7. Закони як основне джерело конституційного права зарубіжних країн.

Важливим джерелом конституційного права є конституційні закони. В багатьох країнах конституційними законами називають закони, які вносять поправки і доповнення до конституцій. Конституційними законами офіційно називають також складові частини конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів ( Конституцію Фінляндії становлять чотири акти відповідного характеру, введені у різні роки: Форма правління 1919 р., Акт про парламент 1928 р., два акти щодо організації виконавчої та судової влади 1922 р.).

В юридичній теорії окремих країн, крім конституційних законів, що замінюють основний закон, виділяють і інші. Вони не є частиною основного закону і пов’язані з ним лише за змістом. В Італії конституційними офіційно визнаються закони, що ухвалюють статути областей спеціальної автономії, змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду.

Подібні конституційні закони приймаються звичайно в тому самому порядку, що й поправки до конституції, обов’язковою кваліфікованою більшістю складу парламенту.

Джерелами конституційного права є також органічні закони. Вони приймаються для уточнення або доповнення положень конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Так, відповідно до ст. 25 Конституції Франції, “органічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання”.

Джерелами конституційного права є звичайні закони. Це закони про вибори, громадянство, про організацію та діяльність окремих органів державної влади або їхніх структурних елементів.

8. Класифікація різновидів джерел конституційного права зарубіжних країн.

Форми (джерела) конституційного права будь-якої держави – це засоби виразу правил поведінки учасників конституційно-правових відносин і надання їм обов’язкової сили.

Перша група – нормативно-правові акти. Це основна і найбільш досконала форма сучасного конституційного права. Порівняно з іншими формами (джерелами) ця група має досить велику питому вагу і водночас є свідченням підвищення ролі держави в регулюванні конституційно-правових відносин.

Друга група – судові прецеденти тобто рішення авторитетних судів (вищих судових органів у конкретних справах, обов’язкові при вирішенні аналогічних справ у подальшому для цих же судів (судових органів, нижчих або рівних за рангом судових установ. Судові прецеденти у якості форми (джерела) конституційного права є найбільш характерними для Великобританії, США, Австралії, Канади, Північної Ірландії, Нової Зеландії, а також 36 колишніх колоній Британської імперії – нині членів Співдружності).

Третя група джерел – конституційні звичаї (інші назви цього джерела – конституційні угоди або конвенційні норми) – це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб’єктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою.

Четверта група форм (джерел) – міжнародні та внутрішньодержавні договори, тобто угоди суб’єктів конституційного права.

П’ята група форм (джерел) – т.зв. доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів.

Шоста група форм (джерел) – парламентські регламенти (статути), які містять норми, що визначають порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру.

Сьома група форм (джерел) – рішення органів конституційної юстиції (Конституційної ради - у Франції, конституційних судів - в Італії, ФРН, Болгарії, Угорщині, конституційних трибуналів - у Польщі, Іспанії, Верховних судів - у США, Японії, Індії тощо).

Восьма група форм (джерел) – нормативно-правові акти виконавчої влади, до яких відносяться нормативні акти глав держав (укази, декрети, накази тощо) і нормативні акти урядів, а іноді і відомств (ордонанси, декрети, постанови тощо).

Дев’ята група форм (джерел) – рішення органів місцевого самоврядування (наприклад, місцеві статути, регламенти) – є джерелами конституційного права, коли регулюють суспільні відносини, пов’язані із здійсненням публічної влади.