48.Інститут вето глави держави.

“Вето (від лат. Veto – забороняю) – заборона або призупинення верховним органом державної влади чи главою держави введення в дію постанови законодавчого органу (парламенту або однієї з його палат)”. “Розрізняють абсолютне (резолютивне) і відносне (умовно-обмежене) вето. Відома й інша класифікація вето – на загальне і часткове (вибіркове). Перше означає відхилення акта в цілому, а друге – окремих частин”.

У процесі суспільно-політичної еволюції та становлення парламентаризму сутність вето трансформувалась. У першій половині XIX ст. в низці європейських монархій право вето набуло характеру повноваження глави держави, здійснюваного в умовах поділу влади. Лишаючись у багатьох парламентських монархіях формальною складовою прерогативи монарха, абсолютне вето в наші дні практично не застосовується в країнах сталої демократії.

Сучасні конституційні форми правління в країнах усталеної демократії ґрунтуються на системі стримувань і противаг у тій чи іншій конфігурації. У більшості країн ЄС це право закріплено в конституційних повноваженнях глав держав. Міжнародна конституційна практика надання та реалізації права вето главам держав засвідчує наступне.

По-перше, особливості його застосування й подолання певною мірою пов’язані з формою правління. У державах з президентською формою правління право вето президента є досить сильним повноваженням, що надає можливість президенту активно відстоювати інтереси виконавчої влади в законодавчій діяльності; у парламентських республіках це, зазвичай, досить слабке повноваження, що зумовлюється особливостями подолання права вето в цьому типі організації системи влади. Для держав із президентською формою правління характерною є складна процедура подолання вето глави держави, у парламентських республіках ця процедура, як правило, є досить простою. Застосування права вето президентами республік зі змішаною формою правління залежить від конституційно визначених повноважень глави держави та від партійної конфігурації парламенту. Не зважаючи на те, що існують певні закономірності функціонування права вето президента у республіках з різними формами правління, міжнародна конституційна практика знає й випадки відходу від традиційного нормативного регулювання права вето в державах з певною формою правління.

По-друге, за загальним правилом президент, застосувавши вето, формулює свої мотиви та пропозиції. У конституціях ці мотиви не визначаються, хоч у загальному вигляді нерідко визначається спосіб їх вираження. Так, Президент США повертає закон із запереченнями, Болгарії і Португалії – з обґрунтуванням, в Угорщині та Словаччині – із зауваженнями, у Литві й Польщі – з мотивованими пропозиціями.

Попри те, що у світовій конституційній практиці відомі декілька видів права вето, абсолютне право вето, що донині формально існує в деяких конституційних монархіях (наприклад, у Великобританії та Бельгії), на практиці перетворилося на “конституційну фікцію”. З огляду на принципи сучасного конституціоналізму, абсолютне право вето суперечить принципу поділу влади, оскільки здатне фактично паралізувати діяльність парламенту. Відтак, у сучасному світі більш поширеним є право відкладального вето. Його особливість полягає в тому, що воно не носить абсолютного характеру й за певних конституційно визначених умов може бути подолане парламентом. Право вето президента характеризується певними особливостями у президентських, парламентських республіках та республіках зі змішаною формою правління.

За підсумками проаналізованих особливостей застосування права вето в політико-правовій практиці можна дійти висновку, що основним призначенням цього механізму “системи стримувань і противаг” є забезпечення демократичного характеру перебігу та результатів законодавчого процесу в країні, забезпечення максимально зваженого та кон’юнктурно незаангажованого підходу до формування національної системи права.