Вони повинні їсти своє тіло, гаряче вугілля, граніт, від якого у них викришуються зуби.
Трактування релігійної ідеї у Старому Завіті пов'язане з обґрунтуванням ідеї національної винятковості єврейського народу. В Торі розповідається, що жорстокий і невблаганний Ягве вирішив зробити євреїв обраним народом. У Біблії йдеться, що Бог уклав з прабатьком давніх євреїв (Авраамом), угоду, за якою він узяв євреїв під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. Тому всі народи, які не визнають Ягве, є ворогами єврейського народу. Цим мотивована, наприклад, заборона шлюбів між євреями і не євреями.
За дотримання Завіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Царство небесне пов'язане з приходом посланця Ягве — месії. Важке життя єврейського простолюду, відчуття безнадії та приреченості породили віру в небесного спасителя (месію), впевненість, що Ягве пошле на Землю свого посланця, який, учинивши страшний суд, судитиме живих і мертвих, установить на землі справедливість. Ідеї месіанізму поширювалися і серед пануючих верств давньоєврейського суспільства, які чекали месію як спасителя від іноземного поневолення і захисника від озлоблених мас, як диктатора, який забезпечить умови для господарювання.
В іудаїзмі месіанізм тісно пов'язаний з ідеями національної винятковості єврейського народу: месія прийде тільки до євреїв, лише вони будуть врятовані; всі інші народи приречені на загибель. А в майбутньому утвердиться панування єврейського народу над усім світом.