Контрольні запитання

1. Що таке ветеринарне будівництво?

2. Що відноситься до організації ветеринарного будівництва?

3. Планування та фінансування будівництва?

4. Які Ви знаєте об'єкти ветеринарного будівництва?

5. Який порядок відведення земельних ділянок під будівництво?

6. Типові проекти будівництва установ ветеринарної медицини.

7. Здійснення ветеринарного будівництва.

1. Який порядок приймання в експлуатацію збудованих об'єктів ветеринар­ ної медицини?

6.4. Ветеринарна освіта в Україні

Тварини з людиною живуть з незапам'ятних часів і тому ветерина­рія у вигляді народної практики в лікуванні тварин сягають в далеке ми­нуле. Ще до н.е. грецькі вчені Аристотель, Вегецій описували заразні хвороби (сап), але багато віків ніякої системи ветеринарної освіти не існувало, допомогу хворим тваринам надавали самі власники тварин, пастухи, ковалі.

Перші представники ветеринарної спеціальності на Русі - "конячі лікарі", "кровопуски", "коновали", які займались лікуванням хворих тва­рин з'явились у XV столітті. Це були люди самоучки, в більшості випад­ків навички лікування вони набували спадково, від батьків. Ніяких на­вчальних закладів для підготовки ветеринарних спеціалістів не існувало.

Перші школи для підготовки ветеринарних спеціалістів на території колишньої Російської імперії були відкриті в 1733 р. на базі Хорошев-ського кінного заводу і при головній конюшенній канцелярії. Ці школи давали дуже прості знання, в основному з хвороб коней та техніку ку­вання. Ветеринарна школа такого ж профілю в Європі була відкрита в Ліоні (Франція) тільки в 1762 р.

Вперше спеціальна кафедра "Скотолікування" була відкрита в 1805 р. на медичному факультеті Московського університету. Ініціато­ром відкриття цієї кафедри був випускник Києво-Могилянської академії І.С. Андрієвський - один з основоположників ветеринарної освіти в Росії. Іван Самійлович Андрієвський (1759-1809) перший систематично читав лекції з основ ветеринарії та гігієни сільськогосподарських тварин студен­там Московського університету. В 1793 р. видав "Новий повний методи­чний посібник по лікуванню кінських, скотських і інших домашніх тварин"

в трьох томах (6 книг, 1200 стор.). Він ввів на початку XIX ст. замість старих термінів "коновальна наука", "коновальне мистецтво", "коновал" нові - "вет. медицина", "вет. наука", "вет. лікар".

У 1806 р. на медичних факультетах Харківського, Варшавського, Ві-ленського університетів було введено викладання вет. наук.

У 1808 р. в Санкт-Петербурзькій, а 1809 р. у Московській медико-хірургічних академіях були відкриті ветеринарні відділення (училища), які давали прості знання з ветеринарії.

В 1835 р. у Харківському університеті була заснована практична вет. школа, яка була реорганізована в 1851 р. у вет. училище, а потім в 1873 р. у ветеринарний інститут.

У 1840 р. у Варшаві була відкрита школа "Простих ветеринарів", яка в 1846 р. перетворена у вет. школу, а потім 1889 р. в інститут, який в 1915 р. був переведений до Москви, а в 1916 р. до Новочеркаська (те­перішній Донський сільськогосподарський інститут).

У 1848 р. в м. Юр'єві (Дерпт, Тарту) було засновано вет. училище, з 1873 р. - інститут. У 1918 р. інститут було евакуйовано в Саратов, де він залишився, а в Тарту інститут був відновлений як ветеринарний факуль­тет Естонської с.-г. академії. І накінець в 1873 р. у Казані був відкритий ветеринарний інститут.

З часу заснування цих 4 інститутів і по 1917 рік вони підготували бі­ля 8 тисяч вет. лікарів. У їхніх стінах вирорли видатні вчені, сформува­лись наукові школи, які відіграли велику роль у становленні ветеринар­ної освіти в Росії, а потім і в СРСР.

Підготовку ветеринарних фельдшерів у Росії готували на вет. відді­леннях медико-хірургічних академій (Москва, Санкт-Петербург) вет. школи в інститутах (Казань, Харків, Варшава, Юр'їв), а також у самостій­них вет. школах (Архангельськ, Омськ, Тобольськ, Томськ).

Перша світова, а за нею громадянська війна зруйнували налаго­джену систему освіти, і тому з настанням мирних днів були прийняті енергійні заходи по відновленню роботи ветеринарних інститутів і від­криттю нових. Після 1920 р. були засновані нові інститути в Москві, Пет­рограді, Омську, Саратові, Києві, Вітебську і поступово почала склада­тися система ветеринарної освіти в СРСР, яка включала підготовку лі­карів у вищих навчальних закладах, вет. фельдшерів у середніх і молод­ших спеціалістів в системі вет. шкіл і ПТУ, а також сформована система підвищення кваліфікації ветеринарних спеціалістів.

У наступні роки були відкриті інститути та факультети в Єревані (1928), Алма-Аті (1929). В 1930-1931 рр. засновані Чкаловський, Троїць­кий, Азейбарджанський, Кіровський, в 1932 р. у Грузії і Дагестані. Уже в

224

225

1935 р. функціонувало 25 вузів, а в 1952-1937 р. інститутів і факультетів, з 1918 по 1977 було підготовлено ЗО тис. вет. лікарів.

Коротка історія факультету ветеринарної медицини Національного аграрного університету

Ветеринарний факультет було засновано рішенням Київського губ-ревкому на базі Політехнічного інституту 27 вересня 1920 р. Перші 56 студентів розпочали навчання 20 листопада 1920 р. У червні 1921 р. фа­культет був реорганізований в самостійний вуз - Київський ветеринар­но-зоотехнічний інститут.

Інститут швидко розвивався, уже в 1922 р. на І курс було прийнято 129 студентів, а в 1923 - 256.

У 1927 р. розпочалось будівництво ветеринарних кліник по вул. В. Васильківська, яке було закінчено в 1931 році.

У 1930 р. зооветінститут розділили на зоотехнічний і ветеринарний. В 1934 р. зоотехнічний інститут був переведений до Дніпропетровська, а ветеринарний отримав третій навчальний корпус і клініки, що сприяло збільшення набору студентів і покращанню навчального процесу. Набір на І курс складав 350 студентів. У довоєнний період Київський вете­ринарний інститут був одним з найбільших вузів такого профілю в СРСР. У ньому навчалось 1200 студентів. Склався міцний науково-педагогічний колектив. Яскравий слід у довоєнній історії інституту залишили відомі вчені: проф. А.К. Скороходько, М.П. Вашетко, Ф.М. Пономаренко, Ф.З. Оме-льченко та ін.

Успішний розвиток інституту перервала II світова війна. Багато ви­кладачів і студентів пішли на фронт. Інститут було евакуйовано до Све-рдловська, де продовжувалась робота по підготовці ветеринарних лікарів.

24 липня 1944 р. інститут повернувся до Києва. Приміщення голо­вного корпусу, клінік, гуртожитку були зруйновані. Силами викладачів і студентів все зруйноване було відновлено і восени 1944 року розпоча­лись заняття. Значний вклад у розвиток інституту в ці роки внесли П.М. Лемішко, Т.П. Слобосницький, В.К. Чубар, О.Г. Безносенко, Д.Я. Ва-силенко, Ф.Д. Овчаренко, М.А. Кравченко, В.Г. Касьяненко, М.П. Ва­шетко, СЮ. Ярослав, Ф.М. Пономаренко, М.Ф. Гулий, І.О. Поваженко, К.І. Гуревич та ін. У 1957 році Київський ветеринарний інститут на пра­вах факультету увійшов до складу Української сільськогосподарської академії. В 1958-1962 рр. набір студентів зменшився до 50 чол., що не­гативно позначилось на розвитку кафедр та їх наукових дослідженнях.

У 1960 році було відкрите заочне відділення.

З 1961 року почалась підготовка ветеринарних лікарів для зарубіж­них країн. За ці роки одержали вищу ветеринарну освіту більш ніж 600 громадян з 63 країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.

226

У наступні роки факультет успішно розвивався в складі Національ­ного аграрного університету. В 1986 році був введений в експлуатацію 12 навчальний корпус, що дало можливість комфортно розмістити всі кафедри. Зараз щорічно на перший курс зараховується 200-240 студен­тів, нині факультет є одним із найбільших факультетів серед вузів тако­го профілю.

Після набуття Україною незалежності пройшло реформування і на­вчальних закладів ветеринарного профілю. На даний час в Україні підго­товку ветеринарних лікарів ведуть 12 вузів. Спеціалістів середньої ланки готують в 25 технікумах і коледжах. У 1992 р. організований Інститут піс-лядипломного навчання керівників і спеціалістів вет. медицини (Б. Церк­ва).

У відповідності до Закону "Про ветеринарну медицину" підготовку спеціалістів ветеринарної медицини проводять лише стаціонарно.

Випускникам ветеринарних навчальних закладів відповідно до За­кону України "Про освіту" присвоюється кваліфікація:

• молодшого спеціаліста (фельдшера ветеринарної медицини) відповідні технікуми вет. медицини, коледжі;

• лікаря ветеринарної медицини - факультети ветеринарної ме­ дицини аграрних університетів, академій;

• магістра ветеринарної медицини - факультети ветеринарної ме­ дицини аграрних університетів, академій, що мають відповідний серти­ фікат.

Таблиця 19 Вищі навчальні установи ІІІ-ІУ рівня акредитації України

№	Назва ВНЗу	Назва факультету	Дата заснування
1	2	3	4
1	Національний аграрний університет м. Київ	Ветеринарна медицина	1920
2	Білоцерківський державний аграрний уні­верситет	Ветеринарна медицина	1931
3	Львівська державна академія вет. медицини ім. С.З. Гжицького	Ветеринарна медицина	1784
4	Харківська державна зооветакадемія	Ветеринарна медицина	1805
5	Одеський державний аграрний університет	Ветеринарна медицина	1938
6	Подільська державна агротехнічна академія м. К-Подільський	Ветеринарна медицина	1983
7	Дніпропетровський державний аграрний університет	Ветеринарна медицина	1980

227

Продовження таблиці 19

1	2	3	4
8	Кримський державний аграрний університет м. Сімферополь	Ветеринарна медицина	1989
9	Державний агро-екологічний університет м. Житомир	Ветеринарна медицина	1987
10	Полтавський державний аграрний універси­тет	Ветеринарна медицина	1992
11	Сумський національний аграрний універси­тет	Ветеринарна медицина	1985
12	Луганський національний аграрний універ­ситет	Ветеринарна медицина	1997

Всі спеціалісти ветеринарної медицини не рідше одного разу на 5 років проходять підвищення кваліфікації у вищих навчальних закладах України.

Спеціалісти ветеринарної медицини підлягають атестації у порядку встановленому Законом України "Про ветеринарну медицину". За ре­зультатами атестації визначається відповідність працівників займаній посаді, рівень його кваліфікації, категорійність та встановлюється відпо­відна оплата праці.

Система підготовки спеціалістів та працевлаштуван­ня випускників вищих навчальних закладів

23 січня 1996 року Президентом України був виданий Указ №77/96 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів".

Цим указам встановлено, що вищі навчальні установи України здій­снюють підготовку спеціалістів:

• за рахунок коштів Державного бюджету України для роботи в державному секторі народного господарства;

• за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб - для роботи у недержавному секторі народного господарства;

• за рахунок власних коштів - для роботи у державному і недер­ жавному секторі народного господарства (за бажанням).

Встановлено, що особи, які навчаються за рахунок державних кош­тів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання від­повідної кваліфікації працювати в державному секторі народного госпо­дарства не менше, ніж 3 роки.

Порядок працевлаштування випускників, які закінчили вищі навча­льні установи за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб, визначається угодами між ними.

Випускники, які закінчили вищі навчальні установи за власний раху­нок, мають право обирати місце працевлаштування за особистим ба­жанням.

У розвиток цього Указу Кабінет Міністрів 22 серпня 1996 року за №992 прийняв постанову "Порядок працевлаштування випускників ви­щих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням".

У цій постанові висвітлені наступні питання:

• права й обов'язки замовників та випускників;

• порядок працевлаштування випускників, які навчались за держа­ вним замовленням;

• соціальні гарантії та компенсації.

228

229