4) Історичний розвиток соціального захисту в Україні в хх сторіччі

На початку XX ст. велику соціальну роботу провадило культурно-освітнє товариство "Просвіта". У 1918 р. у Києві організовано Українське товариство Червоного Хреста, яке відіграло значну роль в організації допомоги біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, створювало шпиталі, пункти харчування, провадило санітарну освіту населення.

Виникнення соціального забезпечення саме як державного інституту в усіх країнах світу стало результатом розвитку капіталістичних відносин.

У Росії в 1903 р. був прийнятий закон про винагороду робітників, що потерпіли внаслідок нещасних випадків. Але по суті цей закон встановлював не право робітників на матеріальне забезпечення у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, а особливу відповідальність роботодавців, яка базувалася на цивільно-правових засадах. Роботодавець звільнювався від відповідальності за наявності умислу потерпілого або його грубої необережності. Однак компенсація, що призначалася у зв'язку з каліцтвом, називалася пенсією. Цей закон не передбачав пенсійного забезпечення у старості, внаслідок інвалідності (від загального захворювання), втрати годувальника.

У 1912 р. у Росії було прийнято цілий пакет законів: "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві", "Про забезпечення робітників на випадок хвороби", "Про затвердження Ради у справах страхування робітників", "Про затвердження закладів у справах страхування робітників". Таким чином була започаткована нова форма соціального забезпечення — державне соціальне страхування.

Одним з найважливіших напрямків діяльності вчених і практиків у цей період було надання допомоги і побудова системи виховно-виправних установ, куди попадали злиденні і безпритульні діти.

Поборниками ідеї вільного виховання були К.Н. Венцель і С.Т. Шацький. К.Н. Венцель створив такі установи нового типу навчально-виховні, як «Будинок вільної дитини», «Товариство друзів природного виховання», «Батьківський клуб», «Музей зразкових дитячих іграшок», у яких весь процес планувався таким чином, щоб створити дитині умови для розвитку, за його словами, творчих сил, що дрімають у неї, на основі самоврядування інтересу і допитливості. У «Будинку вільної дитини» не було навчальних планів і підручників, дитина мала сама шукати знання, сама із здобутих знань складати книгу своїх знань. В роки громадянської війни він виступає за створення Інтернаціоналу учнів і розробляє Декларацію прав дитини.

С.Т. Шацький разом з А.У. Зеленко створив товариство «Культурне селище», а пізніше товариство «Дитяча праця і відпочинок»; воно було свого роду дитячою республікою, до складу якої входили дитячий садок, експериментальна початкова школа, ремісничі майстерні, клуб для підлітків. Останні стали прообразом Будинків і Палаців піонерів у радянський час. У 1911 р. разом із дружиною С.Т. Шацький створює літню дитячу колонію «Бадьоре життя», основними принципами якої були самообслуговування і самоврядування, робота в саду і на городі, на кухні й у майстернях, ігри і культурні розваги, єдність посильної праці і естетичного виховання. У 1912 р. колонія перетворилася в Дослідну станцію, де діяли 2 дитячі колонії, дитячий садок, школа, дитяча бібліотека для педагогів і дорослих.

Переломним моментом у розвитку доброчинності в Росії стала Жовтнева революція 1917 р. Більшовики засудили доброчинність як буржуазний пережиток, а тому будь-яка благодійна діяльність була заборонена. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної доброчинності. Відділення церкви від держави і фактично її репресування закрило шлях церковній доброчинності.

Знищивши доброчинність, що була реальною формою допомоги нужденним дітям, держава взяла на себе турботу про соціально знедолених, кількість яких у результаті найгостріших соціальних катаклізмів (першої світової війни, декількох революцій, громадянської війни) різко зросла. Сирітство, безпритульність, правопорушення серед підлітків, проституція неповнолітніх – найгостріші соціальні і педагогічні проблеми того періоду, вимагали свого рішення.

Радянська Росія поставила задачу боротьби з дитячою безпритульністю і її причинами. Цими питаннями займалися так звані соцвоси – відділи соціального виховання при органах влади всіх рівнів. Були створені установи соціально-правової охорони неповнолітніх, у вузах Москви і Ленінграда було розпочато підготовку фахівців для системи соціального виховання.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції розпочався етап радянської системи соціального забезпечення. Вже на шостий день — 13 листопада 1917 р. Рада народних комісарів опублікувала "Урядове повідомлення про соціальне страхування" і приступила до видання декретів про повне соціальне страхування "найманих працівників, а також міської і сільської бідноти". За період з 1917 до 1922 pp. у Росії було видано понад 100 декретів і розпоряджень у питаннях соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ з охорони материнства і дитинства.

31 жовтня 1918 р. Рада народних комісарів Росії затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих.

Згадане Положення 1918 р. передбачало такі види матеріального забезпечення: допомоги по тимчасовій непрацездатності, по безробіттю, по вагітності і пологах, у зв'язку з народженням дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування та ін.

У 1919 р. було скасовано стягнення внесків на соціальне страхування для всіх підприємств та установ (окрім приватних роботодавців) і встановлено порядок прямого кошторисного фінансування соціального забезпечення. Але така система діяла недовго. Постановою РНК РСФРР від 15 листопада 1921 р. державне соціальне забезпечення робітників і службовців стало здійснюватися через соціальне страхування за рахунок внесків підприємств.

Якщо на початку XX ст. суб'єктами соціального забезпечення в основному були тільки трудящі та члени їхніх сімей, то наприкінці століття ці системи у розвинутих країнах охоплювали вже все населення. Поступово відбувається розширення соціального забезпечення і включення його у більш широкі системи соціального захисту, які поряд із традиційним соціальним забезпеченням передбачають заходи спеціального та додаткового соціального захисту для окремих категорій населення, введення спеціальних цільових і комплексних соціальних програм, державне фінансування за рахунок податків тощо.