Вставні слова і речення

1. Вставні слова й речення виражають особисте ставлення мовця до свого висловлювання.

Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення.

У реченні вставні слова й речення:

а) виражають упевненість або невпевненість у тому, що повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, ясна річ, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся тощо;

б) вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, мовляв, на мою думку, по-моєму, чую, бачу, на думку такого-то, за вченням таким-то тощо;

в) виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, нівроку, соромно казати, чого доброго тощо;

г) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш, уявляєш, уяви собі, майте на увазі, зверніть увагу, даруйте на слові, між нами кажучи, вірите, слово честі тощо;

ґ) вказують на зв'язок між думками: по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, до речі, між іншим, крім того, навпаки, отже, значить, наприклад, зокрема, взагалі, одне слово, коротко кажучи, зрештою тощо.

Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділяються паузами, але на письмі обов'язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка — тире: Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна (О. Гончар).

Голос його був не рокований, а, навпаки, бадьорий та глузливий

(Ю. Яновський).

Щоб правильно виділити їх, треба орієнтуватися* як на їхнє значення, так і на деякі інші ознаки.

2. Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по- друге, щоправда, крім того, а втім, отже. І, навпаки, ніколи не бувають вставними і, отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, мовби, неначе,

нібито: І був той хліб як великодня паска. Щоправда, хрумтів на зубах пісок, але на нього не зважали (Ю. Мушкетик). Тут навіть повітря, здавалось, несло в собі золотисті відтінки (О. Гончар).

3. Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок {здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і присудок (я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення зі своїм центром, безперечно, вставне і його треба виділяти: Там, кажуть, з гір усю країну видно (Леся Українка). У кожному ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар).

4. Без вагань слід виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи (правду кажучи, між нами кажучи, власне кажучи) або їх можна підставити в речення {напевно, взагалі, до речі, між іншим, одним словом тощо): Він, правду

мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп 'яні (І. Франко).

5. Якщо слово в реченні відповідає на питання — то воно не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не відповідає — то воно, можливо, вставне. При цьому треба мати на увазі, що тільки вставні слова можна замінити такими

безсумнівно вставними словами, як звісна річ, мабуть, це правда, скажімо, я думаю. Наприклад, речення: Поїдемо, певно, човном (М. Коцюбинський) — можна висловити й так: Поїдемо, мабуть, човном. Але цього не можна зробити з реченням:

Роби кревно й ходи певно (Нар. творчість). У ньому слово певно не замінюється словом мабуть, отже, це не вставне слово.