5. Хвороба в соціології

Хвороба - це порушення цілісності та життєдіяльності організму, вик­ликані тими чи іншими структурними змінами в організмі людини.

Більшість авторів (Паульс, 1973; Маккейн, 1980; М.Соколовска, 1986; Р.М.Фитцпатрик 1987) схильні виділяти 3 паттерна (зразка) хвороби в історичному аспекті

1). Доаграрний паттерн хвороби. У цей період смертність популяції була викликана насамперед зовнішніми факторами, пов'язаними з небезпекою на полюванні й нещасними випадками.

2). Хвороби в аграрному суспільстві. Причиною різкого зростання смертності населення стали епідемії й пандемії інфекційних захворювань.

Саме інфекційна теорія хвороби, що з'явилася в 19 столітті, сприяла тому, що основною парадигмою медицини стала «медична модель». Основні елементи цієї моделі полягають у наступному: (1) всі хвороби викликаються специфічними етіологічними агентами...; (2) пацієнта варто вважати пасивним обьєктом медичного втручання; (3) відновлення здоров'я вимагає використання медичної технології й передових наукових методів" [Аберкромбі Н. й ін. Соціологічний словник. Казань, 1997. С. 164.].

3). Хвороби в індустріальному суспільстві

У 20 столітті медичній науці стали відомі психосоматичні захворювання, що становлять 50-75% всіх хвороб (Денбер, 1955; Сельє, 1956). У якості причин таких хронічних дегенеративних розладів, як виразкова хвороба, гіпертонія, порушення імунної системи, депресії та інші, розглядаються психоемоційний стрес і неправильний спосіб життя. Тим самим позначився поворот до іншого підходу в медицині - перенос уваги з вивчення хвороби на вивчення людини. Головні причини смертності - серцево-судинні захворювання, хвороби легенів, рак, цукровий діабет, цироз печінки й інші "хвороби цивілізації" - так чи інакше пов'язані з нашим повсякденним вибором, вибором відносно паління, уживання спиртних напоїв, застосування дієт. "Особистий" вибір, або модель поведінки, може бути основною причиною захворювань, пов'язаних зі способом життя. Однак відбувається вибір під сильним формуючим впливом суспільних груп, родини, соціального середовища й культури суспільства.

Зі зміною паттернів здоров'я, хвороби й медицини, склалася потреба справлятися в основному з тими станами, які не дозволяють індивідам виконувати самостійну діяльність, розвивати інтелектуальний і фізичний потенціал, досягати внутрішнього відчуття благополуччя (інакше, мати гарне самопочуття). Участь медиків у вирішенні таких проблем означає відхід від традиційного ставлення до органічної патології й наближення до розуміння етіології станів у руслі психопатології й соціальної патології. На цьому етапі неоціненним є внесок соціологів у розуміння проблем соціального здоров'я.

Патерни хвороб

Доаграрні патерни хвороб	Зумовлені зовнішніми чинниками (нещасними випадками)
Аграрні патерни хвороб	Епідемії та інфекційні захворювання
Індустріальні патерни хвороб	Психосоматичні та хронічні захворювання

Категорії способу життя

Економічна	Рівень життя
Соціологічна	Якість життя
Соціально-нсихологічна	Стиль життя
Соціально-економічна	Уклад життя

Спосіб життя - це визначений, історично обумовлений тип поведінки, вид діяльності в матеріальній та нематеріальній сферах

Здоровий спосіб життя - це спосіб життя, при якому наявна повно­та входження особистості в різні способи і форми діяльності, гармонійного поєднання соціального та біологічного в розвитку людини, ступінь соціально-біологічної адаптованості.

Валеологія (від лат. vаlео - бути здоровим) - комплексна наука про здо­ров я, яка вивчає фізіологічні та психологічні можіивості людини законо­мірності їх розвитку, а також способи вдосконалення з метою укріплення фізич­ного, психічного та соціального здоров'я. Термін ввів І.І. Брехман. Близькою до валеології за методами та за вивченням проблем є санологія.

Санологія («санус» - здоровий) - наука про суспільне здоров я як суспільне багатство та потенціал суспільства щодо охорони, укріплення, примно­ження та збереження здоров’я. Термін ввів Ю.П. Лісіцин.

Профілактика - система діяльності направлена на охорону здоров 'я населення.

Тенденція до "систематичного емпіризму" багато у чому обмежила теоретичний розвиток медичної соціології, тому у наш час більш популярним є другий напрямок - соціологія здоров‘я та хвороби. Вказана галузь наукового знання включає широкий тематичний спектр, до якого входять, наприклад, концепція ролі хворого Т. Парсонса (1951 р., концепція стигматизації (Гоффман, 1961), розгляд професійних особливостей охорони здоров’я (Фрейдсон, 1970), соціальних установок до питань смерті (П.Хендел, В.Мерфі, 1965), медицини як інституту соціального контролю (Д.Такетт, 1973).

Заслуга вивчення взаємин між лікарем і пацієнтом як соціальної системи належить Т. Парсонсу. В основі його рольової теорії (1951-1958) розглядалися: парадигма непрацездатності; парадигма девіації, що розглядалась із позиції психоаналізу, та ідея про соціальний контроль. Взаємовідносини лікар/пацієнт як соціальна система з певними правами й обов'язками являють собою мікромодель соціального інституту охорони здоров'я, що гарантує охорону суспільної цінності - здоров'я. Взаємодію в даній системі Т.Парсонс розглядав не тільки із соціологічної, але й з економічної точки зору, як обмін між виробником та споживачем.

Сучасні дослідження соціології здоров'я, спрямовані на вивчення потреби в здоров'я, ресурсів здоров'я та його перспектив, самозбережуючої поведінки, тривалості життя спричиняють появу нових галузей і напрямків у соціології й медико-соціальній роботі. До них варто віднести передачу інформації, що стосується здоров'я населення (соціологія комунікації), соціологію тіла (М. Фуко), соціологію життя як концепцію дослідження соціальної реальності (Ж. Тощенко), ставлення до життя як соціальну сутність людини (Л. Г. Кондратьєва, 1997), парадигму екоантропоцентричної соціології (Т. Дрідзе), і ін. У цей час соціологія приходить до розуміння множинності інтерпретацій социальних феноменів. Хвороба й здоров’я можуть розглядатися як варіанти соціальної угоди (договору), в якому враховуються соціальні очікування й ролі в процесі самостворення.

"РОЛЬ ХВОРОГО"- концепція Т.Парсонса, що спирається на деякі ідеї Л.Хендерсона (медицина як контрольна підсистема суспільства) і З.Фрейда (норма­тивний характер ролі хворого, рентна поведінка як зловживання роллю хворо­го) 3 точки зору Парсонса, хвороба - відхилення, що вимагає інституцалізованого втручання спеціалізованих організацій (лікарень) і персоналу (лікарів).

Поняття "ролі хворого" Талкота Парсонса (1951) с теоретичною пара­дигмою. Т.Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитись від виконання своїх соціальних обов'язків, але в обмін на це людина повинна визнати, що вона не зможе вилікуватись самостійно, а її обов'язком є виздоровлення, і для цього потрібна професійна медична допомога. Т.Парсонс розглядав лікарів як об'єктивних та в основі альтруїстичних людей, які приймають на себе обов'язок допомагати пацієнтам. Для Парсонса, хворо­ба є форма соціального відхилення, а медичне обслуговування є відповід­ним механізмом соціального контролю задля відновлення соціальної рівно­ваги. Теорія "ролі хворого" Т.Парсонса, найбільш відомого соціолога сво­го часу, сприяла легалізації ролі соціології в медицині, піднявши концепцію хвороби від біологічної сфери до соціального рівня. Незважаючи на обме­ження деяких формулювань Т.Парсонса, його теорія являє собою початко­вий та систематичний підхід до хвороби і вплинула на наукові пошуки бага­тьох дослідників 50-60-х років XX ст.

Різноманітність поглядів на хворобу та медицину

В сучасних західних суспільствах основними експертами з хвороб є медики. Їм належить право називати хворобу, встановлювати причини її походження, констатувати зв’язок між природою хвороби та способом життя людини, котра захворіла. Це право медикам надано самим суспільством, перед лицем якого представники медичної професії вже досить давно утвердили свій авторитет. За словами Мішеля Фуко, медик займає в межах будь-якого суспільства, будь-якої цивілізації зовсім особливе положення: він повсюдно є предметом суспільної уваги й майже завжди незамінний. Слово медика не може прийти «з нівідкіля»: його значимість, еффективність, терапевтичні можливості й загальні умови існування як слова самої медицини невід’ємні від статусу певної особи, що його артикулює, проголошує, стверджує законне право зменшувати страждання й запобігати смерті». Те, що право формулювати уявлення про хвороби в межах західних суспільств належить саме професіональним медикам, може бути пояснено, насамперед, економічними причинами. «Статус медицини на кінець XVIII і початок XIX ст. перетерпів глибокі зміни, що пояснюються насамперед тим, що здоров'я цивілізації стало однією з економічних норм індустріального суспільства» .

Тим часом це зовсім не свідчить про те, що всі представники суспільства абсолютно поділяють медичні уявлення про хвороби й не мають власних. Деякі радикально налаштовані західні інтелектуали, такі, як, наприклад, соціолог Іван Іллич стверджують, що лікарі ледве не обманом переконали широку громадськість, начебто можуть діагностувати й лікувати хвороби, тоді як хвороби насправді обумовлені соціальними чинниками, такими, як раціон харчування, умови роботи, житлові умови й гігієна, і видужання наступає тільки при поліпшенні соціальних умов. Лікарі, стверджує Іллич, по суті, приховують дійсні причини нездоров'я, що сприяє його вкоріненню, а багато видів лікування приносять більше шкоди, чим є корисними, і відволікають від справжніх причин хвороб у суспільстві .

Медичні вірування - поширені в певному суспільстві когнітивні вірування (переконання) і установки поведінки, що стосуються причин і умов хвороби і здоро­в'я. У соціології медицини вивчаються переважно буденні уявлення про детерміна­цію розладів і хвороб, що широко варіюють в різних спільнотах і соціальних групах

Високий рівень освіченості дозволяє більшості європейців, росіян і північнооамериканців сприймати основні елементи медичних уявлень про хвороби, але неможливість повного засвоєння спеціальних медичних знань залишає для них можливість внутрішньо не погоджуватися із цими уявленнями або попросту нічого не знати про них. Це, у свою чергу, свідчить, що навіть у рамках тих суспільств, які прийнято вважати індустріальними, а, отже, і освіченими, завжди існує простір для розвитку інших уявлень про хворобі, тобто уявлень, які можна було назвати «традиційними». Медична антропологія як соціально-гуманітарне знання звикла приділяти найпильнішу увагу таким уявленням.

Маючи справи з повсякденним життям людей, антропологи акцентують увагу на тім, що хвороба може бути не лише патологічним станом людського організму або психіки (саме таким є біомедичний підхід), але й порушенням звичного ритму життя окремого індивіда або суспільства.

Одним з перших, хто сформулював такий підхід до розуміння хвороби, був Марсель Мосс. У своїй роботі «Фізичний вплив на індивіда колективно навіяної думки про смерть» (1926) вона показав на прикладі Австралії й Нової Зеландії, як неповага індивідом соціальних норм може призвести до смерті. Під впливом магії або здійсненого гріха в людини виникає усвідомлення розриву зв'язку із соціальним оточенням і почуття виключення зі співтовариства, що приводить до думки про неминучу смерть. Уже сама ця думка змушує слабшати, а потім і вмерти людину, що була до цього у повнім здоров'ї.

Сучасні дослідження з медичної антропології показують, що різні співтовариства по-різному визначають властиві їм хвороби. Хвороба й здоров'я виступають як стани, наповнені соціальним змістом: бути хворим і здоровим - не те саме. Як норма сприймається гарне здоров'я, відхиленням від норми виступає хвороба. При цьому хвороба скрізь виступає як небажане явище, і назвати себе хворим або здоровим завжди означає дати оцінне судження.

Здоров'я й хвороба не зводяться тільки до індивідуального стану організму, але визначаються залежно від вимог й очікувань соціального оточення, наприклад, сімейних уз, які зв'язують людину, або професійних зв'язків. Вони можуть з'являтися і як соціальні стани у власному розумінні слова.

Якщо хвороба всюди сприймається як стан розриву соціальних зв'язків, то здоров'я, навпроти, виступає як стан тісного зв'язку із суспільством. У кожнім суспільстві існують свої градації соціальних станів, що відзначають ступінь включення або виключення індивіда (або групи) на підставі оцінок здоров'я й нездоров'я.

«Роль хворого» визначається, насамперед, його звільненням від звичайних обов'язків. Коли людина хвора, вона не може їх виконувати: вона не може ні працювати, ні піклуватися про свою родину. Крім того, ясно, що сам хворий не може вилікуватися тільки за власним бажанням. Тому хворого не обвинувачують у недієздатності, і йому пропонується допомога.

Так, у хворого з'являються привілеї, а разом з ними й обов'язки. Хворий сприймає свою хворобу як небажаний стан і прагне до свого видужання. Для цього він звертається за компетентною допомогою й співробітничає з тими, кому слід його лікувати. Втім, поряд зі співробітництвом можливі конфліктні ситуації, коли хворий не вважає за можливе приймати допомогу, або не вважає себе хворим (примусове медичне лікування від алкоголізму, примусові аборти, психотерапія й ін.)

Номенклатура хвороб може варіюватися від одного суспільства до іншого. І той саме стан може сприйматися в одних суспільствах як хвороба, а в іншіх - як нормальний стан. Так, у сучасному західному суспільстві булемія вважається хворобою, тоді як у Древньому Римі обжерливість і викликана нею надлишкова вага сприймалися як аристократична практика. Те, що сьогодні в США трактується як синдром хронічної перевтоми, в XIX столітті називалося неврастенією. Те, що з ХІХ століття на Заході стало сприйматися як божевілля, колись вважалося нерозумною поведінкою, а ще раніше - формою релігійної одержимості.

Експерти з хвороб: цілителі й лікарі

Носіями спеціальних знань, що стосуються хвороби, а також її лікування й застосування лікарських препаратів, звичайно є люди, що мають особливий соціальний статус. У сучасних західних суспільствах це майже завжди дипломовані лікарі, що мають спеціальну медичну освіту, у традиційних або малих суспільствах - знавці з народу, яких залежно від місця й часу йменують «цілителями», «знахарями», «чаклунами», «шаманами» і т.д. За родом своєї діяльності й ті, і інші більшу частину свого часу присвячують саме боротьбі із хворобами й наданню допомоги хворим людям. На тих й інших всюди лежить велика відповідальність, проте тягар цієї відповідальності все-таки є різним.

Зрівняємо між собою соціальний статус лікаря й цілителя.

Статус медика визначений критеріями компетентності й знання, інститутами, системами, педагогічними теоріями, легальними умовами, які дають йому право - не встановлюючи чітких меж - практикувати й застосовувати свої пізнання. Він є також носієм системи відмінностей і зв'язків (мова йде про розмежування функцій, послідовне підпорядкування, додаткові обов'язки, передачу й обмін інформацією) стосовно інших індивідуумів й інших груп зі своїм особливим статусом (влада і її представники, правосуддя, зв'язок із трудовими колективами, з релігійними групами й, якщо буде потреба, зі священиками). Крім того, медик є носієм певних характерних рис, що спричиняють його ставлення до суспільства в цілому, і роль, яку суспільство визнає за ним, визначається тим, чи виступає він як приватна особа або служить суспільству, чи є для нього його праця справою життя або простим виконанням обов'язків й ін. У питаннях медичного догляду, лікування, турботи й забезпечення здоров'я населення, соціальної групи, родини, кожного окремого індивідуума за медиком залишається право втручання й рішення, так само як й у визначенні тієї плати, що він стягує із заможних пацієнтів і з середньостатистичного хворого або у виборі форми контрактів (імпліцитна або експліцитна), що зв'язують його з тими колами, у яких він практикує, із владою, яка довіряє йому ті або інші функції, з клієнтами, що бажають отримати консультацію та лікування, і відновити здоров'я.

У сучасних суспільствах діяльність медика, його права й обов'язки визначаються законодавством. Правовий статус народного цілителя визначається наявністю диплома, виданим державними органами охорони здоров'я. Такий підхід багато в чому зрівнює лікарів і цілителів як осіб, що займаються діяльністю по підтримці здоров'я суспільства, зберігаючи при цьому інші розбіжності, наприклад, розбіжності в природі знань і методів, якими вони користуються.

У суспільствах, де народні цілителі залишаються за межою закону, їхня діяльність регулюється іншими засобами, насамперед, звичаєм, мораллю або релігійними приписами, там, де вони чітко сформульовані. Цей «незаконний статус» цілительства накладає своєрідний відбиток на їхню діяльність, перетворюючи цілителів у своєрідних маргиналів. Цей маргіналізм цілителів багато в чому зберігається навіть там, де вони введені в сферу закону. Але він стає особливо явним там, де народні цілителі продовжують існувати й практикувати своє мистецтво на основі традиційних способів регуляції. Слід зазначити, що протягом всієї історії медичних практик цілителі були своєрідними маргіналами суспільства, а виникле на Заході на зорі Нового часу протиставлення між медиками й цілителями було викликано саме тим, що медики зарекомендували себе із самого початку як соціальна група, що співробітничає з державною владою.

Типи медичних систем

Звичним типом медицини для нас є та, до якої ми звикли. В Україні це лікарняна медицина, де працюють медики, що володіють спеціальними знаннями, отриманими в університетах, що використовують різноманітну техніку, яку поставляє в лікарні держава. Однак навіть в Україні цей тип медицини не є сьогодні пануючим. Дуже часто за межами лікарень ми зіштовхуємося з іншими типами медичних практик, ідентифікуючи їх як «нетрадиційні». Разом з тим саме ці практики найчастіше є «традиційними», тоді як ті, які застосовуються дипломованими вітчизняними медиками в лікарнях, є «новаторськими», «сучасними».

Сьогодні в Україні нам відомі, принаймні, кілька типів медичних практик: (1) клінічні медичні практики, характерні для державних лікарень і ліцензованих комерційних клінік, (2) практики «народної медицини», дозволені законом і здійснювані як у спеціальних медичних центрах, так й у приватному порядку. Безсумнівно, поряд з ними діють й інші типи практик, які в антропології прийнято називати цілительством.

Сполучення тих й інших типів медичних практик відбувається в рамках національної медичної системи. Система медицини, що існує в сучасній Україні, є спадкоємицею радянської медичної системи Однак вона останнім часом піддалася значної трансформації. У кожній країні сьогодні діє своя національна система охорони здоров'я. Ми можемо виділити три великі групи медичних систем.

(1). Ексклюзивні медичні системи

Першу групу становлять ексклюзивні медичні системи. Тут існує державна монополія на медицину, і держава активно втручається в порядок медичних практик, регулює процес підготовки медичних фахівців, здійснює контроль за їхньою діяльністю.

(1) Радянська модель.Існувала в СРСР і країнах радянського блоку. Її спадщина зберігається й сьогодні. Медики є держслужбовцями, найнятими на роботу Міністерством охорони здоров'я. Всі інші групи цілителів були заборонені в 1923 році. Єдиною професійною асоціацією з тих часів був Союз медичних працівників. Професійне свято медиків у Радянському Союзі - День медпрацівника, святкується в 3-ю неділю червня. Медики в СРСР мали мати тісний зв'язок з органами державної влади й самі мали значну владу. Під їхнім тиском уже в 1930-і роки були ліквідовані всі інші професійні групи цілителів. У деяких країнах третього світу ця модель була прийнята на озброєння. Там, як й у СРСР, лікарі мали високий соціальний статус й утворювали клас «інтелігенції». Але їхня кількість була невеликою, а заборона на діяльність інших професійних груп не спрацювала. Опозиція до народних цілителів була обґрунтована ідеологічно враховуючи ту роль, яку вони зіграли при старій «феодальній» системі.

(2) Французька модель.Ця модель бере початок зі спроб централізованої держави встановити контроль над всіма недипломованими й «нелегальними» цілителями. Вона склалася після французької революції в перші роки XIX століття. Держава перетворила лікарів у держслужбовців, щоб вони практикували медицину, викладали й займалися дослідницькою діяльністю на місцях. При цьому зареєстровані лікарі могли практикувати в приватному порядку, а аптекарі -консультувати й продавати ліки. Результатом цього стала змішана державна медична система, у якій лікарі придбали високий соціально-політичний статус. Держава надавала ліцензії лише кваліфікованим медичним школам, що мали державну підтримку. У франкомовних країнах третього світу, що були колоніями Франції, ця модель також була прийнята. Держава монополізувала медицину й намагалася ліквідувати інші медичні традиції. Так, у Камеруні були заборонені всі альтернативні медичні практики, а поліція піддала переслідуванню цілителів, навіть тих, котрих підтримувала церква. Цю модель прийняло багато країн Латинської Америки.

(3) Американська модель.Тут держава підтримала лікарняну медицину, а альтернативні системи почасти були з'єднані з пануючою медичною субкультурою, наприклад, остеопатія - з лікарняною медициною й системою освіти, почасти залишилися під заступництвом церкви. Суспільні дебати зосередилися навколо юридичних проблем несумлінного лікування й злочинів, вчинених лікарями (эвтаназия, аборти, хірургічні помилки й ін.) У США держава аккредитует незалежні інститути, такі, як медичні школи, дослідницькі інститути, лікарні й системи страхової медицини. Саме ці інститути формують регіональні групи медиків і забезпечують підвищення їхнього професійного статусу. Результатом цього є висока конкуренція на ринку медичних професій.

(2). Толерантні медичні системи.

Другу групу становлять толерантні медичні системи. У межах цих систем держава дозволяє існувати альтернативним медичним практикам, що відрізняються від тих, які прийняті в рамках госпітальної медицини.

1. Британська модель. Тут діє система, що чисто юридичним способом визначає, кого з практикуючих експертів з хвороб можна вважати «лікарем». Британські закони проводять чітке розмежування між «лікарями» й «нелікарями», що дотримуються методів «народної медицини». Англійці, опиняючись на ринку медичних послуг, мають можливість вибирати, до кого з експертів звернутися по допомогу. Більшість британських медиків працює на контрактній основі в Британській Національній Службі Здоров'я (National Health Service). Її фінансує держава. Всі хірургічні й стоматологічні медичні центри діють у рамках NНS. Національна Служба Здоров'я не оплачує працю лікарів у тих випадках, коли вони практикують «традиційні» методи лікування. Але заборони на їхнє застосування не існує. Крім того, існує державний контроль за продажем ліків, а самі ліки можна продавати тільки за призначенням лікарів. Діє також державний контроль стосовно хірургічних втручань і взагалі всякої практики, що стосується надрізів шкіри. Існує серйозне обмеження на «самолікування» і лікування, здійснюване некваліфікованими цілителями. Цей компроміс між державною й народною медициною в сучасній Великобританії сьогодні забезпечується наявністю достатніх ресурсів. Але якщо їхня кількість раптом, як колись у минулому, буде обмежена, то цей компроміс може бути розірваний. Сьогодні ж британські лікарі можуть практикувати так, як вважають за необхідне. Існуюча державна політика ліцензування медичних професій не забороняє неортодоксальні практики. Однак існує обмеження на рекламу цих практик і відповідні послуги в мас-медіа. При цьому самі цілителі можуть змагатися на ринку за своїх клієнтів з лікарями, що мають державну підтримку. У Великобританії допускається створення професійних асоціацій для представників будь-яких медичних систем, а також створення спеціальних коледжів. Однак їхнім представникам заборонено називати себе лікарями. Наприклад, англійська остеопатія розвивається незалежно від медичної ортопедії. Антропологи відзначають, що британцям властивий терапевтичний прагматизм, тобто вони з легкістю користуються послугами будь-яких експертів з хвороб, у тому числі й альтернативних лікарів, хоча й не цікавляться змістом їхніх теорій. Особливим статусом у Великобританії користується гомеопатія. Її позиції в країні дуже сильні, хоча більшість відмовляє їй у наукових основах. Справа в тому, що гомеопатія користується патронажем з боку Королівського Національного Гомеопатичного Госпіталю. Особливо жорсткий контроль існує за британською ветеринарною медициною. Британська модель медицини використовується в багатьох країнах миру, особливо в колишніх британських колоніях. Для цієї моделі характерне поширення приватної лікарської практики. Це пояснюється переважанням середнього класу в соціальній структурі.

2. Німецька модель. Тут привертає до себе увагу особливий випадок ліцензування народних лікарів. Вони повинні здавати державні іспити на знання державного законодавства з проблем регулювання медичної практики. Цілителів у Німеччині називають «спеціалістами зі здоров'я». Німецька медична модель не має поширення в країнах третього світу.

(3). Інтегративні медичні системи

Третю групу становлять інтегративні медичні системи. Вони є плюралістичними й поєднують у собі різні медичні традиції.

1. Індійська й китайська моделі. При британському колоніальному пануванні в Індії успішно розвивалися національні медичні традиції: Аюрведа, Сідхі й Унані. Британська космополітична система була прийнята пізніше, після отримання країною незалежності. З кінця 1940-х років індійський національний уряд став активно розвивати лікарняну медицину, у тому числі мережу сільських диспансерів. Старі коледжі, де готували фахівців з Аюрведи, стали зазнавати труднощів з набором учнів. Стала розвиватися й гомеопатія, що своїми теоретичними джерелами була пов'язана з ісламом. Її зростання було відзначено у Бенгалії. Інші менш систематизовані системи цілительства стали розвиватися маргінальним способом, без фінансової підтримки уряду, за рахунок добродійності, на фестивалях й у храмах. Майже всі вони розвиваються на релігійній основі. Системи, подібні індійської, широко поширені в Азії. Китайська модель розвивалася після війни в умовах політичного панування марксизму. Тут традиційна медицина була визнана й інтегрована в державну лікарняну медицину. «Босі лікарі» стали допоміжним медичним персоналом. У державних лікарнях стали розвиватися припікання, голковколювання й траволікування. У період китайської культурної революції 1960-х років незалежність традиційної медицини була згорнута, а асоціації цілителів закриті. Пізніше пріоритети знову змінилися. Сьогодні, у світлі нової демографічної політики, що заохочує народження тільки однієї дитини в родині, люди, що живуть у селі, отримали можливість користуватися послугами кваліфікованих міських гінекологів і педіатрів. Колишні повитухи й «босі лікарі» тим самим були витиснуті. Індійська й китайська медичні моделі являють випадок інкорпорування народних цілителів у сучасні лікарняні комплекси. Народні медичні практики тут спираються на стародавні медичні тексти, що користуються визнанням у суспільстві, і ці практики перебувають під контролем державної бюрократії.

2. Медичні моделі країн третього світу. У всіх інших незахідних суспільствах сьогодні склалися інтегративні медичні системи, між якими є досить несуттєві розходження. Жодна з медичних професій тут не досягла монополії. Причинами цього є й недавнє колоніальне минуле, і дефіцит економічних ресурсів. Основними характеристиками цієї моделі є: (1) Порівняльна слабкість і погане фінансування госпітальної медицини, що зосереджена переважно в містах, а медичний персонал (національні й іноземні лікарі) навчався за різними стандартами в різних країнах. (2) Держава не здатна поки запропонувати альтернативу цій системі. (3) У населення існує високий попит на послуги народних цілителів - костоправів, повитух, цирюльників, хірургів. (4) На ринку ліків є різнорідний потік препаратів, імпортованих із усього світу, але часто без назв і без інструкцій. (5) Населення часто розсіяне по території, у зв’язку з чим державна лікарняна медицина не здатна здійснювати повномасштабний контроль за його здоров'ям, а рівень захворюваності й смертності серед населення вкрай високий. У більшості випадків не існує законів проти медичної недбалості, а споживчі права населення погано захищені. У цей час цілителі й ті, хто надає ліки й медичні послуги, прагнуть до визнання з боку держави. Триває суперечка про шарлатанство й шахрайство з боку цілителів. У цьому контексті традиційні цілителі, що надихаються національними міністерствами охорони здоров'я й Всесвітньою Організацією Здоров'я (ВОЗ), прагнуть організуватися в професійні асоціації й інтегруватися в якості допоміжного медичного персоналу в систему госпітальної медицини.