02.ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ранить (кулі): калібр – 22-250 Rem. (5,56х45мм NATO), початкова швидкість кулі - 1300 м/с, маса кулі – 3,5 г. з відстані 100 м.

Навантаження систем апарат-кістка проводили за допомогою універсальної випробовувальної машини TIRA-TEST 2151. Показники жорсткості кожної кістки досліджувалися двічі – в непошкодженому стані та після вогнепального перелому. Були визначені загальні деформації системи «кістка – навантажувальний пристрій» та записані діаграми деформування. Визначення величини деформації фіксувалося за допомогою мікрокомп’ютера, що вбудований в випробовувальну машину, та окремо за допомогою індикатору годинникового типу ИЧ-10 з точністю

виміру ±10-5м. Дублювання методик виміру величин деформації сприяло збільшенню точності експерименту. Шляхом віднімання показників деформації навантажувального пристрою від показників деформації системи «кістка – навантажувальний пристрій» були отримані показники деформації власне кістки в непошкодженому стані та після вогнепального перелому.

Результати. Були визначені та порівняні жорсткості інтактної великогомілкової кістки та великогомілкової кістки з переломом в середній третині при осьових компресійних та циклічних осьових компресійних навантаженнях.

Висновки. При оперативному лікуванні хворих с вогнепальними переломами довгих кісток необхідно враховувати змінені біомеханічні характеристики кісткової тканини внаслідок виникнення ударнохвильового остеопорозу та уникати введення імплантатів в цій зоні.

ПЕРСПЕКТИВНІ МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ ПЕРЕЛОМІВ ЛІКТЬОВОГО ВІДРОСТКА

Філоненко Є.А.1 Жук П.М.2, Гребенюк Д.І.2

1Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова, 2Вінницький національний медичний університет

ім. М.І. Пирогова, Вінниця, Україна

Ізольовані переломи ліктьового відростка зустрічаються з частотою 1,08 на 10 тис. населення в рік і складають 7% від усіх переломів. В переважній більшості випадків вказані переломи зустрічаються у людей молодого та середнього віку. Вказані особливості та частота випадків зазначеного виду травми обумовлюють актуальність аналізу результатів лікування переломів ліктьового відростка, а також та вдосконалення існуючих та розробку нових методів лікування.

112

Метою нашої роботи була розробка та впровадження нових методів лікування переломів ліктьового відростка, які є малоінвазивними та забезпечують стабільну фіксацію уламків з можливістю раннього початку функції, а також вивчення результатів лікування переломів ліктьового відростка з використанням зазначених методик.

Матеріали і методи. Нами були розроблені дві методики лікування переломів ліктьового відростка. Перша методика полягає у фіксації за допомого інтрамедулярного введення спонгіозного канюльованого гвинта діаметром 6,5 мм, який в дистальній частині має перпендикулярний канал для введення блокуючого гвинта (патент № 73928). Суть другої методики – стабілізація уламків проксимального відділу ліктьової кістки компресуючим канюльованим гвинтом із різьбою на голівці (патент № 92809). Було проаналізувано наш перший досвід лікування переломів ліктьового відростка із застосуванням блокованого гвинта у 11 пацієнтів. Термін спостереження склав від 2 до 18 місяців після оперативного втручання. Результати оцінено за клінікорентгенологічними даними та шкалою Meyo Elbow Perfomance Score.

Результати і висновки. Десятеро хворих лікувались з діагнозом 21В1 за АО, площина перелому у вказаних хворих близька до поперечної. Четверо хворих були прооперовані в перші 12 годин після травми і 6 пацієнтів – після спадання набряку сегмента, але не пізніше 8 доби після травми. Рани загоїлися без особливостей, реабілітація проводилось з першої доби післяоперативного втручання. В період спостереження у всіх хворих показник за шкалою Meyo Elbow Perfomance Score складав більше 75 балів, тобто пацієнти досягли доброго та відмінного результатів лікування. У одного пацієнта відмічалися клінічні ознаки нейропатії ліктьового нерва в післяопераційному періоді, які через 6 тижнів вже були відсутні. У однієї пацієнтки через 2 тижні після оперативного втручання, з’явились скарги на біль в променево-зап’ястному суглобі, клінікорентгенологічно було діагностовано нестабільність в дистальному променево-ліктьовому суглобі. Після трьохтижневої гіпсової іммобілізації та подальшої реабілітації функція передпліччя була повністю відновлена. Одній пацієнтці з переломомтипу 13С1 за АО при доступі виконано остеотомію ліктьового відростка, який фіксовано за вказаною методикою. При оцінці результатів через 18 місяців, показник за шкалою Meyo Elbow Perfomance Score у даної пацієнтки складав 92 бали, тобто вказував на відмінний результат. Крім того, було досягнуто повного об’єму рухів в ліктьовому суглобі. Всі пацієнти повернулись до звичного побутового та робочого навантаження, суб’єктивно були задоволені результатом лікування. Повторних оперативних втручань жодному із хворих не було виконано. Таким чином, аналіз результатів лікування пацієнтів з

113

переломами типу 21В1 за запропонованою методикою, демонструє добрі та відмінні результати лікування, відновлення об’єму та сили рухів в суглобі, швидке відновлення працездатності, а також можливість та ефективність малоінвазивного металоостеосинтезу.

РОЛЬ ФАСЦІОТОМІЙ У ЛІКУВАННІ ВОГНЕПАЛЬНИХ ПОРАНЕНЬ КІНЦІВОК

Бородай О.Л., Погрібний К.М., Клапчук Ю. В.

Військово-медичний клінічний центр Північного регіону Департаменту охорони здоров’я МО України, м. Харків

Вступ. Для оцінки причин поранень на полі бою та їх наслідки були проведені три великі епідеміологічні аналізи у різні періоди часу та при різних воєнних конфліктах під час проведення військової компанії Bougaivill – південна частина Тихого океану (Друга світова війна). Завдання якої було зібрати дані стосовно поранених, включаючи причини поранень; під час В’єтнамської війни медична команда WDMET збирала дані стосовно поранень у сухопутніх та морських силах США; у 2004 році було розроблено та запроваджено систему JTTS (Joint Theater Trauma System), модель якої запозичили з цивільних систем аналізу травматичних пошкоджень у США. Дана система була розроблена з метою підтримки військових операцій в Іраку та Афганістані й гарантування того, що у кожного поранення на полі бою військовослужбовець буде матиме оптимальні шанси вижити та максимальний потенціал для функціонального відновлення.

Із наведених досліджень стало відомо, що найбільш розповсюдженим типом поранення на полі бою є множинні рани, які спричиненні фрагментами вибухового пристрою та пошкоджують численні анатомічні ділянки. По видам зброї переважали кульові поранення – 29,76%, поранення від мінометів та мін – склали 20,3%, артилерійський снаряд – 4,8%, граната -7,8%, міна пастка /ІВП -27,6%, РПГ – 5% та інші – 4,5%. Поранення кінцівок переважали у всіх військових конфліктах, як найменш захищена анатомічна ділянка та складали у середньому 64%. Первинно-проникаючі поранення голови та шиї посіли друге місце та склали в середньому 16%, поранення грудної клітки – 7,9%, поранення живота – 6,9% та інші локалізації – 4,09%. [Невідкладна військова хірургія./пер. з англ. - Львів, Наутілус, 2015.- розділ 9, 34]:

Основою лікування вогнепальних поранень являється повноцінна хірургічна обробка ран. Яка у свою чергу може бути первинною,

114

відстроченою та вторинною. Своєчасна ПХО являється запорукою успішного видужання хворого та повинна базуватися на дотриманні основних заходів: розсіченню, висіченню нежиттєздатних тканин та видалення сторонніх тіл, повноцінній фасціотомії, зрошування рани антисептиками, адекватним її дренуванням.

У переважної більшості поранених розвивається компартмент синдром на ушкодженій кінцівці, що представляє собою невідкладний хірургічний стан, який виникає у переважній більшості на 48-72 години після поранення у будь-яких фасціальних компартментах (футлярах). Під час операції не слід вибірково розкривати один компартмент, зокрема на гомілці чи передпліччі. Повинні розкриватись усі наявні фаціальні футляри сегменту.

Слід відмітити, що компартмент синдром є клінічним діагнозом, тому вимірювання підфасціального тиску у бойових умовах не є необхідністю, а лише може бути виправданий на III-IV рівнях надання медичної спеціалізованої допомоги, а також у хворих із порушенням свідомості.

Мета дослідження. Покращити результати лікування хворих із вогнепальними пораненнями кінцівок шляхом використання комплексного підходу ведення вогнепальної рани.

Матеріали та методи дослідження: у групу дослідження включено 75 хворих із вогнепальними пораненнями м'яких тканин різних локалізацій, які проходили лікування у травматологічному відділенні клініки ушкоджень Військово-медичного клінічного центру Північного регіону за період із травня 2014 по грудень 2015 роки. Усі хворі були чоловіки працездатного віку. Середній вік хворих склав 30,5 роки.

Для постановки заключного діагнозу проводився комплекс клінікоінструментальних методів обстеження, а саме збір скарг, вивчався анамнез поранення, місцевий статус та проводились рентгенологічні та в окремих випадках томографічні обстеження. Під час первинного огляду поранених, у перев’язочній, проводився огляд вогнепальної рани. Визначались її розміри, форма, стан країв рани та оточуючих тканин, наявність в рані кісткових уламків та сторонніх тіл, величина набряку, пульсація на периферичних артеріях, чутливість, рухливість пальців на кисті та стопі, судинна відповідь на нігтьовій пластинці, температура травмованої кінцівки. Особливу увагу звертали на присутність чи відсутність у хворого компартмент синдрому. Для визначення останнього до уваги брали ранні (біль, що не співпадає із характером поранення та лікування, напружений набряк, біль при пасивному розтягуванні) та пізні (парестезія, послаблення пульсу та блідість шкіри, параліч) діагностичні критерії.

115

Якщо на попередньому етапі хірургічна допомога не надавалась, або надавалась у неповному обсязі або була неадекватною пораненні готувались до хірургічної обробки в умовах операційної. Усім хворим призначався правцевий анатоксин 0,5 п/ш №1, антибактеріальна, протинабрякова, протизапальна, судинна терапія.

Під час операції в умовах анестезії проводилась оцінка вогнепальної рани. Усі рани розсікались повздовжньо на довжину для необхідної ревізії. У ділянці суглобів використовували косі розрізи. Максимально бережно відносились до шкіри. Лише ушкоджені ділянки шкіри помірно відрізались на 1-2мм. Сумнівні ділянки шкіри залишались до наступної хірургічної обробки. Максимально висікалась ушкоджена та забруднена жирова клітковина. Розірвані та фрагментовані ділянки фасції висікались та проводилась фасціотомія проксимально та дистально від рани за допомогою фасціотома на всю довжину сегмента при явищах компартмент-синдрому. При його відсутності проводили часткову профілактичну фасціотомію на довжину 5 см проксимально та дистально. Дерматофасціотомію не проводили. Оцінку м'язів проводили із використанням правила «4К» (колір, контрактильність, консистенція та кровопостачання). Висікались нежиттєздатні, сильно ушкоджені мязи, які залишились без кровопостачання, які не скорочуються на дотик та після щипання пінцетом не повертаються до свого попереднього стану. Кісткові уламки після ретельного їх промивання розчинами антисептиками намагались залишити в рані. Видалялись лише сильно забруднені та мілкі (менше 2мм) кісткові уламків. Коли під час операцій виявляли пошкодження судин в операційну запрошували судинного хірурга. Проводилось тимчасова зупинка кровотечі або шунтування. Операції по відновленню чи протезуванні судин проводили після фіксації уламків кісток апаратами зовнішньої фіксації.

Результати обстеження та їх обговорення. Серед 75 поранених, які досліджували переважили поранення кінцівок, зокрема поранення верхньої кінцівки – 38 (50,67%), нижньої кінцівки – 56 (74,67%) випадків. Поранення голови та шиї склали 6 (8%) випадків, грудної клітки 9 (12%), живота 1 (1,3%) та ділянки тазу у 2 (2,67%) випадках. Вогнепальні поранення м'яких тканин із вогнепальними переломами на різних рівнях спостерігались у 49 випадках та мали місце по декілька у переважній більшості поранених. Вогнепальні переломи по сегментах склали: вогнепальний перелом плеча – 12, передпліччя – 6, кісток кистей – 6, стегна – 8, гомілки - 9 та кісток стопи у 6 випадках. Множинні поранення спостерігались 44 поранених (58,67%). Усі поранення були доставлені із зони антитерористичної операції. По характеру поранень осколкові поранення переважали та спостерігались у 50 (66,67%) поранених, кульові

116

у 28 (37,3%). Мінно-вибухові поранення спостерігались у 2 випадках. Усім пораненим із клінічної картиною компартмент-синдрому

фасціотомія дає позитивний ефект вже на операційному столі, коли відмічається зменшення набряку сегменту. У подальшому за рахунок покращення кровопостання, як артеріального так і венозного покращуються репаративні процеси у рані, що призводить до швидшого видужання пораненого.

Таким чином при первинній хірургічній обробці (ПХО) вогнепальних ран фасціотомія, як профілактична так і при розвитку компартмент-синдрому, повинна виконуватись усім пораненим, особливо на полі бою та пораненим, які підлягають тривалому (6-8год.) транспортуванню на наступні етапи медичної евакуації. Не виконання своєчасної фасціотомії призводить до тяжких наслідків, одних з яких являється ішемія важкого ступеню, яка вимагає ампутації кінцівки у межах здорових тканин та є великим горем для пораненого та його родичів.

СУЧАСНИЙ ПІДХІД В ЛІКУВАННІ ПІСЛЯТРАВМАТИЧНИХ ОСТЕОМІЄЛІТІВ ДОВГИХ КІСТОК В УМОВАХ ХРОНІЧНОГО ЙОДОДЕФІЦИТУ

Шимон В.М., Сливка Р.М., Шерегій А.А.,Ковач В.В.

ДВНЗ «Ужгородський національний університет» Кафедра загальної хірургії

Вступ. Післятравматичний остеомієліт довгих кісток нижніх кінцівок часто є ускладненням відкритих переломів та оперативних втручань пов’язаних із використанням металоконструкцій. Так у осіб з відкритими переломами довгих кісток частота остеомієліту становить 10,3-20,4%, а у 15-30% пацієнтів має тенденцію до хронгізації. В загальній структурі інвалідності від травм опорно-рухового апарату частка остеомієліту становить 13%, а летельність при остеомієліті складє від 1 до 7%. Остеомієліт є найбільш значимим гнійно-некротичним ускладненням, що впливає на репаративний остеогенез, що особливо потрібно враховувати за наявності хронічного йододефіциту. Регенерацію в даному випадку слід розглядати, як найскладніший прояв життя в екстремальних умовах. Оскільки перелом кістки передбачає порушення цілісності м’язів, зв’язочного апарату, шкірних покривів та кровоносних судин, що в свою чергу є суттєвою перепоною на шляху регенераторних механізмів. Отже вправне керівництво процесами регенерації при

117

переломах кісток має важливе соціально-економічне значення, оскільки дозволить суттєво знизити рівень інвалідизації та втрати працездатності.

Матеріали та методи. За період з 2010 по 2015 роки в клініці кафедри загальної хірургії лікувалося 32 хворих з післятравматичним остеомієлітом кісток нижніх кінцівок, у 19 з яких було використано оригінальну методику лікування із використанням регіонарної пролонгованої внутрішньоартеріальної терапії, лазерних некректомій та лазерної санації секвестральних порожнин в поєднанні із корекцією йодного дисбалансу.

У лікуванні даної групи хворих була використана методика, яка включала радикальну операцію, направлену на ліквідацію гнійнонекротичного вогнища – секвестректомія, сануючу обробку секвестральної порожнини та норицевих ходів високоінтенсивним діодним лазером (довжина хвилі 980 нм, потужність до 10 Вт) за допомогою моноволоконного світловоду, уведеного у секвестральну порожнину або норицевий хід, протічне дренування секвестральної порожнини, катетеризацію a. epigastrica inferior з наступним пролонгованим регіонарним введенням антибактеріальних, судинних препаратів за допомогою інфузоматів та медикаментозну корекцію йодного дисбалансу.

В ході лікуваня оцінювали динаміку ранового процесу, рентгенологічну динаміку, показники ендогенної інтоксикації, у тому числі рівень середньомолекулярних пептидів, коефіцієнт інтоксикації, показники імунологічного захисту: загальний рівень лімфоцитів, рівень Т- хелперів, Т-супресорів та їх співвідношення.

Результати та обговорення. У результаті проведеного лікування спостерігалося прискорення динаміки ранового процессу, що проявлялося у скороченні строків очищення рани, появи грануляцій та початку епітелізації. Післяопераційні рани заживали вторинним натягом протягом 16-18 діб. Рентгенологічно констатували репаративні зміни кісткової тканини, а в подальшому прискорення регенерації кістки.

Позитивна динаміка ендотоксикозу, ранового процесу, підвищення захисних сил організму хворих на післятравматичний остеомієліт кісток нижніх кінцівок призвела також до скорочення перебування хворих на стаціонарному лікуванні – з 39,2 ± 2,1 ліжко-днів у контрольній групі, де використовувалось загальноприйняте лікування до 23,1 ± 2,2 ліжко-днів у основній групі, де використана описана методика.

Висновки. Використання методики лікування післятравматичного остеомієліту довгих кісток нижніх кінцівок із використанням регіонарної інфузії та застосуванням високоінтенсивного лазерного випромінювання поряд із моніторингом та крекцією йодного дисбалансу дає змогу зупинити прогресування гнійно-некротичного процесу у кістці та м’яких

118

тканинах, дозволяє досягти швидкої санації норицевих ходів та вогнища гнійно-некротичного процесу, прискорити динаміку ранового процесу та репаративні процеси в кістці, знизити рівень ендотоксикозу, активізувати імунний захист, суттєво скоротити терміни лікування, зменшити курсові дози медикаментозних препаратів та досягти відновлення працездатності переважної більшості хворих.

СУЧАСНИЙ ПІДХІД ДО ЛІКУВАННЯ ПЕРЕДНЬОЇ ПОСТТРАВМАТИЧНОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ ПЛЕЧОВОГО СУГЛОБА

MODERN APPROACH TO TREATMENT POSTTRAUMATIC ANTERIOR INSTABILITY OF THE SHOULDER JOINT

проф. Бур’янов О.А., Бунякін В.М., к.мед.н. Лиходій В.В.

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця Кафедра травматології та ортопедії

м. Київ, Україна

обумовлений дефіцитом суглобової поверхні голівки плечової кістки є актуальною проблемою.

Мета роботи. Оцінити ефективність лікування хворих з передньою посттравматичною нестабільністю плечового суглоба, що супроводжується кістковим дефектом Hill-Sachs за допомогою артроскопічних технологій.

Матеріали і методи. Проведено аналіз результатів лікування 50 пацієнтів з передньою посттравматичною нестабільністю плечового суглоба викликаною пошкодженням переднього відділу суглобової губи (Банкарта) та заднім дефектом голівки плечової кістки (Hill-Sachs). Пацієнти розподілені на дві групи.

До основної групи увійшло 28 пацієнтів (чоловіки - 24, жінки-4, середній вік – 30 років), за проявом нестабільності переважали вивихи у 65%, частота ураження правого плечового суглоба – 76%, лівого 24%, домінуючої руки – 67%, кількість професійних спортсменів у вибірці – 48%), яким виконували артроскопічну рефіксацію суглобової губи (операція Банкарта) доповненою ремплісажем.

До групи порівняння увійшло 22 пацієнти (чоловіки - 19, жінки-3, середній вік – 31 рік), за проявом нестабільності переважали вивихи у 70%, частота ураження правого плечового суглоба – 80%, лівого 20%,

119

домінуючої руки – 73%, кількість професійних спортсменів у вибірці – 40%), яким виконували лише артроскопічну рефіксацію суглобової губи.

Середній термін спостереження пацієнтів склав 19,5 ± 6,5 місяців. Клінічну оцінку результатів лікування проводили за шкалою Rowe.

Результати. «Добрі» та «відмінні» результати у основній та порівнюваній групі становили відповідно 89,3% та 69% (p<0,05). Середній бал за шкалою Rowe становив: для основної групи – 84, для групи порівняння – 66 балів. Рецидив вивихів у основній групі становив 3,6%, а в групі порівняння – 22,7%. (p<0,05). У післяопераційному періоді обмеження з боку зовнішньої ротації не проводилися і вправи на відновлення об’єму цього руху дозволялися починаючи з третього тижня. При оцінці віддалених результатів в обох групах обмежень з боку зовнішньої ротації та відведення не виявлено.

Висновки. Артроскопічна операція Банкарта в поєднанні з "remplissage" у пацієнтів з хронічною посттравматичною передньою нестабільністю плечового суглоба з дефектом Hill-Sachs є ефективним методом лікування та профілактикою рецидиву нестабільності.

Summary. Bankart lesion is the most common cause of posttraumatic anterior instability of the shoulder. Nowadays most effective treatment of this disease is arthroscopic shoulder stabilization. This report shows the advantage of using remplissage with combinated injuries of the shoulder.

СУЧАСНІ ТЕХОЛОГІЇ ЛІКУВАННЯ ПАЦІЄНТІВ ПРИ ПЕРЕЛОМАХ ДИСТАЛЬНОГО МЕТАЕПІФІЗУ КІСТОК ГОМІЛКИ

д. мед. н., проф.. Бур'янов О.А.*, д. мед. н. Лакша А.М.**

Цівина С.А., Будник О.Д. ***

*Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця

**Українська військово-медична академія, м. Київ

***Головний військовий медичний клінічний центр МО України

Мета: Покращити результати лікування пацієнтів з переломами дистального епіметафізу кісток гомілки шляхом оптимізації хірургічної тактики в залежності від характеру пошкодження

Вступ. Переломи дистального метаепіфізу кісток гомілки по частоті пошкоджень скелета людини, за даними різних авторів, досягають 20-37% від усіх фрактур. Найбільший відсоток незадовільних результатів лікування спостерігається при поєднанні переломів кісточок з переломами заднього краю великогомілкової кістки. Вони зустрічаються в 30% від всіх переломів даної локалізації. Крім того, внутрішньосуглобові

120

переломи, які найчастіше зустрічаються серед травм нижніх кінцівок, займають переломи в ділянці гомілковостопного суглоба (55-64%). Комплекс гомілковостопного суглоба грає важливу роль в локомоції людини. Завдяки особливостям його анатомічної будови і біомеханіки навіть невелике зміщення уламків при переломах приводить до розвитку деформуючого артозу, що виникає в 6-10% випадків (при важких травмах – в 25%) .

Сучасні автори відмічають, що рівень первинної інвалідизації при переломах в ділянці гомілковостопного суглоба складає від 3 до 16%. Як наслідок незадовільних результатів лікування вищезазначених пошкоджень первинна інвалідизація хворих становить від 8,8 до 46% .

Матеріали та методи: матеріал дослідження склав 77 постраждалих з переломами дистального епіметафізу кісток гомілки, що знаходились на лікуванні у травматологічному відділенні ГВМКЦ.

Критерієм розподілу на групи порівняння було застосування різної тактики хірургічного лікування та реабілітації постраждалих. Пацієнтам контрольної групи оперативне втручання виконувалось через 5-7 днів після встановлення скелетного витягу травмованої гомілки через п’яткову кістку, проведення протинабрякової терапії, як передопераційна підготовка. Переломи заднього краю великогомілкової кістки фіксували тільки в тому випадку, коли розмір уламку був більше 25% суглобової поверхні.

Лікування пацієнтів основної групи полягало в тому, що оперативне втручання виконувалось в перші 12 годин після травми, до виникнення справжнього набряку і утворенням епідермальних пухирів, застосування задньолатерального доступу для кращої візуалізації та репозиції заднього краю великогомілкової кістки, впроваджено індивідуальний підхід до реабілітації пацієнтів..

Результати дослідження та обговорення: серед постраждалих контрольної групи через іммобілізацію в післяопераційному періоді ушкодженої кінцівки, недостатню анатомічну репозицію суглобової поверхні великогомілкової кістки, відсутність чіткої індивідуальної реабілітаційної програми, при контрольному огляді через 6 місяців, незадовільний результат по шкалі Kitaoka відмічено у 19% (24). Даний показник був кращий в основній групі на 14% (18). Дані пацієнти, згідно реабілітаційної програми, проходили курс відновного лікування стаціонарно та амбулаторно. На етапі стаціонарного лікування реабілітаційні мироприємства проводились під контролем ортопеда-травматолога, враховуючи характер ушкодження, особливостей оперативного втручання. Амбулаторний етап здійснювався згідно чітких рекомендацій лікуючого лікаря в індивідуальній програмі реабілітації пацієнта. Слід зазначити, що процес повного відновлення опороспроможності травмованої кінцівки у постраждалих контрольної групи

121