Особлива частина. Розділ V. Право власності в міжнародному приватному праві. §1. Особливості правового регулювання відносин власності в мпп.

Теза, про те, що інститут права власності займає центральне місце в будь-якій галузі національного права, звучить практично в усіх посібниках з економ теорії та цивільного права. Саме право власності в теорії розглядається із двох сторін: суб’єктивної й об’єктивної. Об’єктивний аспект права власності припускає існування системи правових норм, які визначають межі можливих дій по володінню, користуванню й розпорядженню речами, які не виключені з цивільного обігу. Суб’єктивний аспект права власності припускає наявність юридичної можливості по володінню, користуванню, розпорядженню майном за своїм розсудом в межах, встановлених законом.

Проблеми власності в сучасних міжнародних відносинах різноманітні. Здебільшого питання права власності в міжнародному приватному праві зводиться винятково до викладення колізійних питань.

Інститут „власності” встановлює приналежність певного майна особі, закріплює його повноваження по володінню, користуванню й розпорядженню цим майном, передбачає способи захисту законних прав і інтересів власника.

Разом з тим у законодавстві іноземних країни можна зустріти й інший зміст категорії права власності. Так, на відміну від класичної „тріади” М.М.Сперанського (володіння, користування і розпорядження) яка відома як законодавству України (ст. 317 ЦК України) так і іноземним країнам (ст.1305 ЦК Португалії¹⁶⁶), деякі правопорядки додають до зазначених правомочностей, ще й право віндикації ¹⁶⁷(ст. 923 ЦК Перу¹⁶⁸), або взагалі наділяють власника лише правом користування та розпорядження (ст. 544 ЦК Франції¹⁶⁹, ст.618 ЦК Еквадору¹⁷⁰, ст.2 Закону Ізраїлю „Про нерухоме майно”1969р. та ст.2 Закону Ізраїлю „Про рухоме майно” 1971р.¹⁷¹), чи тільки правом розпоряджатися річчю за своїм розсудом (§903 Германського цивільного уложення¹⁷²). Англо-американська система права не тільки не знає законодавчого визначення права власності, а й виділяє більше десятка різних правомочностей, якими може бути наділена особа, причому одночасно в різних поєднаннях¹⁷³.

Таким чином, розмаїття підходів правових систем не тільки щодо змісту цього інституту, а й до його наявності в них створює певні проблеми у відносинах, ускладнених іноземним елементом.

Більш того, в законодавстві багатьох країн, у тому числі і в сучасному законодавстві України, проводиться розмежування між, правом на нерухоме та рухоме майно (ст. 181 ЦК України)¹⁷⁴. Під нерухомістю прийнято розуміти земельні ділянки, а також об’єкти, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Разом з цим категорія нерухомих речей не є однаковою за своїм змістом у різних правопорядках. Так, за різними критеріями, до категорії нерухомих речей деякі правові системи відносять знаряддя та інструменти для землеробства або розробки надр, рослини, тварини які використовуються для обробки землі, або утримуються в крільчатниках, пташниках, ставках, вуликах і інших подібних спорудженнях (ст. ст. 522-524 ЦК Франції¹⁷⁵, ст.ст. 605-608 ЦК Еквадору¹⁷⁶), а також державні кредитні зобов’язання та право на відкриту спадщину (ст.44 ЦК Бразилії¹⁷⁷). Крім того, правовий режим нерухомої речі може бути поширений законом і на рухомі речі, а саме на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Всі інші речі, які можна вільно переміщувати у просторі, в т.ч. гроші й цінні папери, вважаються рухомими речами.

Крім вищезазначеного поділу речей на рухомі і нерухомі, за сучасним уявленням їх можна класифікувати на: подільні і неподільні; споживні (цивільне законодавство Колумбії відносить гроші до споживних речей, оскільки вони „зникають для того, хто їх використовує”¹⁷⁸) та непоживні; речі, які визначені індивідуальними або родовими ознаками; складні та прості речі. Деякі правопорядки передбачають ще й поділ речей на тілесні та безтілесні (ст. 602 ЦК Еквадору¹⁷⁹, ст. 653 ЦК Колумбии¹⁸⁰).

В залежності від суб’єкта права власності можна провести таку класифікацію: державна власність, комунальна та приватна власність. Для федеративних утворень державна власність може поділяться на федеральну та власність суб’єктів федерації.

Як правило, правові системи передбачають різні підстави набуття та припинення права власності. Такий перелік може бути вичерпним, а може бути необмеженим та містити лише основні або загальновідомі та загальновживані. Так до первісних способів виникнення права власності, як правило, відносять: створення (виготовлення) нової речи; набуття права власності на підставі угоди (купівля-продаж, міна, дарування та ін.); набуття права власності на безхазяйну чи загублену річ, на скарб або за набувальною давністю. Підстави припинення права власності можуть як залежати (відчуження або відмова) так і не залежати від волі власника (припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп пам’яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника (ст. 346 ЦК України). Цей перелік також є неповним і іноземним правовим системам відомі й інші підстави припинення права власності: втрата майна, abandono – припинення права власності у зв’язку з залишення майна без наміру здійснювати володіння (ст. 922 ЦК Перу¹⁸¹), націоналізація, експропріація та ін.

Законодавство України крім права власності передбачає і деякі інші речові права на майно, такі як: право володіння чужим майном (ст.ст. 397-400 ЦК України), (сервітут) право користування чужим майном (ст.ст. 401-406 ЦК України), (емфітевзис) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (ст.ст. 407-412 ЦК України), (суперфіцій) право користування чужою земельною ділянкою для забудови і деякі інші.

Іноземні правові системи також містять положення щодо правової регламентації інших речових права крім права власності. Деякі з них також відомі і національній правовій системі. Так, російське законодавство¹⁸², крім сервітутів (ст.ст. 274, 277 ЦК РФ) та права господарського відання (ст. 294 ЦК РФ) і оперативного управління майном (ст. 296 ЦК РФ), до інших речових прав, поряд із правом власності, відносить: право довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою (стаття 265 ЦК РФ), право постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою (стаття 268 ЦК РФ) та право користування приміщенням членами родини власника, які проживають у належному йому житловому приміщенні (ст. 292 ЦК РФ). Цивільні кодекси Азербайджанської Республіки¹⁸³, Латвійської Республіки¹⁸⁴, Республіки Вірменія¹⁸⁵, Республіки Казахстан¹⁸⁶, Туркменістану¹⁸⁷, Франції¹⁸⁸, Перу¹⁸⁹ та інших країн містять положення про права осіб, що не є власниками (майнові права), до яких, зокрема, відносяться різні види сервітутів, узуфрукт, квазі-узуфрукт, антихрез, суперфіцій, право землекористування, право господарського відання та оперативного управління, спадкоємне право на будівлю, заставу, іпотеку та й ін. Всі ці права носять абсолютний характер, тобто виникають, як правило, незалежно від волі інших осіб, мають перевагу перед відносними правами та захищаються законом проти всіх, навіть проти власника, за допомогою віндикаційного чи негаторного позову.

Враховуючи оборотоздатність речей їх можна поділити на речі, які можуть знаходитись у вільному обігу (можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином), вилучені з обігу (перебування таких речей у цивільному обороті не допускається і їх перелік має біти прямо встановлений законом) або обмежені в обігу (ці речі можуть належати лише певним учасникам або перебування у цивільному обігу на підставі спеціального дозволу) (ст. 178 ЦК України^190, ст. 129 ЦК РФ¹⁹¹, ст. 747-749 Федерального ЦК Мексиканських Сполучених Штатів¹⁹²).