- •Передмова
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Організації і установи, які забезпечують функціонування та розвиток цієї служби
- •Контрольні запитання
- •Розділ 2.
- •Установи дільничного типу
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Розділ 4.
- •План заходів по оздоровленню
- •Б. Дезінфекція тваринницьких приміщень
- •Здорових тварин
- •Туберкуліни для сса- вців і птахів
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Диспансерна карта тварини
- •Контрольні запитання
- •Приблизні коефіцієнти захворюваності, летальності та питомі величини економічного збитку при інфекційних, інвазійних і незаразних хворобах тварин
- •Інвазійні захворювання
- •Розділ 5.
- •5.3. Організація ветеринарно-санітарного контролю
- •5.4. Організація ветеринарно-санітарного контролю
- •Контрольні запитання
- •Кошторис
- •Контрольні запитання
- •Норми витрачання перев'язувальних засобів та шовного матеріалу для ветеринарних цілей в установах державної ветеринарної медицини
- •Розрахункові норми витрачання спирту етилового на лікувально-профілактичні, діагностичні заходи та наукові дослідження
- •Картка кількісно-сумового обліку матеріалів
- •Контрольні запитання
- •6.3. Організація будівництва підприємств і установ
- •Рішення
- •Контрольні запитання
- •Розділ 7.
- •7.1. Ветеринарний облік
- •7.2. Ветеринарна звітність
- •Звіт про заразні хвороби тварин
- •1. Діагностичні дослідження
- •2. Щеплення і лікувально-профілактичні заходи
- •3. Ветеринарно-санітарні роботи
- •Звіт про ветеринарно-санітарний нагляд при перевезені продуктів тваринництва та заразні хвороби, виявлені при транспортуванні за 200 р.
- •Контрольні запитання
- •7.3. Ветеринарне діловодство
- •8.1. Міжнародні ветеринарні організації
- •Всесвітні асоціації ветеринарних спеціалістів
- •Національні асоціації країн- членів вва
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •Контрольні запитання
- •8.2. Організація ветеринарної служби в зарубіжних країнах
- •Контрольні запитання
Контрольні запитання
-
Що таке ветеринарне будівництво?
-
Що відноситься до організації ветеринарного будівництва?
-
Планування та фінансування будівництва?
-
Які Ви знаєте об'єкти ветеринарного будівництва?
-
Який порядок відведення земельних ділянок під будівництво?
-
Типові проекти будівництва установ ветеринарної медицини.
-
Здійснення ветеринарного будівництва.
-
Який порядок приймання в експлуатацію збудованих об'єктів ветеринар ної медицини?
6.4. Ветеринарна освіта в Україні
Тварини з людиною живуть з незапам'ятних часів і тому ветеринарія у вигляді народної практики в лікуванні тварин сягають в далеке минуле. Ще до н.е. грецькі вчені Аристотель, Вегецій описували заразні хвороби (сап), але багато віків ніякої системи ветеринарної освіти не існувало, допомогу хворим тваринам надавали самі власники тварин, пастухи, ковалі.
Перші представники ветеринарної спеціальності на Русі - "конячі лікарі", "кровопуски", "коновали", які займались лікуванням хворих тварин з'явились у XV столітті. Це були люди самоучки, в більшості випадків навички лікування вони набували спадково, від батьків. Ніяких навчальних закладів для підготовки ветеринарних спеціалістів не існувало.
Перші школи для підготовки ветеринарних спеціалістів на території колишньої Російської імперії були відкриті в 1733 р. на базі Хорошев-ського кінного заводу і при головній конюшенній канцелярії. Ці школи давали дуже прості знання, в основному з хвороб коней та техніку кування. Ветеринарна школа такого ж профілю в Європі була відкрита в Ліоні (Франція) тільки в 1762 р.
Вперше спеціальна кафедра "Скотолікування" була відкрита в 1805 р. на медичному факультеті Московського університету. Ініціатором відкриття цієї кафедри був випускник Києво-Могилянської академії І.С. Андрієвський - один з основоположників ветеринарної освіти в Росії. Іван Самійлович Андрієвський (1759-1809) перший систематично читав лекції з основ ветеринарії та гігієни сільськогосподарських тварин студентам Московського університету. В 1793 р. видав "Новий повний методичний посібник по лікуванню кінських, скотських і інших домашніх тварин"
в трьох томах (6 книг, 1200 стор.). Він ввів на початку XIX ст. замість старих термінів "коновальна наука", "коновальне мистецтво", "коновал" нові - "вет. медицина", "вет. наука", "вет. лікар".
У 1806 р. на медичних факультетах Харківського, Варшавського, Ві-ленського університетів було введено викладання вет. наук.
У 1808 р. в Санкт-Петербурзькій, а 1809 р. у Московській медико-хірургічних академіях були відкриті ветеринарні відділення (училища), які давали прості знання з ветеринарії.
В 1835 р. у Харківському університеті була заснована практична вет. школа, яка була реорганізована в 1851 р. у вет. училище, а потім в 1873 р. у ветеринарний інститут.
У 1840 р. у Варшаві була відкрита школа "Простих ветеринарів", яка в 1846 р. перетворена у вет. школу, а потім 1889 р. в інститут, який в 1915 р. був переведений до Москви, а в 1916 р. до Новочеркаська (теперішній Донський сільськогосподарський інститут).
У 1848 р. в м. Юр'єві (Дерпт, Тарту) було засновано вет. училище, з 1873 р. - інститут. У 1918 р. інститут було евакуйовано в Саратов, де він залишився, а в Тарту інститут був відновлений як ветеринарний факультет Естонської с.-г. академії. І накінець в 1873 р. у Казані був відкритий ветеринарний інститут.
З часу заснування цих 4 інститутів і по 1917 рік вони підготували біля 8 тисяч вет. лікарів. У їхніх стінах вирорли видатні вчені, сформувались наукові школи, які відіграли велику роль у становленні ветеринарної освіти в Росії, а потім і в СРСР.
Підготовку ветеринарних фельдшерів у Росії готували на вет. відділеннях медико-хірургічних академій (Москва, Санкт-Петербург) вет. школи в інститутах (Казань, Харків, Варшава, Юр'їв), а також у самостійних вет. школах (Архангельськ, Омськ, Тобольськ, Томськ).
Перша світова, а за нею громадянська війна зруйнували налагоджену систему освіти, і тому з настанням мирних днів були прийняті енергійні заходи по відновленню роботи ветеринарних інститутів і відкриттю нових. Після 1920 р. були засновані нові інститути в Москві, Петрограді, Омську, Саратові, Києві, Вітебську і поступово почала складатися система ветеринарної освіти в СРСР, яка включала підготовку лікарів у вищих навчальних закладах, вет. фельдшерів у середніх і молодших спеціалістів в системі вет. шкіл і ПТУ, а також сформована система підвищення кваліфікації ветеринарних спеціалістів.
У наступні роки були відкриті інститути та факультети в Єревані (1928), Алма-Аті (1929). В 1930-1931 рр. засновані Чкаловський, Троїцький, Азейбарджанський, Кіровський, в 1932 р. у Грузії і Дагестані. Уже в
224
225
1935 р. функціонувало 25 вузів, а в 1952-1937 р. інститутів і факультетів, з 1918 по 1977 було підготовлено ЗО тис. вет. лікарів.
Коротка історія факультету ветеринарної медицини Національного аграрного університету
Ветеринарний факультет було засновано рішенням Київського губ-ревкому на базі Політехнічного інституту 27 вересня 1920 р. Перші 56 студентів розпочали навчання 20 листопада 1920 р. У червні 1921 р. факультет був реорганізований в самостійний вуз - Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут.
Інститут швидко розвивався, уже в 1922 р. на І курс було прийнято 129 студентів, а в 1923 - 256.
У 1927 р. розпочалось будівництво ветеринарних кліник по вул. В. Васильківська, яке було закінчено в 1931 році.
У 1930 р. зооветінститут розділили на зоотехнічний і ветеринарний. В 1934 р. зоотехнічний інститут був переведений до Дніпропетровська, а ветеринарний отримав третій навчальний корпус і клініки, що сприяло збільшення набору студентів і покращанню навчального процесу. Набір на І курс складав 350 студентів. У довоєнний період Київський ветеринарний інститут був одним з найбільших вузів такого профілю в СРСР. У ньому навчалось 1200 студентів. Склався міцний науково-педагогічний колектив. Яскравий слід у довоєнній історії інституту залишили відомі вчені: проф. А.К. Скороходько, М.П. Вашетко, Ф.М. Пономаренко, Ф.З. Оме-льченко та ін.
Успішний розвиток інституту перервала II світова війна. Багато викладачів і студентів пішли на фронт. Інститут було евакуйовано до Све-рдловська, де продовжувалась робота по підготовці ветеринарних лікарів.
24 липня 1944 р. інститут повернувся до Києва. Приміщення головного корпусу, клінік, гуртожитку були зруйновані. Силами викладачів і студентів все зруйноване було відновлено і восени 1944 року розпочались заняття. Значний вклад у розвиток інституту в ці роки внесли П.М. Лемішко, Т.П. Слобосницький, В.К. Чубар, О.Г. Безносенко, Д.Я. Ва-силенко, Ф.Д. Овчаренко, М.А. Кравченко, В.Г. Касьяненко, М.П. Вашетко, СЮ. Ярослав, Ф.М. Пономаренко, М.Ф. Гулий, І.О. Поваженко, К.І. Гуревич та ін. У 1957 році Київський ветеринарний інститут на правах факультету увійшов до складу Української сільськогосподарської академії. В 1958-1962 рр. набір студентів зменшився до 50 чол., що негативно позначилось на розвитку кафедр та їх наукових дослідженнях.
У 1960 році було відкрите заочне відділення.
З 1961 року почалась підготовка ветеринарних лікарів для зарубіжних країн. За ці роки одержали вищу ветеринарну освіту більш ніж 600 громадян з 63 країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.
226
У наступні роки факультет успішно розвивався в складі Національного аграрного університету. В 1986 році був введений в експлуатацію 12 навчальний корпус, що дало можливість комфортно розмістити всі кафедри. Зараз щорічно на перший курс зараховується 200-240 студентів, нині факультет є одним із найбільших факультетів серед вузів такого профілю.
Після набуття Україною незалежності пройшло реформування і навчальних закладів ветеринарного профілю. На даний час в Україні підготовку ветеринарних лікарів ведуть 12 вузів. Спеціалістів середньої ланки готують в 25 технікумах і коледжах. У 1992 р. організований Інститут піс-лядипломного навчання керівників і спеціалістів вет. медицини (Б. Церква).
У відповідності до Закону "Про ветеринарну медицину" підготовку спеціалістів ветеринарної медицини проводять лише стаціонарно.
Випускникам ветеринарних навчальних закладів відповідно до Закону України "Про освіту" присвоюється кваліфікація:
-
молодшого спеціаліста (фельдшера ветеринарної медицини) відповідні технікуми вет. медицини, коледжі;
-
лікаря ветеринарної медицини - факультети ветеринарної ме дицини аграрних університетів, академій;
-
магістра ветеринарної медицини - факультети ветеринарної ме дицини аграрних університетів, академій, що мають відповідний серти фікат.
Таблиця 19 Вищі навчальні установи ІІІ-ІУ рівня акредитації України
№ |
Назва ВНЗу |
Назва факультету |
Дата заснування |
1 |
2 |
3 |
4 |
1 |
Національний аграрний університет м. Київ |
Ветеринарна медицина |
1920 |
2 |
Білоцерківський державний аграрний університет |
Ветеринарна медицина |
1931 |
3 |
Львівська державна академія вет. медицини ім. С.З. Гжицького |
Ветеринарна медицина |
1784 |
4 |
Харківська державна зооветакадемія |
Ветеринарна медицина |
1805 |
5 |
Одеський державний аграрний університет |
Ветеринарна медицина |
1938 |
6 |
Подільська державна агротехнічна академія м. К-Подільський |
Ветеринарна медицина |
1983 |
7 |
Дніпропетровський державний аграрний університет |
Ветеринарна медицина |
1980 |
227
Продовження таблиці 19
1 |
2 |
3 |
4 |
8 |
Кримський державний аграрний університет м. Сімферополь |
Ветеринарна медицина |
1989 |
9 |
Державний агро-екологічний університет м. Житомир |
Ветеринарна медицина |
1987 |
10 |
Полтавський державний аграрний університет |
Ветеринарна медицина |
1992 |
11 |
Сумський національний аграрний університет |
Ветеринарна медицина |
1985 |
12 |
Луганський національний аграрний університет |
Ветеринарна медицина |
1997 |
Всі спеціалісти ветеринарної медицини не рідше одного разу на 5 років проходять підвищення кваліфікації у вищих навчальних закладах України.
Спеціалісти ветеринарної медицини підлягають атестації у порядку встановленому Законом України "Про ветеринарну медицину". За результатами атестації визначається відповідність працівників займаній посаді, рівень його кваліфікації, категорійність та встановлюється відповідна оплата праці.
Система підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів
23 січня 1996 року Президентом України був виданий Указ №77/96 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів".
Цим указам встановлено, що вищі навчальні установи України здійснюють підготовку спеціалістів:
-
за рахунок коштів Державного бюджету України для роботи в державному секторі народного господарства;
-
за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб - для роботи у недержавному секторі народного господарства;
-
за рахунок власних коштів - для роботи у державному і недер жавному секторі народного господарства (за бажанням).
Встановлено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше, ніж 3 роки.
Порядок працевлаштування випускників, які закінчили вищі навчальні установи за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб, визначається угодами між ними.
Випускники, які закінчили вищі навчальні установи за власний рахунок, мають право обирати місце працевлаштування за особистим бажанням.
У розвиток цього Указу Кабінет Міністрів 22 серпня 1996 року за №992 прийняв постанову "Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням".
У цій постанові висвітлені наступні питання:
-
права й обов'язки замовників та випускників;
-
порядок працевлаштування випускників, які навчались за держа вним замовленням;
-
соціальні гарантії та компенсації.
228
229