4.2. Колізійні питання довіреності.

Колізійною нормою українського права щодо безпосереднього врегулювання питання довіреності є ст. 34 закону “Про міжнародне приватне право”, згідно з якою порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.

За своєю сутністю видання довіреності – односторонній правочин, на сучасному етапі загальною тенденцією для законодавств більшості країн світу, а також низки міжнародних договорів, наприклад Конвенція про право, що застосовується до договірних зобов’язань та ін., є відображення принципу автономії волі сторін. Його значення полягає у наданні певної свободи для сторін правочину за участю іноземного елемента. Саме такий підхід є характерним і для законодавства України, колізійні норми якого щодо правочинів містяться у законі “Про міжнародне приватне право”. Відповідно до ст.31 зазначеного закону форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, - місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором. В свою чергу зміст правочину згідно із ст. 32 може регулюватися правом, яке обрано сторонами. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином.

4.3. Колізійні та матеріально-правові і норми щодо позовної давності.

Відносно визначення позовної давності для учасників міжнародного комерційного обігу підлягає вирішенню традиційне для всіх правовідносин за участю іноземного елемента питання – «право якої держави застосовується в тому чи іншому випадку?»

Отже, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Колізійні норми щодо врегулювання питань позовної давності містить Закон України «Про міжнародне приватне право», згідно із ст. 35 якого позовна давність визначається правом, яке застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин. Відповідно до тієї ж статті вимоги, на які позовна давність не поширюється, визначаються правом України, якщо хоча б один з учасників відповідних відносин є громадянином України або її юридичною особою.

Виходячи з того, що норми українського права з питань позовної давності є матеріально-правовими, їх застосування можливо як у випадках, коли право України обрано сторонами у якості права правочину, так і у випадках, коли відсутня угода сторін і його застосування визнається в силу колізійної норми.

Ускладнення виникають при застосуванні норм іноземного права, це пов’язано із тим, що законодавство різних країн містить норми, в яких не співпадають ні тривалість строків позовної давності, ні порядок їх обчислення. До того ж в країнах континентальної системи права позовна давність кваліфікується як інститут матеріального права, коли законодавство англо-американської правової системи відносить його до процесуального права. Також до значної невизначеності у правовому регулюванні призводить розрізненість та недостатня кількість джерел інформації про норми іноземного законодавства щодо тривалості строків позовної давності. Так, наприклад, у Великій Британії встановлено загальний строк позовної давності у шість років, у Франції, Швейцарії та Італії – десять років, у Німеччині – тридцять років.

Окрім того, як і в Україні, законодавство багатьох країн визначає як загальні, так і спеціальні строки позовної давності за позовами окремих категорій. Зазначені строки можуть бути скороченими або більш тривалими. І, так само як в Україні, зустрічаються випадки ще більшої градації спеціальних строків позовної давності, зокрема Цивільний кодекс Італії передбачає строки тривалістю у п’ять, три, два, півтори роки, а також у шість місяців (ст. 2946-2955). Така нормативна різноманітність вимагає уважного підходу до вирішення питання коли саме спливає строк позовної давності спірної вимоги.

З 80-х років минулого століття спостерігається зменшення гостроти проблеми спливу строку позовної давності за рахунок все більшого переходу до матеріально-правової кваліфікації і англо-американських систем правопорядку. У Великобританії, наприклад це відбулося на основі Закону про іноземні строки позовної давності 1984 року. У багатьох федеральних штатах США норми загального права містять так звані “позичені” закони, що сприяє прийняттю до уваги державою за місцем знаходження суду норм інших держав з більш короткими строками, хоча їх застосування не є обов’язковим.

Ситуація спрощується коли спірні правовідносини підпадають під регулювання матеріально-правових норм стосовно строків позовної давності, що містяться у міжнародних договорах України.

Наприклад, §1 ст.31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення 1950 р. встановлює, що претензії та позови учасників правовідносин, що регулюються зазначеним нормативним актом можуть бути заявлені протягом 9 місяців, за винятком претензій та позовів про прострочку у доставці вантажу, для заявлення яких встановлено строк у 2 місяці.

Відповідно до Конвенції ООН “Про позовну давність у міжнародній купівлі-продажі товарів” 1974р. єдиним для всіх договорів міжнародної купівлі-продажі встановлено строк позовної давності у 4 роки. Одночасно Конвенція містить норми про перерву та подовження строку позовної давності, а також встановлює загальне обмеження строку до 10 років.