Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

відображаються найзагальніші зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності; 2) у категоріях діалектики скон- центрованодосвідіпредметно-причиннудіяльністьбагатьохпоколінь людськогосуспільства. Безпонятьікатегорій, щоунихзнаходятьсвоє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим; 3) особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, визначеність, зв’язок із практикою, історичність, рухливість тощо.

§ 5. Альтернативи діалектики

Колимовайдепроальтернативудіалектики, маємонаувазіпротилежний діалектиці метод пізнання, теорію розвитку, спосіб духовного освоєння світу, тобто протилежні діалектиці світоглядні та методологічнінастанови. Однієюзтакихальтернативдіалектикиєметафізика, або метафізичний метод мислення. У цьому плані метафізика розглядаєтьсяякантидіалектика. Взначенні«антидіалектика» термін«метафізика» запровадив у філософію в ХІХ ст. Гегель.

Альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання знаходить свій вияв:

а) у розумінні зв’язків предметів та явищ. Діалектика визнає взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ, а метафізиці притаманні роз’єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовнішньо очевидні взаємозв’язки, тоді як глибинні, внутрішні зв’язки залишаються поза увагою;

б) урозумінніспрямованостірозвитку. Діалектикавбачаєджерело руху і розвитку у внутрішній суперечності речей і явищ, у єдності та протидії протилежностей. Метафізика заперечує внутрішнє джерело розвитку — саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає в якомусь зовнішньому поштовху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами;

в) урозумінніхарактерурозвитку, «механізму» переходувідстарої доновоїякості. Зточкизорудіалектикитаким«механізмом» єєдність поступового, кількісногоістрибкоподібного, якісногорозвитку. Метафізика розглядає розвиток або як «стрибок» якості, або тільки як просте, кількісне зростання того самого, тільки як зменшення або збільшення, як повторення тих самих станів;

176

Розділ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи

г) урозумінніспрямованостірозвитку. Розвитоксутньоговідбува-

ється по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається за аналогією за спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтвореннятого, щобуло, аленавищійоснові. Метафізикаітутзаймає односторонню позицію, абсолютизуючи або всезагальне піднесення, або всезагальний занепад, регрес, або круговий, застійний характер усякого розвитку, таким чином фактично заперечуючи його.

д) урозумінніметодупізнання. Зточкизорудіалектики, щобсправді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Дляметафізикихарактернаоднобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість.

Отже, метафізика — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, приякомуігноруютьсяабоспрощенорозглядаютьсявзаємозв’язки івзаємодіїявищтапредметів, апроцесрозвиткутлумачитьсяяккількісне збільшення об’єктів без їх якісної зміни.

Хочеться ще раз підкреслити, що метафізика як метод пізнання євідображеннямпевнихособливостейпроцесупізнання: йогопочатку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякіелементи. Метафізика— цеісторичнонеминучафілософськатеорія розвитку, метод пізнання, що посідають певне місце в розвитку філософії.

Догматизм. Одним із негативних виявів метафізичного способу мислення, якому властива підміна аналізу живої дійсності закостені-

лими, незмінними формулами, є догматизм. Це спосіб засвоєння і застосування знань, у якому те чи інше вчення або положення сприймаються як закінчена вічна істина, як догма, використовуються без урахуванняконкретнихумовжиття. Догматизмвиходитьзнезмінних,

разіназавждиданихформул, знань, якінеможутьзбагачуватисявпроцесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона згідно з догматизмом правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Відомо, яку негативну роль відіграв догматизм на зламі ХІХ і ХХ ст., коли фізика зіткнулася з принципово новою природничо-науковою картиною світу, але намагалася чіплятися за класичну механіку, з позиції якої нову картину світу зрозуміти було неможливо. Великої шко-

177

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

ди догматичні стереотипи завдають сьогодні при спробах пояснення складних процесів соціально-політичного життя нашої країни з позицій учорашнього дня.

Релятивізм. Противагою догматизму є релятивізм (від лат. relativus — відносний). Релятивізм виходить з однобічного підкреслювання постійності, змінності дійсності і заперечення відповідної стійкостіречейіявищ. Якщодогматизмґрунтуєтьсянаперебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності, то релятивізм, навпаки, перебільшуєзначеннявідносноїістини, відкидаючи момент її абсолютності. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновидметафізичноготлумаченняістини. Отже, релятивізммаєбезпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива.

Софістика. Альтернативою діалектики є також софістика, оскільки вона виступає одним із негативних виявів метафізичного способу мислення. Софістика(відгрец. sophismal — міркування, заснованена навмисному порушенні законів логіки) виявляється у формі аргумен-

тації, якабазуєтьсянасуб’єктивістськомутлумаченніфактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних положень чивиправданняіснуючогопорядкуречей. У своїхпобудовахсофістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, атакожмовнівивертиіхитрування, багатозначністьпонять. Поширенимвидомсофістикиєманіпулюванняфактами, задопомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довести, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки. Метафізичністьтакогопідходуочевидна, томущоподібнийпідхідоднобічний, а значить, антидіалектичний.

Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи виробленню наукової критики застарілих положень свідомості, бо виникає як відповідна реакція на загрозу системи знань, що склалась.

Еклектика. Упроцесіпізнанняметафізикачасто-густовиявляєть- ся у формі еклектики. Еклектика (від грец. eklektikós — той, що ви-

бирає) — цемеханічнепоєднанняводномувченнірізнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичують з протилежних концепцій; використовування й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат

178

Розділ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи

тощо. Еклектика — це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека еклектики полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику.

Некласичніконцепції діалектики. Ми дали коротку характерис-

тикутрадиційним(класичним) альтернативамдіалектики. АлевХХст. виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

а) «трагiчна дiалектика». Її автор французький фiлософ Раймон Арон (1905–1983), аналiзуючи дiалектику сучасної епохи в книзi з характерною назвою «Розчарування в прогресi», доходить висновку, що сучасне суспiльство не здатне використовувати прогрес в iнтересах людства;

б) «дiалектичнатеологiя», або«теологiякризи». Авторамиїїбули швейцарський протестантський теолог i фiлософ Карл Барт (1886– 1968) i нiмецько-американський християнський теолог Пауль Тiллiх (1886–1965). Їх креацiонiстська доктрина виходить з визнання того, що в основi розвитку свiту знаходиться божественна субстанцiя, яка створила цей свiт з якогось доiснуючого будiвельного матерiалу — матерiї. Тому свiт «не спiввiчний з Богом»: вiн має початок i кiнець. Алеценеозначає, щостворенийсвiтнемаєабсолютнонiчогоспiльного

зБогом. Мiж ними iснує певна схожiсть, яка дозволяє зрозумiти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

в) «негативна дiалектика». Відомими представниками цієї iнтерпретацiї дiалектики були Теодор Адорно (1903–1969) i Жан Поль Сартр (1905–1980). Т. Адорно — нiмецький фiлософ, соцiолог, представник так званої франкфуртської школи. Автор низки праць

зфiлософiї, в тому числi такої, як «Негативна дiалектика» (1966). Ж. П. Сартр — французький фiлософ i письменник, представник так званогоатеїстичногоекзистенцiалiзму. Йомуналежитьрядпрацьзпроблемфiлософiї, зокремапраця«Критикадіалектичногорозуму» (1960). В його розумiннi дiалектика можлива у двох формах — «критичнiй» i «догматичнiй». Першою є «негативна дiалектика». Це однобiчна, суб’єктивна концепцiя, яка виходить з абсолютизацiї заперечення, всезагальної руйнацiї всього сутнього, тотального критицизму, вiдкиданнябудь-якоїпозитивностi, самозапереченняi томуневиходить замежi метафiзики. «Негативнадiалектика» — це, посутi, антидіалектика.

179

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

Синергетика. Особливе місце серед альтернатив діалектики посідаєсинергетика. Поняття«синергетика» ввівунауковийобігнапри- кінці60-хроківХХст. німецькийфілософГансХакен. Длястановлення синергетики як галузі знань важливе значення мали проведені експериментивченимиБорисомБілоусовиміАндріємЖаботинським. Спираючисьнаних, бельгійськашкола, очолюванаІллеюПригожиним, створила першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика(відгрец. synergein — працюватиразом) — ценапрям міжгалузевих досліджень, об’єкт яких — процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й ін-

шої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища, створюється і підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунутаконцепціясамоорганізаціїєприродничо-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводитьсяврухзовнішньоюсилою), усинергетицівиявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. Навідмінувідрівновагомоїтермодинаміки, щовизнаєеволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і приводять до нової: з безладдя виникає порядок.

Синергетика дедалі впевненіше прокладає шлях у методологію гуманітарних наук, зокрема у філософію. Все більше у філософію входять і поширюються поняття нерівновагомості, нестабільності, біфуркації, фазових переходів, нелінійності, маленьких впливів, аттракторівідеякихінших. Синергетиканамагаєтьсявиступитиякновий світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного (закономірного, визначеного) і випадкового в самих основах побудови світу. По-новому з’ясовуються причини і форми розвитку безжиттєвої матерії й історичних процесів в економічній, політикосоціальній, військовій та інших сферах життєдіяльності суспільства

180

Розділ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи

і людини. Формується нове розуміння випадку як самостійного фактора біологічної і соціальної еволюції, визнання ролі випадку в самоорганізованих процесах.

Можливо, нова парадигма в методології суспільних наук, крім усього іншого, вбиратиме або поглинатиме діалектику як окремий метод синергетики (і лише у визначених сферах) чи взагалі замінить її принципово новими підходами до дійсності. Синергетика розвіює безліч попередніх міфів, стереотипів.

По-перше, цілком очевидним є те, що складноорганізованим соціоприроднимсистемамнеможнанав’язуватишляхиїхньогорозвитку. Треба знати, як сприяти розкриттю їхніх власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо також збагнути закони співжиття природи і людства, їхньої коеволюції. По-друге, синергетика свідчить про те, що будь-яка складноорганізована система має, як правило, не одиничний (окремий), а безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку. По-третє, синергетика демонструє, що хаос можевиступатимеханізмомсамоорганізаціїісамопобудовиструктур, позбавлення надлишкового, механізмом виходу на відносно прості структури — аттрактори еволюції.

Отже, проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. За всю історію існування людства кращі уми виробиличималоконцепційпроцесурозвитку. Найбільшрозробленоюзних є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найобґрунтованіше розкривається зміст загальних зв’язків, загальні закономірностізмін, щовідбуваютьсяусвіті, джерела, механізміспрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв’язки буття. Усе це становить основу формування світогляду і діалектичного методу мислення.

Вумовах кризи, що охопила країни постсоцiалiстичної системи,

внашiй лiтературi виникла тенденцiя зневажливого ставлення до дiалектики, спроба перенести власне на неї причини кризи, оскiльки, мовляв, вона була головною методологiєю тоталiтарного режиму.

Що можна сказати з цього приводу?

Очевидно, річ не в самiй дiалектицi, а в тому, як вона використовувалася, вїїсхематизацiї, монополiзацiї, тобтовтiйзаiдеологiзованiй формi, якої вона набула (що, до речі, аж ніяк не заперечує досягнень вiтчизняної фiлософiї). Мабуть, правильніше було б ставити питання протворчийрозвитоксамоїматерiалiстичноїдiалектики, пронеобхід-

181