7.3. Франція

Внутрішня політика Франції в 1920-ті роки багато в чому визначалася невирішеними проблемами, що виникли після закінчення війни. Два головних напрямки були пов'язані з фінансовою та зовнішньою політикою країни, якою керували Раймон Пуанкаре і Арістід Бріан. Високі військові витрати покривалися Францією за рахунок позик, що неминуче вело до інфляції. Пуанкаре розраховував на німецькі репарації, щоб утримати франк хоча б на рівні 1 / 10 довоєнної вартості, покрити витрати на відновлення зруйнованих районів і виплатити Великобританії і США відсотки за позиками. Однак німці не бажали виконувати своїх зобов'язань. Багато хто взагалі сумнівалися в можливості виплати Німеччиною великих репарацій. Пуанкаре, не поділяв цих сумнівів, в 1923 ввів війська в Рурської області. Німці чинили опір і капітулювали тільки після введення надзвичайних заходів. Англійські та американські експерти висунули план Дауеса для фінансування репараційних виплат, головним чином через американські позики Німеччині.

У першій половині 1920-х років Пуанкаре користувався підтримкою націоналістично налаштованого парламенту, обраного в 1920. Але на наступних виборах 1924, незважаючи на розкол лівих сил на ворогуючі комуністичну і соціалістичну партії (1920), коаліція радикал-соціалістів і соціалістів (союз лівих) змогла отримати більшість місць. Нова палата відкинула лінію Пуанкаре разом з його твердою грошовою політикою у Франції і, щоб поліпшити відносини з Німеччиною, привела до влади спочатку Едуара Ерріо, а потім Бріана. Плани Бріана забезпечити мир в Європі зустріли, мабуть, сприятливий відгук у Густава Штреземана, рейхсканцлера і міністра закордонних справ Німеччини. Штреземан був ініціатором укладення гарантійного пакту про недоторканність державних кордонів в районі Рейну і про збереження демілітаризацію Рейнської області, що отримало відображення в Локарнских договорах 1925.

З середини 1920-х років і до своєї смерті в 1932 Бріан керував зовнішньою політикою Франції. Він робив вправні і невтомні спроби налагодити відносини з Німеччиною як основу для збереження миру під егідою Ліги Націй, хоча і знав, що Німеччина займається переозброєнням. Бріан був упевнений в тому, що Франція ніколи не зможе самостійно протистояти Німеччини без підтримки своїх колишніх союзників або Ліги Націй.

''Народний фронт'' у Франції. Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизм)'. Почались масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів відбувся політичний страйк з вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.

Влітку 1934 р. між СФЮ і ФКП підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналась частина радикалів.

14 липня 1935 р. була проведена спільна антифашистська демонстрація, її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез (комуніст), Едуард Далад'є (радикал).

У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на виборах 330 з 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержЯ ли право сформувати уряд. Очолив його соціаліст Леон БлкмЛ Комуністи прийняли рішення не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в парламенті.

Ще до моменту вступу нового прем'єр-міністра на посаду, щ Франції почались масові виступи робітників з вимогами підвиі щити заробітну плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко робітники захоплювали підприємства. Таї ким чином, першим завданням нового уряду стало улагодження цього найбільшого у Франції трудового конфлікту.

У резиденції прем'єр-міністра відбулись переговори між За-І гальною конфедерацією праці (ЗКП) і загальною конфедерацією! підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за: якою страйки припинялись, підвищувалась заробітна плата, підприємці укладали колективний договір з профспілками і зобов'язувались не застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку Л.Блюм пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення 40-годинного робочого тижня і оплачуваних відпусток.

Влітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в! основному реалізували програму Народного фронту. Так, були заборонені фашистські ліги, прийнято закон про 40-годинний робочий тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувались пенсії, надавалася допомога по безробіттю. Для покращання становища селян уряд став закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами. Встановлювався контроль держави над Французьким банком і залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші шляхи розвитку Франції. Навколо нього розгорілися суперечки між учасниками Національного фронту.

Комуністи І частина соціалістів вимагали повного викорінення фашизму навіть за рахунок обмеження конституційної законності. Радикали і сам Л.Блюм вважали неможливим порушувати конституцію.

Комуністи вважали за необхідне продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму (різке збільшення податків на підприємців, встановлення жорсткого контролю над підприємствами й фінансами). Л.Блюм на це не погодився. Він прагнув спочатку закріпити попередні досягнення і в лютому 1937 р. оголосив про ''перерву'' в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними.

Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін всередині країни.

До зазначених розбіжностей між комуністами і соціалістами додались розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршувалось. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переводили свої капітали за кордон, що відразу відбилось на темпах зростання економічного розвитку. З іншого боку відбулось збільшення прибутків громадян. При відносно стабільному виробництві це означало виникнення диспропорції між грошовою і товарною масою і, відповідно, до зростання цін - інфляції.

Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями Народного фронту.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у НФ. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку; криза НФ стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр К.Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер радикалів Даладьє. Його уряд відразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду НФ. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.

НФ був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, хоча не був ліквідований сам фашизм.

Одночасно НФ був спробою знайти вихід з кризи і депресії. Підсумком цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави процвітання. Значною мірою ці дії були схожі на ''новий курс'' Рузвельта, на заходи уряду Хансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них НФ був вимушеною і перехідною формою до реалізації їх соціальної ідеї, яку не можливо уявити без ''диктатури пролетаріату''. Це і надало НФ аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у НФ створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму у засіб ліквідації демократії заради ''диктатури пролетаріату''.