sbornik
.pdf
410 |
Розділ 3. Про цивільні правовідносини: учасників, об’єкти, підстави... |
|
другого фигуранта — юридического лица, с уставным/складочным капиталом которого они были бы связаны?
При режиме общей собственности право на имущество принадлежит нескольким лицам одновременно, а «право на долю в праве» на это имущество принадлежит каждому сособственнику. Хотя и в этом случае такое выражение не принято, а употребление оборота «доля в праве» вполне достаточно для понимания ее сущности.
Однако тогда доля в праве и доля в уставном/складочном капитале еще более становятся схожи. В то же время право на имущество принадлежит хозобществу как юридическому лицу. Складочный капитал в полных и коммандитных обществах не является отдельным объектом права, а значит, не используется выражение «доля в праве на складочный капитал», но в нем также есть доли.
Будучи имущественными правами, доля в праве общей собственности и доля в складочном капитале (как и доля в уставном капитале, и акция), тем не менее, правами в законодательном обиходе и на практике не называются. Кроме того, они сосуществуют
сдругим правом неимущественного характера, поскольку предоставляют возможность участия в управлении как при наличии юридического лица, так и в его отсутствие.
Иными словами, как доля в уставном/складочном капитале хозобщества, так и доля в общей собственности дает субъектам права на нее возможность принимать участие в управлении (соответственно хозобществом, или общими делами, или имуществом).
Впрочем, законодатель и здесь употребляет разную терминологию. Так, он вообще избегает этого термина в гл. 26 ГК «Право общей собственности», а в гл. 77 «Совместная деятельность» используется термин «ведение общих дел участников» (ст. 1135 ГК) аналогично регулированию полного общества (ст. 122 ГК). Вместе
стем законодатель вводит и термин «управление» обществом (ст. ст. 121, 136 ГК), которым разграничивает ведение общих дел участников (как внешнюю деятельность в отношениях с третьими лицами) и управление как внутреннюю деятельность (отношения между участниками).
Важно обратить внимание и на влияние доли в уставном/складочном капитале хозобщества на правовой режим всего имущества последнего. Независимо от размера доли в складочном капитале, по общему правилу, участник влияет на правовой режим всего имущества полного и коммандитного1 хозобщества так же, как и сособственник влияет на общее имущество, поскольку все вопросы решаются участниками по взаимному согласию. Но у участников полного и коммандитного хозобществ есть и возможность другого варианта — принятие решений большинством голосов (ч. 1 ст. 121 ГК). Напротив, в ООО и АО влияние участника на правовой режим всего имущества хозобщества происходит в зависимости от размера их доли в уставном капитале.
Между тем происходит и дальнейшая трансформация, обусловленная этой зависимостью:
–незначительная доля вообще не предоставляет никакой реальной возможности влияния на режим имущества хозобщества, поскольку на общем собрании ре-
1 Понятно, что речь идет о влиянии полного участника.
Глава 8. Об’єкти цивільних прав |
411 |
|
шаются голосованием лишь отдельные вопросы относительно имущества (о выплате дивидендов, утверждении значительных сделок и т. п.). Основная же масса вопросов управления имуществом хозобщества решается его исполнительным органом, избрание в состав которого происходит не часто и к тому же не обязательно из среды участников. Важен и еще один момент: исполнительный орган формируют участники, имеющие значительную долю в уставном капитале хозобщества, что и позволяет им выдвигать и проводить свои кандидатуры и вводить туда своих представителей (ставленников);
– как следствие, значительная доля позволяет решать вопрос правового режима всего имущества хозобщества.
Размер этих долей и насыщенность содержания понятий «значительная» и «незначительная» доли зависят от многих факторов и не могут быть однозначно определены. Так, «незначительной» для решения имущественных вопросов будет и доля, немного меньшая, чем 50% уставного капитала, при условии, если у кого-то будет сосредоточена доля более чем 50%. А в случае распыленности акционеров бывает, что и доля менее 10% уставного капитала предоставляет возможность влиять на решение имущественных вопросов всего хозобщества.
В завершение тезисно отметим связанные с рассматриваемой проблематикой аспекты, поскольку каждое из них «тянет» не отдельный предмет диссертационного исследования.
Определение правовой природы права участника хозобщества представляется интересной и сложной задачей, для разрешения которой положено немало усилий. Действительно, если есть право, то стоит вопрос о том, какое же оно? Известно, что гражданское право оперирует имущественными и личными неимущественными правами. Первые классически делятся на вещные и обязательственные, вторые — на естественные и социальные. Если соблюдать такую классификацию, то к каким из них отнести право участника хозобщества?
Содной стороны, оно тесно связано с правом участия в обществе, определенном
вст. 100 ГК Украины как личное неимущественное, с другой — оно имеет безусловно имущественный характер. Тогда очевидно, что оно является комплексным правом, объединяющим в себе имущественные и неимущественные права его носителя. Вместе с тем неимущественная его составная едва ли может быть охарактеризована как личное неимущественное право в устоявшемся его понимании. Скорее всего эти права являются организационными, обслуживающими имущественные права.
Нет однозначности и в характеристике прав участников как сугубо имущественных, т. к. сложно их отнести к вещным или к обязательственными. Если отталкиваться от ч. 2 ст. 190 ГК Украины, в которой имущественные права названы вещными, то не будет преувеличением заявить, что это не так. И в первую очередь, необходимо определиться с объектом этого права.
Не трудно заметить то, что в конце статьи, сделав круг, мы возвратились к ее началу. Вопрос объектов права является весьма сложным, не позволяющим дать
412 |
Розділ 3. Про цивільні правовідносини: учасників, об’єкти, підстави... |
|
однозначный ответ на него. Это одно из тех направлений исследований, вокруг которых всегда не затихали острые дискуссии. Если допустить наиболее возможное обобщение, то объектами могут выступать как вещи, так и действия1. Причем в первом случае имеем вещные права, а во втором — обязательственные.
Вместе с тем что касается прав участников хозобществ, то имеет место как объект вещного характера, который отчуждается сродни вещи (особенно когда имеет место акция как ценная бумага), так и действие, ведь эти права предоставляют участнику возможность действовать определенным образом. Однако его поведение не сводится к праву требования, присущему обязательственному правоотношению. Это и позволяет отвергнуть видение прав участников хозобщества как обязательственных и обозначить их особую правовую природу как корпоративных прав.
Юридическая природа правоотношений, которые формируются в хозобществе, также обусловливается правами его участников. Если эти права не вещные и не обязательственные, а корпоративные, то и правоотношение нельзя безоговорочно обозначить ни как вещное, ни как обязательственное. Впрочем, характеристика этих отношений как особенных, отличных от вещных и обязательственных, не означает возможности существования последних.
Так, в зависимости от того, когда и у кого покупаются акции — возникают разные правоотношения. Если они покупаются при выпуске акций — корпоративные отношения граничат с отношениями купли-продажи. Если акции покупаются у АО и если они покупаются у других лиц на вторичном рынке — вообще не возникает корпоративных отношений между продавцом и покупателем акций. В то же время этот юридический факт (договор купли-продажи) является основанием возникновения и корпоративных отношений.
Зависит продажа акций и от наличия преимущественного права акционеров частного АО2 на их приобретение. Такая же ситуация при продаже доли в уставном/ складочном капитале других хозобществ. Что еще немаловажно в последнем случае — это приобретение корпоративных прав лицом, приобретшим долю в уставном капитале, ибо для этого необходимо внесение изменений в учредительные документы хозобщества и их государственная регистрация.3
При решении общим собранием акционеров вопроса о выплате дивидендов корпоративное право на дивиденд как составная часть права из акции превращается в обязательственное право — требовать выплаты дивидендов.
Если же взглянуть на долю или акцию как определенную вещь, которой участник/акционер может определенным образом распорядиться и приобрести корпоративные права, то возникает впечатление об отношениях собственности. По своей же сути экономические отношения собственности шире тех, которые мы именуем правом собственности, и не сводятся лишь к вещным отношениям, регулируемым
1 |
Здесь не будем упоминать нематериальные блага. |
2 |
Закон Украины «Об акционерных обществах» ввел их деление на частные и публичные. |
3Однако, как и некоторые другие затронутые в этой статье вопросы, этот вопрос слишком сложен
итребует особого внимания. Поэтому о нем здесь говорится вскользь.
Глава 9. Правочини. Представництво |
413 |
|
вещным правом. Тогда право корпоративной собственности нужно видеть не разновидностью вещного права собственности, а совсем другим правовым институтом.
Приведенное выше свидетельствует о многогранности правоотношений, связанных с правом участника хозобщества на долю в уставном/складочном капитале. При многочисленных разноплоскостных аспектах этой проблематики можно резюмировать по крайней мере то, что доля в уставном/складочном капитале является самостоятельным объектом права, вполне оборотоспособным. Она производным образом влияет на имущество хозобщества, но и зависит от него. В то же время она независима от права на имущество хозобщества. Доля в уставном/складочном капитале хозобщества также непосредственно связана с корпоративными правами (правами участника хозобщества), ибо они ею обусловлены. Однако доля в уставном/ складочном капитале может в силу особенностей своей оборотоспоспобности и не быть связана с корпоративными правами, а воплощается по отношению к хозобществу в право требования выплаты стоимости части имущества хозобщества пропорционально этой доле (например, в случае наследования доли).
Глава 9
ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО
Юридична природа односторонніх правочинів*
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. З цього слідує, по-перше, що правочини є різновидом юридичних фактів; по-друге, як дії, вони є втіленням волі особи; по-третє, має місце спрямованість волі на настання юридичних наслідків у вигляді набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків; по-четверте, ці наслідки настають для певних осіб і не лише для тих, які висловили відповідну волю.
Враховуючи багатоаспектність дослідження феномену правочинів, зупинимося лише на вказаних аспектах, особливо зосереджуючись на односторонніх правочинах, які найчастіше викликають труднощі як у теорії, так і на практиці.
В тій самій статті 202 ЦК надається класифікація правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. При цьому однозначної підстави цієї класифікації ця стаття не містить. В ній лише вказується, що одностороннім правочином є дія однієї сторони, а двочи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін.
Очевидно, що передусім слід такий поділ провадити залежно від волі сторін. При цьому, як правило, береться до уваги воля певної кількості осіб. Так, вважається,
* Мала енциклопедія нотаріуса. — 2005. — №4. — С. 38–43.
414 |
Розділ 3. Про цивільні правовідносини: учасників, об’єкти, підстави... |
|
що якщо воля виражається однією особою, то за цією класифікацією, має місце односторонній правочин. При вираженні волі двома особами — двосторонній, а при більшій кількості осіб — багатосторонній правочин.
Однак не можна застосовувати до цієї класифікації такий спрощений підхід, слід поряд із кількістю осіб, які висловлюють свою волю, враховувати й спрямованість їх волі. Не може не звернути на себе увагу, що двосторонні правочини, які є договорами, відрізняються від багатосторонніх правочинів, які також є договорами. Безсумнівними є відмінності між двосторонніми правочинами (договорами купівлі-продажу, дарування, комісії тощо) та багатосторонніми правочинами (договорами про спільну діяльність, простого товариства, засновницьким договором). Ці відмінності насамперед полягають не в тому, що виражається воля більш ніж однією особою, а в спрямованості цієї волі осіб — сторін правочину. Кожна зі сторін двосторонніх правочинів виражає свою волю, яка кореспондує відповідній волі іншої сторони і є її віддзеркаленням. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити. Внаслідок цього, вираження їх воль узгоджується, хоча самі їх виразники займають протилежні позиції один перед іншим, тому вони й називаються контрагентами в договорах.
Інше становище виразників воль спостерігається в багатосторонніх правочинах. Усі вони прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін двостороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. (У такому двосторонньому правочині, як договір купівлі-продажу продавець реалізує свою мету позбавитися права власності на річ, що ним відчужується, та отримати гроші. Покупець же навпаки — набути право власності на цю річ). У багатосторонніх правочинах усі особи мають одну мету і досягти її вони можуть лише шляхом спільних дій, внаслідок яких ця мета реалізується для кожного з них практично однаковою мірою. Наприклад, шляхом укладення власниками сусідніх земельних ділянок договору про спільну діяльність по бурінню свердловини всі вони отримують можливість задоволення власних потреб щодо користування водою. При заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники набувають прав участі в цьому товаристві. Розподіл же часток у складеному (статутному) капіталі для характеристики природи цього правочину вже має другорядне значення.
Саме спрямованість воль, а не кількість осіб, які їх виразили, стає основоположною при розподілі правочинів на двота багатосторонні хоча б тому, що й дві особи можуть виразити волю на укладення договору про спільну діяльність або засновницького договору, ставши відповідно учасниками спільної діяльності, простого, повного або командитного товариства. Проте зазначені договори все ж залишаються багатосторонніми, а не двосторонніми правочинами. Не може бути договір про спільну діяльність або інші вказані вище договори у разі, якщо їх уклали дві особи, — двосторонніми, а якщо їх уклали три і більше осіб — багатосторонніми. Очевидно, що їх природа суттєво відрізняється від двосторонніх договорів (таких, як купівля-продаж та ін.)
Глава 9. Правочини. Представництво |
415 |
|
|
|
|
|
Правочини |
|
односторонні |
двосторонні |
багатосторонні |
|
вираження волі двох осіб |
вираження волі двох або |
|
(кредитор, боржник), які |
більше осіб, що спрямована |
|
йменуються контрагента- |
на досягнення єдиної мети |
|
ми, та воля яких спрямована |
|
|
одна проти другої |
|
Ці особи йменуються учасниками, навіть якщо висловлюють свою волю дві особи:
Подібних суперечностей не виникає, коли йдеться про односторонні правочини, тобто при вираженні волі однією особою. Втім при вчиненні таких правочинів також виявляються різні відтінки, які також беруть своє походження від волі особи, яка її виражає для існування правочину. Так, звертає на себе увагу те, що воля особи може як звертатися до когось, так і ні. У першому випадку вона втрачає сенс, якщо не адресована певній особі, а в другому навпаки — вираз волі є самодостатнім для породження цим фактом юридичних наслідків.
Однак і в другому випадку є свої тонкощі: хоча вираз волі однією особою є значущим із юридичної точки зору сам по собі, проте ця воля може полягати у встановленні особи, якій адресуються її вольові дії. А оскільки вона торкається сфери іншої особи, то остання також має висловити свою волю на сприйняття намагань (волі), висловленої в односторонньому правочині. Прикладом є заповіт, в якому зазначається спадкоємець (спадкоємці). Для його існування як одностороннього правочину не потребується узгодження волі заповідача з волею зазначених у заповіті спадкоємців, і саме тому заповіт є одностороннім правочином, тобто виразником волі лише спадкодавця. Проте вираз цієї волі спадкодавця спрямований на отримання прав на спадщину зазначеними в заповіті особами, без волі яких адресація волі заповідача стає нездійсненою. Тим не менш такий односторонній правочин характеризується тим, що його юридичний ефект у момент волевиявлення взагалі не залежить від наступного сприйняття волі виразника (спадкодавця) іншою особою (спадкоємцем)1.
Інша справа з такими односторонніми правочинами, як прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК), відмова від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК), відмова від права власності (ст. 347 ЦК України). Дії відповідних осіб (спадкоємців, власників), які являють собою односторонні правочини, взагалі не включають до свого складу їх сприйняття іншими особами.
1 Дювернуа Н.Л. Чтения по гражданскому праву. — М., 2004. — С. 88.
416 |
Розділ 3. Про цивільні правовідносини: учасників, об’єкти, підстави... |
|
Втім зазначені односторонні правочини часто потребують звернення до відповідного органу для того, щоб виражене волевиявлення особи потягло за собою юридичний результат. Прикладами є вимоги:
–ч. 1 ст. 1269 ЦК про подання спадкоємцем, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини;
–ч. 1 ст. 1273 ЦК про подання спадкоємцем заяви про відмову від прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини;
–ч. 3 ст. 347 ЦК про подання власником заяви про внесення запису до державного реєстру щодо відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації.
Проте вказані вище вимоги до дієвості таких односторонніх правочинів не являють собою сприйняття, бо юридично значущі для цього правочину дії здійснює не особа, яка потенційно може знаходитися в цивільно-правових відносинах із стороною, що виразила свою волю (вчинила правочин), а уповноважена державою особа. Остання не здійснює сприйняття виразу волі за правочином, а фіксує її і надає їй легалізації.
Мають свою специфіку і такі односторонні правочини, як оголошення конкурсу. Внаслідок саме такого виразу волі однієї особи, з одного боку, її достатньо самої по собі, і як така вона вже має юридичне значення. З іншого ж боку, сенс конкурсу полягає в тому, щоб на запрошення особи, яка висловила свою волю, відгукнулися інші особи. В противному випадку намагання особи залишаться не реалізованими. Тому, будучи одностороннім правочином, оголошення конкурсу є початком певного процесу з реалізації мети виразника волі.
У цьому полягає схожість оголошення конкурсу як одностороннього правочину з офертою, яка також є одностороннім правочином. Оферта, як і оголошення конкурсу, є проміжною стадією при виникненні договірних правовідносин, оскільки наслідком проведення конкурсу є укладення договору з його переможцем, і за наявності акцепту отриманої адресатом оферти також укладається договір. Однак між цими односторонніми правочинами (оголошенням конкурсу й офертою) є принципова відмінність, що полягає в ступені зустрічного очікування сприйняття. При оголошенні конкурсу таке очікування припускається, але від широкого загалу (тією чи іншою мірою, якщо висуваються вимоги до учасників конкурсу), тобто воля виражається однією особою і не спрямована іншій. Навпаки, оферта є пропозицією конкретній особі, яка цю волю може сприйняти, виразивши відповідно свою волю на це, або відмовитися від цього.
Отже, односторонні правочини слід поділяти на строго односторонні (не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами) та такі, що потребують такого прийняття. При цьому щодо останніх однозначного бачення їх сутності серед правників не виникло. Так, якщо В.І. Синайський відносить заповіт до другої категорії1, то Н.Л. Дювернуа — до першої2. Обидва автори зазнача-
1 |
Синайский В.И. Русское гражданское право. — М., 2002. — С. 161. |
2 |
Дювернуа Н.Л. Там само. |
Глава 9. Правочини. Представництво |
417 |
|
ють на обіцянку винагороди як строго односторонній правочин в той час, коли очевидно те, що виразник волі сподівається і очікує на зустрічний вираз волі інших осіб як відгук на його волю.
строго односторонні — не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою особою (відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини)
Односторонні правочини
|
|
не строго односторонні |
|
||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
адресовані |
|
|
адресовані |
|
|
конкретним особам |
|
|
широкому колу осіб |
|
|
і потребують їх прийняття цими особами
заповіт, відмова від прийняття спадщини на користь іншої особи, видача довіреності, векселя та ін.
оголошення конкурсу, публічна обіцянка винагороди, емісія цінних паперів та ін.
Попередні розсуди доводять неоднозначність розуміння односторонніх правочинів та їх внутрішню класифікацію. Одночасно вони засвідчують те, що односторонній правочин як втілення волі лише однієї особи встановлює тим не менш правовідносини з участю інших осіб. В літературі з цього приводу зазначається, що правовідносини, які виникають із одностороннього правочину, встановлюються принаймні між двома особами1.
Такі висловлення слід сприйняти з певними застереженнями, а саме:
–якщо має місце односторонній правочин, який не потребує зустрічного сприйняття, взагалі не виникає правовідносин з участю двох або більше осіб;
–якщо має місце односторонній правочин, який потребує зустрічного сприйняття (оферта) або очікує такого (оголошення конкурсу) — правовідносини з участю двох осіб є наслідком таких правочинів, їх вінцем;
–якщо має місце односторонній правочин, достатній сам по собі для виникнення суб’єктивного права (наприклад, заповіт, із якого виникає спадкове суб’єктивне право), то дії іншої особи, тобто її волевиявлення, є необхідною умовою для отримання спадщини. Проте чи можна повною мірою стверджувати при цьому, що виникають правовідносини? Якщо це правовідносини, то їх сторонами мають бути спадкодавець та спадкоємець (спадкоємці). Однак спадкуванням за ст. 1216 ЦК є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Отже, по-перше, навряд чи вірно стверджувати, що стороною правовідносин може бути особа, якої вже не існує, тобто не є правота дієздатною. По-друге, в самій вказаній нормі робиться наголос на те, що спадкування є процесом і не йдеться про нього як правовідносини.
1 Иоффе О.С. Избранные труды. Т. II. — СПб., 2004. — С. 276; Белов В.А. Гражданское право. Общая и особенная части. — М., 2003. — С. 164.
418 |
Розділ 3. Про цивільні правовідносини: учасників, об’єкти, підстави... |
|
Як правило, процес втілюється в правовідносини, але не в цьому випадку, який становить виняток.
Щодо співвідношення одностороннього правочину та правовідносин, то перший може як породжувати їх, так і змінювати або припиняти. Так, офертою з відповідним акцептом установлюються договірні правовідносини. Здійсненням певних дій учасників договірних правовідносин останні можуть змінюватися. Прикладом припинення правовідносин є прощення боргу, яке є одностороннім правочином (припиняються договірні правовідносини) або відмова від права власності (припиняються речові правовідносини).
|
|
Односторонні правочини |
|
|
|
|||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
спрямовані на виникнення |
|
спрямовані на зміну |
|
|
|
спрямовані на припинення |
||||
правовідносин |
|
правовідносин |
|
|
|
правовідносин |
||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
секундарні правомочності — дії щодо зміни |
|
||||||
|
|
|
та припинення існуючих зобов’язань |
|
||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Односторонні правочини в будь-якому разі спрямовані на юридичні наслідки, але останні можуть бути різними. Так, ці наслідки можуть стосуватися як самого виразника волі — сторони одностороннього правочину, так і інших осіб, при чому в останньому випадку для встановлення у них як суб’єктивних прав, так і обов’язків. Останнє хоч і не часто, але трапляється.
Юридичні наслідки односторонніх правочинів
виникають для особи, |
|
|
виникають для інших осіб |
|
||
яка його вчинила |
|
|
|
|||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
(припинення права власності) |
|
|
|
|
|
|
|
|
породжують у них суб’єктивні |
|
|
|
|
|
|
права (на спадкування, зараху- |
|
породжують у них |
||
|
|
вання зустрічних вимог, право |
|
суб’єктивні |
||
|
|
вибору боржника в альтернатив- |
|
обов’язки |
||
|
|
ному зобов’язанні та ін.) |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Важливо також розмежовувати такі наслідки залежно від спрямованості волі особи — сторони одностороннього правочину. Її воля може бути спрямована на набуття певною особою прав (заповіт), а може не стосуватися цього, а головною метою волевиявлення особи буде позбавлення прав себе. При цьому той факт, що одночасно така його дія може бути (і як правило, є) підставою виникнення прав у інших осіб, особою при вчиненні одностороннього правочину не враховується, і його воля цих обставин не стосується. Тому можна стверджувати, що майнові права інших осіб, що так чи інакше пов’язані з одностороннім правочином, в якому не виражена воля стосовно конкретних осіб, виникають не з цих правочинів, а на підставі закону. При-
Глава 9. Правочини. Представництво |
419 |
|
кладом є відмова від права власності. Особа, яка вчинила цей правочин, не цікавиться тим, кому буде передане таке майно, у кого виникне право на нього. Якби її турбувало це питання, вона б уклала або двосторонній правочин по відчуженню цього майна певній особі, або заповіт, в якому хоч і виражена воля однієї особи, але простежується її спрямованість на виникнення права у конкретної особи.
Проте і в разі відмови від права власності у інших осіб виникає право на відповідне майно. Щоправда, в ЦК ці питання врегульовані не однозначно. Так,
уст. 336 ЦК йдеться лише про набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. При чому виникнення права власності на цю річ пов’язується з моментом заволодіння нею. Втім у ст. 347 ЦК йдеться про припинення права власності не лише на рухому річ, а й на нерухому із встановленням відповідних вимог про внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Постає питання про те, у кого ж виникає право власності на річ, право на яку потребує державної реєстрації, від якої власник відмовився? Це можуть бути як територіальна громада, так і держава. Очевидно, що спрямованість ЦК на усунення держави від участі в цивільних правовідносинах може привести до висновку, що в цьому разі право власності виникне у територіальної громади (право комунальної власності). Безумовно, що такі підстави припинення і відповідно виникнення права власності є гіпотетичними, але їх слід було належним чином врегулювати в ЦК.
Важливо також те, що власник, який відмовився від права власності (тим самим вчинивши односторонній правочин), за ст. 347 ЦК вважається таким, право власності якого припинилося, з моменту вчинення дій, які свідчать про його відмову від права власності. Інша ж особа набуває право власності на цю річ із моменту заволодіння нею. Тобто певний час річ може не перебувати у власності, тобто не бути об’єктом права власності. Однак вона хоч і є безхазяйною, але за правовим режимом до таких речей не відноситься, бо немає сенсу застосовувати ст. 335 ЦК із її механізмом набуття права власності на безхазяйні речі, оскільки він спрямований на розшук власника. При відмові від права власності є впевненість
утому, що воля особи була не в тому, щоб поновити свої правомочності власника, а в тому, щоб припинити своє право на річ.
За загальним правилом, як зазначав Б.Б. Черепахін, своїм одностороннім волевиявленням суб’єкт може надати іншому право, покладаючи юридичний обов’язок на себе1. Так визначаються односторонні правочини і в ч. 3 ст. 202 ЦК.
Однак знов-таки, чи може ним бути той же заповіт як найбільш поширений приклад односторонніх правочинів? Чи можемо ми стверджувати, що заповідач складенням заповіту покладає на себе обов’язок? Очевидно, що ні, бо жодного обов’язку за життя заповідача у нього не виникає, щоб забезпечити можливість задоволення інтересів спадкоємця, зазначеного у заповіті як одержувача суб’єктивного права. І це не дивно, оскільки з огляду на вище наведені міркування, заповіт породжує суб’єктивне право, але не є підставою виникнення спадкових правовідносин,
1 Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданському праву. — М., 1962. — С. 29.