100. Схарактеризуйте діяльність клінік, дружніх до молоді

Клініки дружні до молоді (КМД) – це спеціалізовані підрозділи, як правило у складі

дитячих поліклінік, які надають медичні послуги молоді, а також інформують та

консультують, зокрема з питань профілактики ВІЛ та інфекцій, які передаються

статевим шляхом.

За визначенням ВООЗ "підліток - це людина, яка вже не дитина, але ще не доросла". Саме тому підлітки потребують допомоги, яка за формою відрізняється від допомо­ги, що надається дітям та дорослим. Підлітки й молоді люди часто не вважають себе хворими, і в більшості випадків медична допомога їм необхідна не тільки через захворювання.

Тому необхідним є орієнтування як на лікування найтиповіших захворювань, так і на інші аспекти здоров'я, пов'язані з:

1. адиктивною поведінкою - вживання алкоголю, наркотиків, тютюнопаління;

2. статевою поведінкою - ранні сексуальні відносини, непланована вагітність, раннє материнство, інфекції, що передаються статевим шляхом, ВІЛ;

3. поганим харчуванням;

4. депресіями, схильністю до суїцидальних вчинків;

5. нещасними випадками, травматизмом.

Основні завдання в діяльності КДМ:

1. забезпечення комплексної соціальної, медичної, психологічної та правової допомоги;

2. надання інформаційно-консультативних послуг з питань збереження здоров'я, особливо репродуктивного та профілактики ВІЛ;

3. профілактика ризикової поведінки, особливо щодо інфекцій, які передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ-інфекцію, та непланованої вагітності;

4. діагностика та лікування захворювань ре­продуктивної системи;

5. соціальний супровід , правова підтримка.

101. Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів у центрі

Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів - реабілітаційна установа сфери управління Міністерства соціальної політики України та/або органів соціального захисту населення регіонального та/або місцевого рівнів, цільовим призначенням якої є здійснення комплексу реабілітаційних заходів для дітей-інвалідів, а також дітей віком до 2 років, які мають ризик отримати інвалідність, спрямованих на попередження (запобігання), зменшення або подолання фізичних, психічних розладів, коригування порушень розвитку, навчання основним соціальним та побутовим навичкам, розвиток здібностей, створення передумов для їхньої інтеграції у суспільство.

Реабілітаційний процес спрямований на:

1) навчання дитини-інваліда основним соціальним навичкам (особиста гігієна, самообслуговування, пересування, спілкування тощо), пристосування побутових умов до потреб дитини-інваліда, соціально-побутове влаштування та обслуговування, педагогічну корекцію для дитини-інваліда з метою вироблення та підтримання навичок самостійного проживання;

2) опанування навичками захисту власних прав та інтересів, самоаналізу та отримання навичок позитивного сприйняття себе та оточуючих, навичок спілкування, забезпечення самостійного проживання у суспільстві з необхідною підтримкою (соціальний та юридичний супровід, медичне спостереження, побутові послуги).

Основними формами реабілітаційної соціальної роботи з дітьми і молоддю з обмеженими психофізичними можливостями є групова та індивідуальна.

Основними завданнями групової роботи є:

1. допомога членам групи створити систему взаємодопомоги;

2. урахування у процесі роботи характеру і змісту групових процесів, використання їх для досягнення цілей групи, допомога в цьому кожному члену групи;

3. посилення здатності членів групи діяти незалежно;

4. допомога кожній особистості усвідомити свою спільність з іншими в момент припинення діяльності групи.

У своєму розвитку група проходить декілька стадій. На першому етапі ("орієнтування — включення") члени групи знайомляться, затверджується склад групи і приймаються групові цілі. Другий етап пов'язується із незадоволеністю і суперництвом. Третя стадія — етап продуктивної спільної роботи, інтеграція. Четверта стадія — припинення роботи групи, її ліквідування.

Важливою формою соціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами є індивідуальна робота:

1. аналіз індивідуальних біологічних функцій і функціональних можливостей (біологічний і соціальний вік, рівень функціонального обмеження, біологічні ритми, психофізичні можливості);

2. виявлення специфіки соціокультурного розвитку (вплив різнорівневих соціальних факторів, соціальні потреби, ролі, статус, соціальні очікування, культурні й субкультурні цінності, норми);

3. усвідомлення психологічних характеристик (сприйняття, пам'ять, здатність до вирішення проблем, характер самооцінки, рівень залежності, адекватність реакцій);

4. дослідження особливостей психосоціальної адаптації, процесу взаємного впливу індивіда і його оточення;

5. залучення дитини до соціально-педагогічного процесу (соціалізації). Безпосередня практика соціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам включає конкретні методики, прийоми, засоби і техніки, які застосовуються соціальним педагогом відповідно до її мети, завдань і рівнів.